Сповідниця Фамарь (Марджанова), ігуменя p1duvbtvd412nlfo1skbb1adlu3
Житія святих,  Червень

Сповідниця Фамарь (Марджанова), ігуменя

Місяця червня на 10-й день

Схиігуменя Фамарь, у миру княжна Тамара Олександрівна Марджанова, народилася наприкінці шістдесятих років XIX століття. Вона походила з багатої грузинської сім’ї, отримала дуже гарне виховання й освіту.

У сім’ї князів Марджанових атмосфера була більш світська, ніж церковна: благочестя носило, вочевидь, традиційний характер, як у багатьох світських сім’ях того часу. Батько Тамари Олександрівни помер, коли вона була ще зовсім маленькою, мати померла, коли їй було двадцять років.

У Тамари Олександрівни були великі музичні здібності, гарний голос; вона готувалася до вступу в Петербурзьку консерваторію, коли доля її змінювалася і прийняла зовсім інший оборот. Уже після смерті матері, влітку, вона з сестрою і двома молодшими братами гостювала у своєї тітки, сестри матері, в місті Сігни, недалеко від нещодавно заснованого жіночого монастиря в ім’я св. Ніни в Бодбе.

Одного разу компанія молоді поїхала подивитися на цей новий Бодбійський монастир. Зайшли до церкви: йшла буденна служба; на криласі сама ігуменя Ювеналія читала канон, кілька сестер співали і прислужували. Молодь постояла деякий час і вийшла з церкви, княжна Тамара одна залишилася до кінця служби. Вона раптово була до того вражена цією службою, цією духовною атмосферою, що охопила її, що в душі своїй негайно й твердо вирішила віддати своє життя Богові, стати черницею. Дочекавшись кінця служби, вона підійшла до матінки ігумені, заговорила з нею, сказала про своє бажання і просила прийняти її в монастир.

У цей час двоюрідний брат Тамари, чотирнадцятирічний хлопчик, повернувся до церкви в пошуках Тамари. Він підслухав розмову своєї двоюрідної сестри з ігуменею, розповів іншим, і Тамару підняли на сміх: “Тамара хоче бути черницею!” Вдома розповів усім родичам, але ні глузування, ні вмовляння, ні серйозні доводи не могли змінити рішення Тамари Олександрівни. Тоді рідні вирішили всіляко розважати її, щоб відвернути її від думки про монастир. Її відвезли в Тифліс, возили по концертах, театрах.

“Пам’ятаю, – розповідала матінка, – що сиджу я в театрі, а руки в кишені перебирають чотки”.

Зрештою, бачачи, що родичі не хочуть відпустити її, княжна Тамара потихеньку пішла з дому та поїхала в монастир. Рідні відшукали її, але ігумені Ювеналії вдалося вмовити їх, і вони нарешті дозволили Тамарі Олександрівні йти тим шляхом, який вона обрала.

Матушка жила під безпосереднім керівництвом ігумені Ювеналії, до якої дуже прив’язалася. Через деякий час вона була пострижена в рясофор, а потім у мантію з ім’ям теж Ювеналії. (Владика Арсеній розповідав, що деякі люди, які перебували в церкві під час постригу, бачили білого голуба, який в’їхав над головою матінки).

1902 року ігуменю Ювеналію-старшу перевели до Москви і призначили настоятелькою Різдвяного монастиря, а Ювеналію-молодшу екзархом Грузії Ювеналію-старшу призначили ігуменею Бодбійського монастиря. Таким чином, ще зовсім молодою матушка стала ігуменею монастиря святої рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії, – монастиря, в якому на той час було близько трьохсот сестер. Матушка спершу дуже сумувала в розлуці зі старшою ігуменею Ювеналією, яка стала її духовною матір’ю, замінила їй рідну матір. Велику допомогу і підтримку надав їй у той час отець Іоанн Кронштадтський.

Матушка дуже любила свій Бодбійський монастир, любила згадувати його. Але їй самій недовго довелося залишатися в ньому ігуменею.

1905 року революційно налаштовані горяни часто нападали на мирних грузинів-селян і всіляко утискали їх. Селяни зверталися по допомогу до Бодбійського монастиря, і матушка всіх скривджених брала під свій захист, допомагала їм, а іноді надавала притулок у стінах монастиря. Революціонери були сильно роздратовані на молоду ігуменю Ювеналію, підкидали анонімні листи з погрозами їй. У Петербурзі, в Синоді турбувалися про долю матінки, яка явно наражалася на небезпеку, оскільки революціонери особисто її ненавиділи і робили замах на її життя. Указом Святійшого Синоду – без бажання і навіть, можна сказати, проти бажання матінки – її було переведено з улюбленого нею Бодбійського монастиря до Москви і призначено настоятелькою Покровської громади. Матінка не любила згадувати цей період свого життя.

Черниці Покровської громади працювали як сестри милосердя, так само як і сестри Марфо-Маріїнської громади, які черницями не були. Будучи настоятелькою Покровської громади, матінка дуже зблизилася з Великою княгинею Єлизаветою Федорівною, яка створила Марфо-Маріїнську громаду, завжди згадувала її і говорила про неї з особливим почуттям.

Саме так у неї народилося і дедалі більше розгорялося бажання усамітнитися, оселитися на самоті біля Саровського монастиря, ніби під покровом прп. Серафима, який був їй особливо близький, і там закінчити життя в молитовному подвигу. Але там, у Сарові, точніше в Серафимо-Понетаєвському монастирі, куди матінка поїхала в червні 1908 р. і звідки ходила до Сарова, матінка отримала нібито веління від Божої Матері, коли вона молилася перед Її іконою Знамення. Це чудесне навіювання повторювалося кілька разів, і матінка зрозуміла, що Божа Матір не хоче, щоб вона закінчувала життя на самоті, а доручає їй створити новий скит не тільки для себе, а й для інших. Все ж таки матінці важко було відмовитися від свого палкого бажання усамітнення, та й боялася вона, чи не було веління Божої Матері спокусою. Вона вирішила порадитися з досвідченим духівником і в жовтні поїхала в Зосимову пустель до затворника о. Олексія. Олексія, який, вислухавши матінку, рішуче сказав їй, що вона не повинна йти на спокій для усамітненої молитви, а повинна і навіть зобов’язана влаштувати новий скит, що до цього її закликає Сама Матір Божа.

Бажаючи ще і ще раз перевірити себе перед початком такої серйозної і великої справи, матінка приїхала в Оптину Пустель порадитися з преподобним Анатолієм, який теж наполегливо переконував її виконувати доручення, дане їй Самою Божою Матір’ю. Ще кілька разів матушка їздила за порадою до о. Олексія Зосимовського, який радісно підтримував її у створенні нового скиту. Повертаючись з останньої поїздки до отця Олексія, матушка заїхала в Троїце-Сергієву Лавру, щоб порадитися з намісником Лаври о. Товією. Товією. У глибині душі матінка ще сподівалася, що о. Товія, як людина досвідчена і ділова, відрадить їй братися за таку важку справу. Але і намісник Лаври, уважно і з любов’ю вислухавши матінку, рішуче і владно благословив її на створення нового скиту.

Таким чином, з порадою і благословенням старців – о. Олексія Зосимівського, о. Анатолія Оптинського та о. Товії, намісника Троїце-Сергієвої Лаври, – остаточно вирішено було створення нового Серафимо-Знам’янського скиту. З явною допомогою Божою з’явилися і кошти для цієї великої справи.

27 липня 1910 року відбулася закладка скиту на вже виміряній і розпланованій ділянці. Скит будувався з липня 1910 по вересень 1912 року. У всіх планах внутрішнього і зовнішнього устрою скиту матінка радилася з владикою Арсенієм (Жадановським), який з 1916 року став духівником матінки і всіх сестер скиту (таким він і залишався до самої своєї смерті в 1937 році).

Освячення скиту відбулося 29 вересня 1912 року. Освячував скит митрополит Володимир Московський, який ставився до матінки та її нового скиту з великим і гарячим почуттям.

Серафимо-Знам’янський скит проіснував лише дванадцять років. Його закрили і знищили більшовики 1924 року. Сестри розійшлися в різні боки. Матінці вдалося знайти невеликий будинок у селищі Перхушково, і вона оселилася в ньому з десятьма сестрами. В окремому будиночку містився священик (ієромонах Філарет [Постников]). Матушка, десять сестер і батюшка – дванадцять осіб, “за числом апостолів Христових”, – говорила матушка.

Життя в Перхушкові налагодилося приблизно, як і в скиту. Багато хто приїжджав до матінки за порадою, настановою.

У 1931 році матінка була заарештована разом із кількома сестрами і батюшкою. У в’язниці з нею разом була її вірна послушниця. У камері, де перебувала матушка, були різнорідні ув’язнені – і політичні, і кримінальні. Якось вдалося відокремити кут для матінки в загальній камері чимось на кшталт фіранки. Кримінальниці часто галасували, починали співати непристойних пісень, але коли матінка просила їх припинити, вони замовкали – всі поважали її. Коли матінка отримувала передачі, вона одягала всіх, хто був у камері, і всі приймали це від неї ніби як благословення.

Після вироку матінку заслали в Сибір, за двісті верст від Іркутська. Годі й казати, яка це була важка і виснажлива подорож. Наприкінці шляху матінці довелося йти пішки. З нею на заслання поїхала її послушниця Нюша, проста дівчина, любляча і самовіддана. Відомо, що матінка жила в простій селянській хаті, де їй за піччю був відведений кут. Господар цієї хати і його син Ванюша дуже полюбили матінку. Уже повернувшись із заслання, матінка листувалася з ними, послала в подарунок Ванюші відріз на сорочку. А він їй написав: “Шкода, що Ви поїхали від нас. У мене тепер баян, я весь день граю, от Ви б послухали”. Читаючи цей лист, матінка говорила з усмішкою: “Ось, пожалів мене Господь!”

Як вона винесла в’язницю і три роки заслання при своїх хворих ногах, з уже виявленим туберкульозом?! Їй допомогла її віра, сила волі й величезна витримка.

На засланні матінка мусила, як усі адміністративно вислані, двічі або тричі на місяць з’являтися до місцевого комісаріату розписуватися. Комісар спочатку приймав її дуже суворо, якщо не вороже. Але весь вигляд матінки, якась духовна сила, що світилася в її очах, поступово впливала на цю людину; змінився її суворий тон, він став іноді розмовляти з матінкою. А коли скінчився термін заслання, і матінка востаннє прийшла в комісаріат розписуватися, комісар тепло попрощався з нею, сказав, що шкодує, що більше її не побачить. Матінка пішла, але, відійшовши трохи дорогою, озирнулася і побачила, що комісар вийшов на ґанок і проводжає її поглядом.

Матінка давно хворіла на легені. На засланні хвороба її погіршилася, їй було дуже важко і погано. У листах до своїх ближніх вона все повторювала, що хотіла б “повернутися до своїх бережків”. І Господь виконав її бажання, вона дивом залишилася жива і “повернулася до своїх бережків”.

Заслання матінки скінчилося 1934 року, навесні. Вона повернулася і оселилася в маленькому будиночку в дачному селищі біля станції Піонерська Білоруської залізниці. Вона була вже дуже хвора. На засланні в неї з’явилися ознаки туберкульозу горла; хвороба поступово забирала її сили.

Померла матінка 10/23 червня 1936 року. Відспівував її вдома Владика Арсеній. Поховали її в Москві, на Введенських горах, недалеко від могили о. Олексія Мечева.

Могила матінки і тепер ціла і в повному порядку. На могилі стоїть білий дерев’яний хрест, у який вмонтовано дві іконки – Знамення Божої Матері і прп. Серафима. На нижній перекладині з благословення Владики Арсенія зроблено напис: “Віруючи в Мене матимете життя вічне”.