Священномученик Андроник (Нікольський), архієпископ Пермський
День пам'яті (н. ст.)
Місяця червня на 7-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у першу неділю після 29 січня — Собор святих Пермської митрополії (перехідне) / місяця травня на 23-й день — Собор Ростово-Ярославських святих / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне) / місяця листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви 1917–1918 років / листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких
Священномученик Андроник, архієпископ Пермський і Солікамський, в миру Володимир Нікольський, народився 1 серпня 1870 року в сім’ї диякона Ярославської єпархії, який служив у селі Поводнево, що за одинадцять верст від міста Углича. З отроцтва він займався селянською працею і брав участь у церковному житті свого села, стрімко зростаючи розумом у Христі. Початкову освіту Володимир здобув в Углицькому духовному училищі, вступивши туди у віці дев’яти років, а потім у Ярославській духовній семінарії. Після закінчення Семінарії юнак вступив до Московської духовної Академії, де на II курсі (1 серпня 1893 року), у двадцять три роки, прийняв чернечий постриг, з благословення і за порадою святого праведного Іоанна Кронштадтського. У постригу був наречений Андроником, на честь святого апостола від сімдесяти, єпископа Паннонійського.
Після закінчення Академії, 1895 року, отримавши звання кандидата богослов’я за твір «Давньоцерковне вчення про Євхаристію як жертву у зв’язку з питанням про викуплення», він прийняв сан ієромонаха і був призначений помічником інспектора до Кутаїської духовної семінарії. Через рік став викладачем, а потім інспектором Олександрівської місіонерської семінарії, яка знаходилася в Ардоні на Північному Кавказі в Осетії.
Отець Андроник відразу здобув прихильність місцеве населення. Готуючись до другого навчального року, 1897 року він несподівано отримав телеграму про своє призначення місіонером до Японії. Після приїзду туди він палко взявся за справу місіонерства під опікою святителя Миколая (Касаткіна, пам’ять 3 лютого), який вже славно трудився там. Японці вразили його простотою сприйняття вчення Христового і силою віри.
Однак хвороба змусила отця Андроника повернутися на батьківщину. Протягом шести років він був ректором Уфимської семінарії.
5 листопада 1906 року отець Андроник був висвячений на єпископа Кіотського і призначений помічником архієпископа Миколая (Касаткіна). Вдруге приїхавши в Японії, до міста Осака, він за короткий час зумів створити там православну громаду. Але клімат південної азійської країни різко погіршив і без того слабке здоров’я єпископа Андроника, і через два роки Синод на його прохання відкликав його та призначив єпископом Тихвінським, вікарієм Новгородської єпархії.
У 1913 році владика був призначений до Омська. Омська єпархія охоплювала тоді територію сучасного Східного Казахстану, включно з майбутньою Карагандинською областю. Єпископ налагоджував у переселенських селах церковне життя, долаючи тисячі верст шляху часто без келійника та іподиякона. Подвижницька праця виснажила його фізично до межі, і священноначалля визнало за необхідне перевести його на «благополучну» Пермську кафедру.
Півтора року служіння в Сибіру завершилися переїздом за Урал, на Північ. Єпископ Андроник вступив в управління Пермською єпархією. На Пермську кафедру зійшов подвижник і архіпастир-місіонер, подібний до святого Стефана Пермського — міцний молитовник, який ні за що не ставив будь-яке багатство. Усі кошти жертвував владика на допомогу біднякам, сам одягався просто, ніколи не носив шовкових ряс. Його життя було зразком стародавнього благочестя, а час служіння був часом розквіту духовного життя в Пермській єпархії. Там влаштовувалися лекції, бесіди, збори духовенства і мирян; в аудиторії при Стефанівській каплиці розпочалися заняття місіонерського та народно-співочого гуртків; була утворена хороша бібліотека, із якої всім охочим видавали книжки додому; в усіх храмах міста служилися акафісти, після яких проводили бесіди. Владика пояснював народу духовний смисл війни, що йшла в той час.
Для незаможних при одному з храмів було організовано «піклування про бідних» з власною дешевою їдальнею. При свічковому заводі і на подвір’ї Білогірського монастиря відкрилися книжкові крамниці. Окрім того, при храмі училища сліпих і в жіночому монастирі були влаштовані дитячі притулки. Воскресенський храм, у свою чергу, утримував за свій рахунок богадільню, де жили близько п’ятдесяти людей похилого віку. При кафедральному соборі було влаштоване товариство хоругвеносців, яке налічувало кілька десятків людей, а в 1917 році було створено дружину з охорони собору та архієрейського будинку.
Щодо богослужбової практики владика радив парафіяльним священникам запровадити в храмах загальнонародний спів, кажучи водночас, що «немає кращих розспівівів, ніж знаменні». 1917 року під час обговорення в Передсоборній Раді питання про допущення російської мови в богослужінні владика твердо відстоював непорушність церковно-слов’янської мови як особливої богослужбової мови, допускаючи переклад церковних книг лише для домашнього вжитку.
На своєму особистому місіонерському досвіді він на власні очі бачив, яким великим і позитивним є вплив різного роду паломництв, а також хресних ходів до святинь. «Вплив на народ таких народних урочистих урочистих прощ вельми великий і безсумнівний. Особливо якщо такі прощі влаштовуються вчасно, з попередньою підготовкою, з особистим натхненням священника. Потрібно користуватися кожною зручною нагодою, щоб викликати народ на це».
Владика Андроник багато сприяв народній освіті та проведенню місіонерської діяльності в життя. У губернії було чимало старообрядців, і врешті-решт, завдяки його старанням, стали виникати єдиновірські парафії, для яких працями преосвященного були засновані спеціальні пастирські курси з підготовки єдиновірських священнослужителів. Навчання закінчувалося урочистим Богослужінням. Літургію в єдиновірному храмі звершував за служебником XVI століття сам Владика.
Першу світову війну владика зустрів відкриттям у себе в єпархії лазаретів для поранених і сам часто відвідував воїнів, які перебували в них. Влітку 1916 року він вирушив до фронту в Царську Ставку, де його прийняв цар Микола Другий.
У березні 1917 року Пермський виконавчий комітет відправив телеграму обер-прокурору Святішого Синоду з вимогою звільнити єпископа Андроника від управління єпархією «як небезпечного для громадської безпеки і як такого, що перешкоджає духовенству в його праві співорганізуватися». Дізнавшись про це, владика відправив обер-прокурору протест, вказуючи, що «моя небезпечність… вочевидь, полягає… лише в небезпеці для… самої ради робітничих і солдатських депутатів, яка всім заправляє за вказівкою німецьких і єврейських провокаторів». Синод вирішив залишити єпископа Андроника на місці.
Незабаром почав роботу Помісний Собор, і єпископ поїхав до Москви. На Соборі було обрано Священний Синод із шести осіб, а на випадок загибелі членів Синоду було обрано шість заступників, одним із котрих став єпископ Андроник. На Соборі він увійшов до складу Видавничого Відділу і був одним із найенергійніших його діячів. Його називали «вогнем палаючим». Єпископ Андроник робив усе можливе, щоб документи Собору і Послання продовжували друкуватися.
У грудні та січні священномученик перебував у Пермі, де звернувся з нарочитим Посланням до своєї пастви про організацію парафій. На початку 1918 року він повернувся до Москви і був зведений в сан архієпископа.
З лютого, після опублікування більшовицького декрету про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, почалися безчинства і звірства з боку влади щодо Церкви. Владика повернувся на кафедру, де продовжив викривати безбожну владу як розбійників, котрі безсоромно обманюють народ. Тисячі людей, зокрема й невіруючі, йшли послухати мужнє слово святителя. У відповідь на декрет про націоналізацію церковного майна, здійснення якого вилилося в пограбування храмів, архієпископ, у своїй проповіді з амвона звертаючись до агентів влади, які ховалися серед вірних, сказав: «Ідіть і передайте Вашим ватажкам, що до дверей храмів і ризниць вони підійдуть, тільки переступивши через мій труп, а за мене і гроша ламаного церковного не отримають».
Після першої невдалої спроби арешту владики, ним передбаченої, більшовики зважилися на крайні заходи. Місто оголосили на воєнному стані. Для арешту святителя 4 червня було піднято до півтори тисячі осіб. Боячись, як би хтось не сповістив народ, біля дзвіниці поставили двох кінних міліціонерів. Далеко за північ загін чекістів підійшов до собору, і кілька людей, піднявшись до владики, який не спав разом із двома священниками, повели священномученика. Раптом з соборної дзвіниці вдарили в набат, зупинений двома пострілами в героя, який намагався підняти народ.
Набат було почуто, і до будівлі міліції стали спішно підтягуватися люди, вимагаючи звільнити владику Андроника; проте за допомогою сили обурення людей було придушене.
6 червня 1918 року відбувся допит архієпископа. Святитель Андроник мовчки зайняв одне із крісел біля письмового столу і довго не відповідав на жодне запитання. Потім зняв панагію, загорнув її у велику шовкову лілову хустку, поклав перед собою на письмовий стіл і, звертаючись до слідчих, сказав: «Ми вороги відкриті, примирення між нами бути не може. Якби я не був архіпастирем і була необхідність вирішувати вашу долю, то я, прийнявши гріх на себе, наказав би вас повісити негайно. Більше нам розмовляти нема про що». Сказавши це, він неспішно розгорнув хустину, надів панагію, спокійно поправив її на грудях і, весь занурившись у молитву, не зронив більше ні слова.
Кати відвезли сповідника до лісу по Сибірському тракту в ніч на 7 червня і змусили вирити собі могилу, погрожуючи закопати його живим. Закінчивши роботу, владика хвилин десять помолився, поклонився на чотири сторони світу, і ліг у свій останній притулок. Його тут же почали закопувати живцем, але священномученик не подавав ознак життя. Кількома пострілами чекісти закінчили свою «роботу». Перед цим вони зняли з владики архієрейський наперсний срібний хрест, на ланцюгу від якого потім водили собаку.
Помісний собор Руської Православної Церкви направив до Пермі особливу комісію «для розслідування арешту архієпископа Андроника і подальших церковних подій». Вона складалася зі священномученика архієпископа Чернігівського Василія (Богоявленського), ректора місцевої духовної семінарії архімандрита Матфея (Померанцева) і мирянина Олексія Звєрєва. Радянська влада дала їм можливість провести слідство і виїхати до Камського залізничного мосту. Там поїзд зупинили, а членів комісії вбили червоноармійці, які увірвалися до вагона. Сталося це в серпні 1918 року.