Мученики Фирс, Левкій, Калиник, Филимон, Аполоній та інші

Місяця грудня на 14-й день

Вітинська земля виростила святих мучеників Фирса, Левкія і Каленика — Кесарійський град виховав. Постраждали ж за Христа, коли царював Децій, таким чином. Ігемон один на ім’я Кумврикій з Никомидії через Нікею в град Кесарійський прийшов і віддався вельми ідолопоклонству, дбав про капища і жертовники поганих і про все те, що приємне бісам. Змушував же і всіх до свого безбожного однодумства, одних ласками заманюючи, инших погрозами залякуючи, щоб учасниками були його нечестивого ідолобісся. Левкій же, муж серед громадян чесний, розумом, і ученістю, і благородством відомий, бачивши це беззаконня, болів серцем вельми і ревністю до Бога розпалився. Не мігши довго таїти всередині палаючого ревности вогню, і того благочестя, що в ньому було, не хотів більше таїти, встав враз перед ігемоном, говорячи: “Нащо, о Кумврикію, сам на свою озброюєшся душу, окаянний, бісівських черствих і глухих шануючи ідолів, і багатьох маниш за собою до нещасного того блуду, і здаються люди черствіші від каміння і дерев, коли не хочуть пізнати Бога істинного і Спасителя, і ходити в світлі не хочуть, залишивши пітьму блуду?” Ігемон же безумний, це почувши, розлютився, ненавидячи мовлену йому правду. І зразу без всілякого допиту звелів Левкія бити. Той же, добровільно рани прийнявши, дякував Богові і через те на більший гнів ката зрушив. І був битий доти, поки не знемогли ті, що били, і знемогло тіло його, ранами понівечене. Сам же молився, щоб розрішитися від тіла, бажаючи увійти до Господа. І мав бажанню своєму помічником ката: той-бо звелів, вигнавши мученика з града, відтяти йому голову. І йшов святий, спекуляторами ведений, не боявся, не бентежився, ані сліду болю чи скорботи лицем не являючи, але весь радісний і веселий, так, ніби не на усічення, але на вінчання його вели. Далеко-бо відведений від граду, благочесно помер через усічення і відійшов на Небеса прийняти за подвиг свій Вінець нетлінний. Розійшлася слава про Кумврикієве мучительство по всіх тих землях, і крилися християни, лютости його боячись. Блаженний же Фирс [хоч і не відроджений був купіллю хрещення, але в чині оглашенних був] блаженною озброївся ревністю, прийшов перед лице ката і сказав: “Радуйся, світлий ігемоне”. Коли ж той взаємно привітав його, мовив Фирс: “Чи можна перед вами, що суди чините, говорити, що хто хоче, чи лише наказам вашим підкорятися, ані голосу не подаючи?” Ігемон же, ніби забувши, що зробив Левкієві, мовив: “Можна, і ані одному аж до цього дня не відібрана є та свобода, а тим паче, коли хто хоче говорити те, що є на спільну користь”. Фирс сказав: “І що може говоритися корисніше того, що на користь душі? Я-бо бачив, що ти багатьом завдавав кривди і втрати спасіння, від праведного ж відводячи ісповідання, окаянно ж заманюючи до блуду ідольського, і навіть відомо, що ти запалюєш на голову свою, більше ж на душу собі, цілу геєну вогненну. Замислив я з належною сміливістю вільно побесідувати з тобою і дізнатися від тебе, з якої причини, залишивши Небес і землі, і всього роду людського Творця, узаконив більше ділу рук людських поклонятися, кажучи дереву “батько мій є ти” [як же божественний Єремія присоромлює] каменеві “ти мене народив”. І вся твоя турбота є про те, аби всіх людей [наскільки можливо] вмовити до згубного з тобою однодумства”. На це ігемон: “Нескінченне це і надмірне твоє говорення показує тебе хворим на християнство, проте беззмістовні твої запити і вигадані відповіді залиш для тих, що в училищах, і турботою про людей не переймаються. Нині ж скорися велінню царевому і, приступивши, принеси богам жертву. Якщо ж ні, то нескінченним твоїм словам вчасну знайдеш від нас винагороду — приготовані для тебе муки”. Він же каже: “Тому що ви є Божим творінням розумним, не пасує вам щось безумно і безрозсудно чинити, але судом і ретельним вивченням. Якщо ж підеш за безумною заповіддю твого царя, роби те, що наказали тобі”. Кумврикій говорить: “Думаю, що тихість наша гордим тебе робить, але, дивлячись на тебе, чоловіка розумного і швидкого на розум, раджу покоритися, перш ніж будеш мучений. Іди-бо до храму і богам віддай належне: так-бо і за майбутні прогрішення прощення отримаєш, і великому цареві другом станеш, і весь час життя свого у великій з нами проживеш честі”. Каже блаженний: “Багато я розмірковував про речі, що відбуваються, і не думай, що застав мене неготовим і ненавченим, бо спершу сам в собі довго вчився і, багатьма розмірковуваннями випробувавши, пізнав, що боги ваші ідолами є бездушними, і жертовники їх погані, і посміявся з них, чисту ж істинну християнську вибрав віру. Якщо-бо тобі щось про нас від царя наказане, не нехтуй чинити”.

Коли так блаженний говорив, кат лютував дуже і зразу наказав кільком юнакам руками міцними, наскочивши, п’ястуками бити його сильно, тоді, по руках і по ногах ременями зв’язавши його з обох боків, насильно волочити. І так було: частини тіла його зі суглобів своїх повиходили і витяглися. Мученик же, це терплячи, світлий лицем був. Звелів же кат повіки його і очі виколоти залізом, і знаряддям мідним поламати щелепи його, і зуби вибити. Він же в муках насміхався з ката і більше його дратував. А той, олово розтопивши і ліжко залізне приготувавши, і на ньому ниць поклавши мученика, прикликав волхвів і підбрехача, щоби його словами заговорили. І радили блаженному вони, щоби хоч на деякий час і лицемірно, але скорився ігемонові. “Так-бо, — казали, — і від мук лютих звільнишся, і багатьох благ спільником будеш, простить же тобі те Бог твій, бачачи природи неміч, і не буде гніватися, добрий Він і милостивий вельми, як же чуємо”. Мученик же казав: “На те бо і муки терплю за Бога мого, що благий є і милостивий вельми. Якщо-бо ви чули про безкінечні муки, які на вас чекають за те, що не навертаєтеся з блуду на путь істинну й не ухиляєтеся від вірної вам загибелі, то чому я тимчасових не маю перетерпіти мужньо страждань, за які матиму винагороду — Царство Небесне і безкінечні і завжди присутні блага, що чекають на нас”. Те казав мученик, як виливали олово кипляче на тіло його, і раптом олово, ніби ріка, розлившись, багатьох невірних, що поблизу стояли, вразило і згубило. Святий же встав з ліжка неушкоджений, весь здоровий тілом і зрячий очима. І всі вжахнулися на чудо те, і сам кат вельми здивувався. Далі ж, коли годилося йому пізнати, хто Той, що зробив це, він добровільно перебував у тому сліпим, бо збувалося Писання: “Бачили багато разів і не помітили, відкриті вуха маєте і не чуєте”, — і знову на мученика розгнівався, волхвом і чарівником нарік його, великі йому наклав муки — той же все терпів мужньо. І чути було зверху голос якийсь, що підтримував подвижника: через нього ж нечестивий вельми настрашився, вірний же утвердився у вірі. Кат же, не терплячи більше безчестя свого, звелів зв’язаного мученика вкинути до темниці, сам же відійшов додому, думаючи, якими б лютими муками його згубити.

Блаженний же у темниці молився ревно до Бога, щоб сподобив його святого хрещення. І зразу відвідала його там благодать Господня уночі, пута, що на ньому, звільнилися, і двері темниці самі по собі відчинилися. Він же, вийшовши, прийшов до єпископа Кесаріиського на ім’я Філей, що ховався у той час через страх. Єпископ же, коли побачив мученика, що йшов до нього, зразу впав до ніг його: чув-бо про мужність його й терпіння і шанував його вельми. Мученик же, взаємно до єпископових ніг припадаючи, самого ж піднімав, кажучи: “Не роби цього, о чесніший отче, не перевищуй в поклоніннях того, що від нас тобі потрібне: не благословити-бо, але благословитися прийшов”. Каже йому єпископ: “Належить тобі нас благословити, бо ясно показав більшу добродійности силу і в яснішу одягнувся ризу Духа через те, що люті муки терпів”. Мученик же відповів: “Через те й прийшов сюди, щоб одягнутися в ризу нетління, відродившись водою і Духом, не є бо ще сподобленим хрещення святого. Не зволікаючи-бо, виконай бажання моє і зроби те, що до благочестя належить”. І зразу єпископ охрестив святого Фирса. Він же, з купелі вийшовши, сказав: “Господи, Ісусе Христе, Боже мій, що сподобив мене водою і Духом здійснитися, дай, щоб і я хрещенням, яким хрестився Ти, охрестився через страждання і, Твою випивши чашу, достойним смерти Твоєї був”. Тоді, з єпископом трохи побесідувавши і один одного поблагословивши, повернувся Христовий страждалець до темниці — перед ним йшло божественне світло, за ним же йшли святі ангели, як же дехто з достойних ясно знав. І, туди зайшовши, звичним віддався молитвам.

Тим часом комит один на ім’я Силван, родом перс, вдачею лютий і кат немилостивий, будучи прихильний цареві й однодумець, просив у нього влади, щоб піти перевірити катів, на згубу християнства призначених, чи справді царевий наказ виконують. І, прийнявши прошену владу, в Нікею та в Кесарію прийшов, жертви бісам приносячи і їхні мерзенні свята кров’ю християнською здійснюючи. Сповіщено йому було про великого Фирса, що ніякими ж не може бути подоланий муками, знаменнями ж і чудами людей дивує. Зразу-бо послав привести його до себе, сам же здійснював жертви великому їхньому богу Дію. Наступного дня разом з Кумврикієм на судищі сів і, Фирса поставивши перед собою, звелів читати, щоб усі чули, перше випробовування. Тоді каже до мученика: “Не думай, о Фирсе, що так, як раніше, постраждаєш, але лютіші понесеш муки, якщо в непокорі своїй перебуватимеш”. Мученик же відповідав: “Той, хто мене спершу сильнішим за всі муки зробив, Той і нині стоїть переді мною — Господь мій Ісус Христос, вибавляючи мене з рук ваших, бо Йому єдиному служу і Його одного знаю, що є Бог. Ідолів же ваших і богів язичницьких очевидним обманом називаю. Проте якщо не примусом, а волею і розважною порадою більше, ніж насиллям, мене умовляти схочеш, то скажи мені вже, кому і як маю дати жертву. Я ж, праведну річ побачивши, скорюся зовсім і не буду марно противитися істині”. Взяв-бо зразу Силван святого, сказав: “Ідемо в храм і там показано тобі буде, кому маєш пожертвувати”. Коли ж у храм Аполлонів увійшли, що був поблизу, комит, рукою показуючи на ідола, сказав: “Це є бог, якого ж шануємо. Його якщо вмовиш, о Фирсе, принісши йому жертву, великого собі будеш мати охоронця і в инших богів благодать знайдеш”. Мученик же каже: “Дивись-бо, яку принесу йому жертву і як умолю його”. Коли ж всі обернули на нього очі свої з увагою, мученик, руки піднявши, разом і очі до Небес возвівши, прикликав неісповідиму Божу силу. І раптом був грім, і впав на землю ідол Аполлонів, і в прах розсипався. Обернувся ж мученик до тих, що навколо стояли: “Дивіться, — каже, — що ті боги, які є у вас, є тільки творінням і навіть Імени істинного Бога не можуть стерпіти”. На це Силван люттю запалився, кажучи: “Я твоє волхвування зовсім зітру і знищу”. І зразу звелів залізними гострими гребенями тіло мученикове обдерти до кости — і падала плоть на землю, кат же казав: “Де є Бог, Помічник твій, Якого шануєш і на Якого ж уповаєш?” Мученик же відповідав: “Хіба не бачиш у мені Христової сили, яка відкрито укріплює мене проти тих нападів? Як-бо тіло земне і немічне змогло б такі терпіти муки, якби зверху не була надана йому божественна допомога?” Тоді звелів Силван казан великий принести і, наповнивши водою, вогонь підкласти. І коли казан кипів дуже, зчепив мученика шнуром за ноги й опустив його стрімголов у киплячий казан той. Святому ж, що Ім’я Христове призвав, зразу казан тріснув, і вода вилилася, а святий неушкоджений був. Кат же осоромився дуже, разом з тим і лютував. Маючи ж инші народні справи, звелів мученика відвести до темниці. Після цього Силван із Кумврикієм в Апамію, приморський град, відійшли, звелівши і святого зв’язаного вести за собою. Наближаючись до граду, стали і, перед себе мученика привівши, Силван сказав: “Тут, о Фирсе, чи обіцяєш богам пожертвувати, щоб живим бути, чи окаянно життя цього позбудешся?” Святий же подібне до першого говорив і відповідав, на кінець додав і це: “Краще ж ваші душі зразу вирвуться з вас”. Бони ж на більший гнів зрушилися, звеліли, б’ючи його, до граду волокти, щоб там у море зі своїми, казали, волхвуваннями вкинений був і зле злий загинув, ані звичаєвого по смерті не сподобившись поховання. Ще ж не увійшли вони в град, як мученикове пророцтво почало сповнюватися, бо Силван раптово заслаб, Кумврикій же трясовицею охоплений був, і на четвертий день обоє окаянно життя закінчили. Розповідається, що не прийняла земля нечистих тіл їхніх, допоки не помолився мученик. І перебував святий у граді тому днів двадцять три, в путах до приходу иншого ігемона утримуваний.

Після цього інший ігемон прийшов, вдачею і злостивістю на першого подібний, іменням Вавда. Він, діяння перших ігемонів розглянувши і про мученика Фирса довідавшись, прикликав його на допит. І побачивши його в християнській вірі непохитного і такого, що наказам їхнім нечестивим не підкорявся, поклав його в міх зв’язаний і вкинув у море за тридцять стадій від берега. Але і раптом міх розірвався і пута розв’язалися — і видно було лик світлоносних мужів, що морем ходили, взяли мученика і вивели його на сухе. Бачили ж те слуги, поспішили зі страхом до ігемона й оповіли, що сталося. Він же, сам на берег вийшовши і мученика самого, що стояв, знайшовши, сказав: “Воістину дивні є ваші волхвування і чарування християнські, що і море вам підкоряється, як бачу, і стихіям природню забираєте силу.

Проте ті волхвування нічого не поможуть вам, але лютіших мук і гіркішої вам смерти причиною будуть”. Мученик же відповів: “Доки будеш сліпувати і для богів своїх старатися відповідно, очі маючи незрячі: як хто може волхвуванням підкорити собі стихію? Хто з вас, волхвів, чи з шанованих вами богів (їх же всі ремесла чари та обман), хто з них зробить щось таке, щоб людина, в море вкинена, руками ангельськими була піднята і щоби цілою і здоровою ходила по морю, ніби по сухому, вийшовши на землю?” Взявши ж мученика, ігемон звелів його вести за собою зв’язаного і залізяччям сильно бити, сам же ішов у Кесарію. Дізнались же кесарійські міщани, що новий до них ігемон іде і веде зі собою святого мученика Фирса. Вийшли всі назустріч, щоб так ніби ігемона зустрічати, насправді ж — Христового страждальця побачити, його ж бачити хотіли. Коли увійшли ж вони в град, зразу мученик в темницю вкинений був. Думав же ігемон, яким би то чином згубити мученика, — вирішив його віддати на поїдання звірам, думаючи, що така смерть буде найгіркіша. Звелів-бо зібрати найлютіших звірів зі всілякого роду і морити їх голодом, щоб швидше на поїдання засудженого кинулися. Коли приготовані ж були звірі тридцять днів, зібрав кат весь народ в храмі Дієвому, світлі ж і прекрасні приніс жертви і тоді вивів з темниці Фирса, на поїдання звірами засудженого. Обходжувало святого [таємним напоумленням ігемоновим] багато друзів і знайомих, молили його, щоб помилував себе самого й уникнув страшної смерти. зробивши наказане. “Так-бо, — казали, — не лише уникнеш злого, але й почесті унаслідуєш, і цареві другом будеш”. Святий же, за словом Давидовим, став ніби глухий, не чуючи, і ніби німий, не відкриваючи уст своїх. Приведено ж його було перед ігемона, що приносив жертви, каже йому той: “Це понад міру милостивим був я, давши тобі стільки часу до роздумів; щоб ти корисне собі вибрав, ось цілу батьківщину бачиш, що великому богові Дію жертви приносить, принеси і ти, приступивши, щоб врятуватися від всіляких загроз і загибелі. Якщо ж ні, то звірячі кігті і зуби розірвуть тебе, і ніхто не допоможе тобі, і від стількох бід не вибавить тебе”. Мученик же вдав охоту до їх нечестя, каже: “Я давно надумав з моїми громадянами пожертвувати, лише щоб не прогнівався Аполлон, коли, зневаживши його, одного вшаную Дія”. Те чувши, ігемон радий був, і каже: “Цьому єдиному лише принеси жертву, я ж тобі поручником є, що ні один з инших богів не прогнівається на тебе”. Мученик же, на якого всі дивилися, приступив до Дія. Коли до істинного Бога склав молитви, був струс страшний, — і впав ідол Дієвий на землю. Настрашилися ж невірні і втекли, сам лише залишився мученик у храмі. Тоді кат великої люті сповнився, звелів зразу вести його звірам на поїдання. Коли зійшлися люди на видовище те і звірі на святого випущені були, видно було, що святий посеред звірів не сам, але з иншими якимись трьома особами. Звірі ж біля нього ходили, покірно лащилися, ніби віддавна з ним зналися. Він же руки вгору здійняв: “Дякую Тобі, — каже, — Господи Ісусе Христе, що прославив в мені Ім’я Своє святе, і надихнув мене милістю Своєю, замкнув переді мною уста звірам, як же колись перед Даниїлом, рабом твоїм. Ти-бо, як же тоді, коли і мені чиниш дивне, зроби, о царю, своїм помахом невидимим, щоб дикі ці звірі відійшли кожен у своє житло, не пошкодивши нікого з тих, хто тут є”. Так помолившись, до звірів сказав: “В ім’я істинного Бога, повертайтеся в пустелю і в ложа свої кожний, звідки ви вийшли. Не завдавайте шкоди нікому”. І зразу звірі розбіглися, коли двері самі відчинилися. Напав же страх на всіх, що там стояли, і розбіглися, хто де міг, боячись звірів, що втекли. Ті ж кинулися швидко бігти в пустелю. Таким чудом багато з невірних до Христа навернулися. Кат же, розгубившись, звелів святого, зв’язаного через ціле тіло путами, вкинути в темницю. По декількох же днях, хотівши іти в Аполлонію, що недалеко від Кесарії була, звелів і Фирса вести за собою вслід. Туди прийшовши, влаштував всенародне свято в Аполлоновому храмі, що був сповнений ідолів. Туди ж і Фирса ввівши, звелів його перед ідолами бити палицями сильно. Він же, ніби у сні, рани терпеливо прийняв, молився до Бога, що висушує безодні і розсуває гори самим поглядом. “Хай буде, — каже, — на мені Рука твоя, Господи, не віддали допомоги Своєї від мене, але зглянься на захист мій, щоб не посоромився я, що прикликав Тебе”. Коли так йому помолився, почувся раптом струс в граді, й ігемона охопила хвороба, й ослабли руки тих, що били, і впало множество ідольське на землю, і розбилися на друзки. Божественної ж радости сповнився Фирс, насміхався з бісів і ката і казав: “Чому не поможеш богам своїм, що ось безчесно на землю повалилися і від тебе допомоги просять? Але зневажаєш їх, посеред позорища повалених, на наругу тим, що не є осліпленими”. Ігемон же, хоч і тяжкою був охоплений хворобою, проте злість його була неізцілима, сказав: “Поганого Фирса волхвування тяжче мені життя зробили, ніж смерть”.

Був же там у той час і Калиник, цей жрець ідольський. Він, від початку бачивши чудесне, що святий мученик Фирс робив, потрохи пізнавав богів своїх неміч, насіння ж благочестя в серці приймаючи, говорив до себе: “Боже, що Тебе Фирс проповідує, що твориш дивні і преславні чуда, Ти і мене як нововибраного воїна прийми, укріпи ж мене й утверди проти тих, що ворожі до істини Твоєї”. Так сам у собі, з Богом бесідуючи, приступив до ігемона, хитро з нього насміхаючись: “Світліший, — каже, — ігемоне, той чоловік, муками люто зранений, Дія, найбільшого бога, на землю скинув і стер, сонценосного Аполлона вже оце втретє розбив, і самого 5 Геркулеса. ‘ Іраклія5, в боротьбі непереможного, повалив, не руками, не зброєю, ні меча проти нього не використав, але самим словом і прикликанням Христа, від хреста і смерти постраждалого. Якщо є на те воля твоєї держави, приступімо і воздвигнімо Іраклія-бога, що в злі иншим помагає. І вмолимо його, щоб, згадавши свою давню мужність, прийшов і поміг ображеним дуже Дієві-отцеві і божественному Аполлонові. Вони-бо, як думаю, сплять, важким сном охоплені”. Ігемон, же не розуміючи насмішки, сказав: “Тому що я хворий, іди сам і попроси за нас богів і проти чарівника того Фирса збунтуй їх швидко”. Каленик же каже: “Але думаю, що велика є сила Бога, що їх повалив, і боюся, що й собі не зможуть допомогти”. Тоді ігемон, хитрість пізнавши, сказав: “Чи й ти, о Калинику, чарівника того волхвуваннями полонений?” Калиник же ні більше що казати, ні ж инше благочестя всередині приховувати не хотів — зразу побіг додому. И обстриг волосся на голові і бороду, і скинув одяг, заніс його до ігемона і перед ногами його кинув: “Прийми, — каже, — волосся моє, о ігемоне, і одяг, що смородом жертв, і диму, і витікаючої крови, і диявольського таїнства осквернилися. З ними-бо перший відкидаю блуд і новий спосіб життя приймаю, і вже є християнином”. Ігемон же несподіваній тій зміні його здивувався: “Що-бо, — каже, — о Калинику, чи стільки волхва того знамення змогло, що і твою благородну душу, служителя богів і такого, що великої від них благодаті удостоївся, від батьківської відвернувшись віри, до неминучої загибелі привів?” Калиник же каже: “У переміні моїй найбільше сам Іраклій винний, що, стільки перемог здіснивши, як же про нього розповідається, нині проти одного слова мужа встояти не може, але ось паде окаянно, і показав, що смішні вигадки ті, що про нього та інших богів марно людьми славляться”. Знову ігемон: “Ніяк інакше, але Фирсовим волхвуванням спокусився ти, сподіваєшся і ти такі ж чарами чуда чинити. Але ні тому самому волхву, ані ж тобі християнські чарування користи не принесуть, якщо не покаєшся і попередньої чести не воздаси богам знову”. Калиник же, хотівши відкрито посоромити ігемонове безумство, сподіваючись щиро, що і з ним буде, як і з Фирсом, казав: “Тому що, о ігемоне, ти нині хворий тілом, вважаєш мене спокушеним волхвуванням, приступімо-бо, якщо хочеш, до великого Асклипія і разом помолимося, щоб вгамував твій біль і зробив тебе здоровим, — і тоді пізнаєш, що ніякими ж я не є спокушений волхвуваннями”. Ігемон же, не зовсім розуміючи сказане, але думаючи, що жрець знову до богів звертається, пішов зразу з ним до храму. Коли зайшли, Калиник молився потиху, говорячи: “Господи, Ісусе Христе, що через раба Твого Фирса пізнав Тебе як Бога істинного, і темнотою від мене прогніваний був, відкинув мене. Стань нині Ти на допомогу мені і відкрий в мені силу Свою”. Коли це він потиху говорив, тут голос якийсь зверху почувся, укріплюючи його і до подвигу закликаючи. Він же сповнився відваги і, Ім’я Христове ісповідавши, почаз докоряти ідолові Асклипієвому. Ідол же враз, ніби якоюсь міцною рукою схилений, впав перед ногами його. І, поглянувши на ігемона, Калиник сказав, насміхаючись: “Це бог твій встати не може, хіба ти сам подаси йому руку і піднімеш його. Подивись-бо і пізнай, що не є це волхвування, але божественна в мені дія”. Ігемон же, тужачи духом і сумуючи через Калиника, звелів його в темниці замкнути. На ранок же видав на обох смертний вирок, кажучи: “Калиника, що відійшов від служби богам та їхньої приязні і до християнської омани пристав, мечем згубити наказую. Фирса, що гордиться багатьма знаменнями, що й Калиника окаянного зманив, наказую в ковчег дерев’яний покласти, пилою розпиляти”. І зразу Калиник воїнами на усічення поза торжище був виведений. Попросивши ж час на молитву й уволю помолившись, через меч прийняв кінець. Святого ж Фирса в ковчег якийсь слуги вклали, взяли пилу, щоб перерізати його. Була пила в руках їхніх дуже важка, що не мали вони міці підняти і тягнути нею. Дереву ж була вона вельми легкою, що й сліду тертя по дереву не видно було. І трудилися довго, потіючи, і нічого не досягли. Коли так вони довго і безуспішно трудилися, раптом ковчег відкрився і вийшов святий, світлий лицем, божественна якась веселість серце його сповнила. Ті, що стояли поблизу, вжахнулися, і ніхто не посмів торкнутися до нього через чудо, що сталося. Чути було голос зверху, що закликав до пошанування мученика. Він же, розуміючи кінець подвигу свого, руки, разом і ум, до Неба возніс: “Дякую тобі, Господи Ісусе Христе, — казав, — що недостоиного мене приймеш в насліддя Твоє і зробиш мене одним з лику благоугодників Твоїх. Прийми-бо нині в мирі душу мою і введи її в святиню Твою до невимовної Твоєї радости”. Це сказавши, і знаменням хресним звідусіль обгородившись, в руки Господні святу свою передав душу. І його ж ні великі люті муки, ні гіркота смерти, що вороги завдавали, заморити не змогли, він природньою смертю кінець прийняв життю своєму.

Після цього багато часу минуло, Диоклитіян же, кат, став царем, і знову розійшовся по всіх землях наказ, щоб всі належали до язичницького нечестя, а ті, що не підкоряються, хай смертю губляться. У той час в землі Тиваїдській був ігемоном Аріян. Він поганого царя свого нечестивий наказ поспішав виконати. У граді Антинойському взяв двох християн відомих, Асколона і Леоніда. їх же, всіляко мучивши, згубив. Після смерти ж їх звелів взяти всіх, що виявилися там християнами, і, катівське знаряддя перед ними поклавши, сказав: “Це дві дороги перед вами: або принести жертви богам і цілими та вільними прожити, або, не скорившись наказу, на всілякі віддатися муки і саму смерть”. Коли це ігемон сказав, зразу тридцять сім мужів мужньо й одностайно на середину вийшли, встали, воліючи швидше вмерти, аніж нечестивому безбожно покоритися. Був же великий допит, один з них, на ім’я Аполлоній, чином чтець церковний, бачивши розмаїті катувань способи, забоявся вельми, і подвійний страх напав на нього: то трепетав перед муками, що мали бути, то боявся відступити від Христа і душу свою погубити. І думав: як би то і жертв бісівських, і лютих мук уникнути, щоби і душу від бісівської руки врятувати, і тіло від рук катівських вибавити. Такі думки його бентежили, тим часом стояв біля нього один муж, вірою еллін, на ім’я Филимон, ремеслом гудець, що під час святкувань утішав ігемона. Його побачивши, Аполлоній прикликав до себе й обіцяв йому чотири золотих, якщо замість нього принесе ідолам жертви, його покрившись одягом, щоб не впізнаним бути. Филимон же зразу погодився, вбрався в Аполлонієвий одяг і лице, щоб не впізнали, покрив, і пішов до жертвища. Бог же, що спасіння всіх чудесно влаштовує, захотів закликати до себе через Аполлонія Филимона, через Филимона ж Аполлонія. І коли Филимон до бісівського жертвища в Аполлонієвій одежі наближався, засіяло в серці його світло благодаті Господньої і відкрило умові його очі, щоб пізнати істину. І знаменувавшись знаменням хресним, як християнин, став перед ігемоном. Він же спитав тих, що поблизу стояли, хто це є. Вони ж казали: “Один із християн”. І звелів йому ігемон, щоб приніс жертву. Він же велегласно возвав: “Не принесу жертви, християнином є, рабом Христа, Бога живого”. Ігемон же сказав: “Чи ти не бачив незадовго до цього часу, якими постраждали муками Асколон і Леонід, тоді смертю лютою загинули?” Відповів в образі Аполлонієвому Филимон: “Саме це було для мене причиною на муки насмілитися, як Асколон і Леонід, що недавно постраждали за Христа, нам залишили мужнього терпіння приклад. Ще ж причина і в чуді тім, що сталося в твоїй лодії, коли через ріку переплисти хотів ти. І стала лодія посеред ріки на найбільшій глибині водній, дістатися до того берега не могла, бо не хотів ти Христа наректи Богом”. Ігемон же звелів прикликати Филимона-гудця, щоб він посвистів і голосом сопілки проти того, що говорить, почарував і пом’якшив помисли того християнина, щоб на краще змінилися і схилилися до ідолопоклонства. Не знав безумець, що то є сам Филимон і своїм власним говорить язиком, з тою лише різницею, що спершу на гуслах і трубах, нині ж у божественному говорить дусі. Шуканий же всюди був Филимон і не знайдений, викликали же брата його Теона і про Филимона питалися. Він же, в одязі Аполлоновому брата впізнавши, намірів же його добрих не відаючи, каже: “Це Филимон перед вами стоїть”. Зразу-бо ігемон лице його відкрити звелів і, Филимона побачивши, почав сміятися дуже, думаючи, що Филимон те зробив християнам на наругу, щоб потішити тих, що поблизу стояли. Тоді веліли йому скинути той одяг, іти з ними до жертви. Филимон же сказав, що він справді є християнином і з богів язичницьких насміхався. Суддя ж дивувався дуже і, на Филимона дивлячись, казав: “Хай мені здоров’я римлянів, чи істинним є те, що дієш і говориш нині, о Филимоне? Чи на наругу християнам замислене?” Він же відповідав: “Не римським я здоров’ям, але своїм клянуся спасінням і владикою моїм Царем Христом, що не християнам чиню наругу, але істинну серця свого переміну являю і віру мою в Христа ісповідую, і кажу, що за ту віру не лише смертю, але тисячею смертей умерти готовий”.

Це чувши, ігемон люті сповнився і звернувся до тих, що поблизу стояли, питаючись, чи випадає Филимона зразу убити, бо відкрито богів звинувачував, чи дати йому час на роздуми і покаяння. Народ же, люблячи Филимона через сопілкарську його майстерність, просив ігемона, щоб не губив його заради спільної для града втіхи. 1 сказав ігемон до Филимона: “Дивись, як тебе народ любить і як тебе спільною утіхою називає, тож, людську похвалу пам’ятаючи, зроби звичне для себе — принеси жертву богам-хранителям. Зараз велике свято зразу має розпочатися, на ньому ж належить тобі заспівати трубами і флоярами богам хвалу, і самому ними утішитися, і наші вуха насолодити”. На це Филимон: “Те ваше свято приводить мені на гадку свято, що здійснюється вгорі. І спів трубний побуджує мене до бажання, щоб почути мені ангельські піснеспіви. Знай-бо, що марно трудишся, намагаючись відвернути мене від моєї віри, і не лише нічого не досягнеш, але і більше в серці моїм Христа бажання збудиш”. Сказав ігемон: “Але якщо і всю скорботу, як обіцяєш, Христа ради перетерпиш, що здобудеш, якщо не є справжнім християнином, бо не прийняв ти хрещення, що до закону їхнього належить?” Те чувши, Филимон возвав, кажучи: “О, вогонь духовний в серці моєму запалений! О ігемоне, як я маю тобі дякувати, що, хоч не хотівши, посприяв ти мені, про святе згадавши хрещення”. Те ігемонові сказавши, став посеред собору і велегласно закликав: “Прошу вас, якщо хтось із вас є єреєм християнським і не зважає на муки заради благочестя, хай прийде швиденько сюди і божественне мені нехай дарує хрещення”. Бачивши ж, що всі страхом зв’язані й ні один не насмілиться прийти до нього і відкрити себе християнином-священиком, болів серцем. І зразу з гарячими сльозами до Бога возвав: “Боже мій, Христе, що поглянув на мене благоутробно і з глибини блуду покликав мене, не залиш мене без святого хрещення, але яким же знаєш чином яви мені єрея і воду, від якого і в якій же, як же й инші християни, охрещуся”. Так помолився і зразу хмара дощова зверху зійшла і його, що стояв посередині, оточила й охрестила. Всі, що бачили, дивувалися. І знову увись взялася хмара. Ігемон же, осліплений злістю, те чудо назвав волхвуванням і очей помутнінням. Ще ж помолився святий і про флейти свої, про труби ж і про сопілки, Аполлонієві віддані у час зміни одежі й один на одного переміни, щоб згоріли на попіл і щоб не залишилося пам’яті суєтної про його майстерність, щоб ніхто з невірних, те бачачи, не сказав, що це є труби Филимонові. Вогонь-бо, з небес зійшовши, попалив їх і погубив перед лицем Аполлоновим. Відчинилися ж вже двері й Аполлонієві до страждання, бо Теон, брат Филимонів, приступивши до ігемона, сповістив річ, що сталася, детально: як Аполлоній Филимона у свою вбрав одежу і зробив, що він вийшов за нього на подвиг — і є винний у його згубі. Приведений-бо зразу і Аполлоній — на нього ж Аріянігемон лютим оком і лицем грізним поглянувши, мовив: “Що це є, — каже, — о найгірший з усіх людей? Що зробив ти нам, і граду, і цьому окаянному? Через гордість богів і закони зневажаючи, через страх же мук ухиляючись, помінявся з ним одягом, і якимись чарами серце його перемінив, позбавляючи великої утіхи весь град. Треба було тобі, якщо мук боявся, до мене прийти і свої думки мені відкрити, я ж тобі зовсім відпустив би за законом людинолюбства і залишив би тебе жити вільно і безначально”. Коли це сказав ігемон, говорив Аполлоній: “Добре і праведно робиш, докоряючи і злословлячи на мене, і не перечу цьому, бо й сам себе виню, проте не за те, що став причиною таких благ для Филимона, але за те, що швидше від мене випросить те добро. І не тому, що він в мою одягнувся одежу, але тому, що я в його вбрався. Проте якщо обоє ми Божими долями в ризу спасіння одягнулися, хай буде тобі відомо, що після цього ні Филимон, ні Аполлоній ніколи більше не принесуть жертви богам великим. А тому що спершу мук я боявся, нині більшу свою, Божою допомогою, виявлю мужність”. Через те розгнівався кат, звелів Аполлонія до більших мук тримати в путах. Филимона ж — трьом воїнам по лиці і по очах п’ястуками бити. Народ же, бачачи, що Филимона б’ють, обурився і кричав на воїнів, щоб перестали. І казав ігемон до мученика: “Помилуй нині себе, Филимоне, якщо ж ні, то хоч людей помилуй, що терзаються серцем через тебе. Треба ж тобі подумати, що коли малі ці муки приймаєш, і настільки народ збентежився душею, — що буде, коли більшими муками охоплений будеш? Принеси жертви, Филимоне, і цей твій біль утішиш прийдешньою веселістю, маємо-бо обідати у храмі Серапіда і великою радістю насолоджуватися”. Филимон же відповідав: “Мені приготована вечеря на небесах”. До людей же звернувся, кажучи: “Чому сумуєте, коли бачите, що мене б’ють? Чи не били нас улесливі, коли був гудцем у вас? Але й гірше нам колись робили — ви ж солодко сміялися, чому-бо нині не тішитеся? Але коли ви нині сумуєте, ангели за мене тішаться, бачачи мене християнином, що шанує благочестя”. Тоді кат, бачивши Филимона непохитним, звелів обох з Аполлоном, просвердливши гомілки і мотуззям зчепивши, волочити по цілому граді. Тоді на дереві оливному Филимон повішений був, і стріляли в нього — стріли ж не торкалися до нього. Одна ж стріла до ігемона відскочила і виколола йому око праве. Йому ж виколене око боліло дуже, багато сказав образ і злослів’я на Христа і на християн. Відпустивши ж мученика, болем вимучений, просив його, щоб зцілив йому око. Але святий відповів: “Не хочу сьогодні зцілювати тебе, щоб ти прийняте благодіяння до волхвування не зараховував, але коли вийду з тіла [вже-бо мені кінець зближається], на гріб мій прийдеш і, з нього землю взявши і до ока прийнявши, Ім’я Христове призовеш — і зразу зцілиться тобі око”. Після того за ігемоновим новим наказом обом мученикам — Филимону і Аполлонію — відсікли голови. Чесні ж їхні тіла покладені були поблизу святих мучеників Асколона та Леоніда. Кат же, через те що докучало око сильним болем, прийшов, хоч і не хотів, до гробу святих і, взявши землю з гробу за передреченими словами Филимоновими, приклав до хворого ока свого, кажучи: “В ім’я Твоє, Ісусе Христе, що заради Тебе він смерть собі волею вибрав, кладу землю на око своє, і якщо, зцілившись, прозрію, то і сам ісповім, що не бути иншому Богові, окрім Тебе”. Коли він це сказав, зразу подвійне знайшов зцілення — для ока і для душі: оком-бо побачив сонце, душею ж побачив найяснішу сонця Правду. І вийшов веселий, і співав: “Християнином я є”. І перед багатьма свідками те, що християнином є, ісповідував, прийняв святе хрещення зі всім домом своїм, і християн, що в путах за Христа тримав, числом тридцять шість, відпустив з миром. Тоді, взявши плащаниці і дорогоцінні аромати, з морем люду і з двома єпископами до гробу святих мучеників прийшов і чесне тілам їхнім здійснив поховання. Тоді слава дійшла у вуха Диоклитіяна, царя нечестивого, що Аріян з елліна став християнином і що богам не хоче приносити жертви. Послав-бо цар чотирьох протикторів, наказуючи привести його до себе, хотівши сам випитати, чи правда те, що кажуть про нього. Взявши ж Аріяна, протиктори наполягли, щоб швидко йшов в дорогу. Він же просив їх, щоб дозволили йому піти до гробу святих мучеників. Вони ж не хотіли, то дав їм вісімдесят золотих і відпущений був піти до гробу. Туди прийшовши, впав ниць, просячи святих мучеників допомоги у подвизі. І чути було голос Филимонів з гробу, що говорив: “Мужайся, Аріяне, і не бійся, це-бо Господь тебе до Себе прикликає і веде до подвигу, і починає сплітати тобі вінець мученицький. Будеш же до труду свого і винагороди мати приятелів, тих чотирьох протикторів, що взяти тебе прийшли”. Те чувши, Аріян вжахнувся і, в дім свій прийшовши, благодаті сповнився Господньої, передрік домашнім своїм про час і спосіб мучення свого. Прикликавши ж отроків своїх, казав їм: “Нині підете з нами до Олександрії, тоді ведений я буду до царя. Коли Бог помож цей здійсню подвиг: у восьмий день місяця фаменода11 в міх вкладений і вкинений в море буду. Ви ж в одинадцятий день того ж місяця о годині шостій вийдете на берег і знайдете моє тіло, дельфінами на сушу винесене. Візьміть і покладіть з иншими мучениками”. Те сказавши, вийшов, ведений в дорогу, і досягнув царя, прийнятий був ним лагідно. Тоді приготована була цареві купіль, перед якою стояв ідол Аполлонів. Ішов же цар в лазню, взяв зі собою й Аріяна. Після обмивання, виходячи і до ідола наближаючись, сказав до Аріяна: “Принеси жертву великому богу Аполлону, щоб з належною веселістю на вечерю ми прийшли”. Аріян же блаженний відповідав: “Як я те зможу зробити по таких і стількох чудах, Христом, істинним Богом, зроблених, які не є суєтними вигадками, але самою правдою, мої-бо очі є їм свідками. Як-бо принесу жертву бездушному і черствому ідолу?” Розгнівався ж цар, звелів зразу руки йому залізними веригами зв’язати, до ніг же камінь великий прив’язавши, вкинути його в рів дуже глибокий, і засипати його землею і камінням, і з землею зрівняти. Зверху ж того засипаного рову поставив престол свій і сів на ньому, звелів воїнам поблизу грати, говорячи: “Хай побачимо, як прийде Христос його і вийме його з рову того”. Після того зайшов він в царське і в ложницю свою. Побачив залізо і камінь, що були Аріянові прив’язані, вони висіли над ліжком, і самого ж Аріяна, що на одрі лежав. Те бачивши, налякався і збентежився, думаючи, що то якась від домашніх ворогів зрада і бунт таємний. Святий же Аріян сказав до нього: “Не бентежся, ніхто не зрадив тебе ані не збунтувався проти тебе, але я є Аріян, якого ж ти в рів вкинув і сказав: “Побачимо, чи прийде Христос його і вийме його з рову цього”. І ось Христос мене з рову вийняв і на твоєму одрі відпочити мені звелів”. Діоклитіян же, ніби вражений, дивувався довго. Тоді, ледь до себе прийшовши, страхом збентежений, скрикнув сильно, і сповнив палати тривогою, про хитрощі чарівні казав: “О лукавого чари! Ніхто ж донині такого не бачив”. И иншого багато говорив і тривожився, звелів святого у міх з піском зав’язати і вкинути на дно морське. Стали ж і чотири вищезгадані протиктори перед царем, ісповідуючи себе християнами, серед них же був найстарший Теотих. І вони-бо, в міхи з піском зав’язані, з Аріяном разом потоплені були в морі. Дельфіни ж на спинах своїх тіла їхні піднявши, винесли в примор’я Олександрійське, де ж отроки Аріянові за передреченим велінням його на березі чекали. Прийнявши ж тіло пана свого і тіла чотирьох протикторів, вони поховали їх разом чесно, славлячи Бога Отця, і Сина, і Святого Духа. Йому ж і від нас хай буде слава навіки. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання