Преподобна Фамарь (Марджанова), сповідниця

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 10-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Схиігуменя Фамарь, у миру княжна Тамара Олександрівна Марджанова, народилася наприкінці шістдесятих років XIX століття. Вона походила із багатої грузинської сім’ї, отримала дуже гарне виховання й освіту.

У сім’ї князів Марджанових атмосфера була більш світська, ніж церковна: благочестя носило, вочевидь, традиційний характер, як у багатьох світських сім’ях того часу. Батько Тамари Олександрівни помер, коли вона була ще зовсім маленькою, а мати померла, коли їй було двадцять років.

У Тамари Олександрівни були великі музичні здібності, гарний голос; вона готувалася до вступу в Петербурзьку консерваторію, коли доля її змінилася і прийняла зовсім інший оборот. Уже після смерті матері, влітку, вона з сестрою і двома молодшими братами гостювала у своєї тітки, сестри матері, в місті Сігни, недалеко від нещодавно заснованого жіночого монастиря в ім’я святої Ніни в Бодбе.

Одного разу товариство молоді поїхала подивитися на цей новий Бодбійський монастир. Зайшли до церкви, де йшла буденна служба; на кліросі сама ігуменя Ювеналія читала канон, кілька сестер співали і прислуговували. Молодь постояла деякий час і вийшла з церкви, княжна Тамара сама залишилася до кінця служби. Вона раптово була до того вражена цією службою, цією духовною атмосферою, що охопила її, що в душі своїй негайно й твердо вирішила віддати своє життя Богові, стати черницею. Дочекавшись кінця служби, вона підійшла до матінки ігумені й заговорила з нею, сказавши про своє бажання і попросивши прийняти її до монастиря.

У цей час двоюрідний брат Тамари, чотирнадцятирічний хлопчик, повернувся до церкви в пошуках Тамари. Він підслухав розмову своєї двоюрідної сестри з ігуменею, розповів іншим, і Тамару підняли на сміх: «Тамара хоче бути черницею!» Вдома він розповів про це усім родичам, але ні глузування, ні вмовляння, ні серйозні доводи не могли змінити рішення Тамари Олександрівни. Тоді рідні вирішили всіляко розважати її, щоб відвернути від думки про монастир. Її відвезли до Тифліса, возили по концертах, театрах.

«Пам’ятаю, — розповідала матінка, — що сиджу я в театрі, а руки в кишені перебирають чотки».

Зрештою, бачачи, що родичі не хочуть відпустити її, княжна Тамара потихеньку пішла із дому та поїхала до монастиря. Рідні відшукали її, але ігумені Ювеналії вдалося вмовити їх, і вони нарешті дозволили Тамарі Олександрівні йти тим шляхом, який вона обрала.

Матушка жила під безпосереднім керівництвом ігумені Ювеналії, до якої дуже прив’язалася. Через деякий час вона була пострижена в рясофор, а потім у мантію з ім’ям теж Ювеналії. Як розповідав єпископ Арсеній (Жадановський), деякі люди, які перебували в церкві під час постригу, бачили білого голуба над головою матінки).

1902 року ігуменю Ювеналію-старшу перевели до Москви і призначили настоятелькою монастиря на честь Різдва Христового, а Ювеналію-молодшу екзарх Грузії призначив ігуменею Бодбійського монастиря. Таким чином, ще зовсім молодою матушка стала ігуменею монастиря святої рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії, — монастиря, де на той час було близько трьохсот сестер. Матінка спершу дуже сумувала через розлуку зі старшою ігуменею Ювеналією, яка стала її духовною матір’ю, замінила їй рідну матір. Велику допомогу і підтримку надав їй у той час отець Іоанн Кронштадтський.

Матінка дуже любила свій Бодбійський монастир, любила згадувати його. Але їй самій недовго судилося залишатися в ньому ігуменею.

1905 року революційно налаштовані горяни часто нападали на мирних грузинів-селян і всіляко утискали їх. Селяни зверталися по допомогу до Бодбійського монастиря, і матушка всіх скривджених брала під свій захист, допомагала їм, а іноді надавала притулок у стінах монастиря. Революціонери були сильно роздратовані на молоду ігуменю Ювеналію, підкидали анонімні листи з погрозами їй. У Святішому Синоді турбувалися про долю матінки, яка явно наражалася на небезпеку, оскільки революціонери особисто її ненавиділи і погрожували їй. Указом Святішого Синоду — без бажання і навіть, можна сказати, проти бажання матінки — її було переведено із улюбленого нею Бодбійського монастиря до Москви і призначено настоятелькою Покровської громади. Матінка не любила згадувати цей відрізок свого життя.

Черниці Покровської громади працювали як сестри милосердя, так само як і сестри Марфо-Маріїнської громади, які черницями не були. Будучи настоятелькою Покровської громади, матінка дуже зблизилася з великою княгинею Єлизаветою Федорівною, яка створила Марфо-Маріїнську громаду, завжди згадувала її і говорила про неї з особливим почуттям.

Саме так у неї народилося і дедалі більше розгорялося бажання усамітнитися, оселитися на самоті біля Саровського монастиря, ніби під покровом преподобного Серафима, який був їй особливо близький, і там закінчити життя в молитовному подвигу. Але там, у Сарові, точніше в Серафимо-Понетаєвському монастирі, куди матінка поїхала в червні 1908 року і звідки ходила до Сарова, вона отримала немовби веління від Божої Матері, коли молилася перед Її іконою «Знамення». Це чудесне веління повторювалося кілька разів, і матінка зрозуміла, що Божа Матір не хоче, аби вона закінчувала життя в усамітненні, а доручає їй створити новий скит не лише для себе, а й для інших.

Отримавши також пораду і благословення старців, матінка остаточно вирішила створювати новий Серафимо-Знам’янського скиту. З явною допомогою Божою з’явилися і кошти для цієї великої справи. Щодо його внутрішнього і зовнішнього устрою матінка радилася з владикою Арсенієм (Жадановським), який з 1916 року став духівником матінки і всіх сестер скиту.

Освячення скиту відбулося 29 вересня 1912 року. Його звершив Московський Володимир, який тепло ставився до матінки та її нового скиту.

Серафимо-Знам’янський скит проіснував лише дванадцять років. Його закрили і знищили більшовики в 1924 році. Сестри розійшлися в різні боки. Матінці вдалося знайти невеликий будинок у селищі Перхушково, і вона оселилася в ньому з десятьма сестрами. В окремому будиночку розмістився священник, ієромонах Філарет (Постников).

Життя в Перхушкові налагодилося і було схожим на життя в скиту. Багато хто приїжджав до матінки за порадою, настановою.

У 1931 році матінка була заарештована разом з кількома сестрами і батюшкою. У в’язниці з нею разом була її вірна послушниця. У камері, де перебувала матінка, були різнорідні ув’язнені — і політичні, і кримінальні. Якось вдалося відокремити кут для матінки в загальній камері чимось на кшталт фіранки. Кримінальниці часто галасували, починали співати непристойних пісень, але коли матінка просила їх припинити, вони замовкали — всі поважали її. Коли матінка отримувала передачі, вона одягала всіх, хто був у камері, і всі приймали це від неї ніби як благословення.

Після вироку матінку заслали до Сибіру, за двісті верст від Іркутська. Годі й казати, яка це була важка і виснажлива подорож. Наприкінці шляху матінці довелося йти пішки. З нею на заслання поїхала її послушниця Нюша, проста дівчина, любляча і самовіддана. Відомо, що матінка жила в простій селянській хаті, де їй за піччю був відведений кут. Господар цієї хати і його син Іван дуже полюбили матінку. Уже повернувшись із заслання, вона листувалася з ними, послала в подарунок Ванюші відріз на сорочку. А він їй написав: «Шкода, що Ви поїхали від нас. У мене тепер баян, я весь день граю, от Ви б послухали». Читаючи цей лист, матінка говорила з усмішкою: «Ось, пожалів мене Господь!»

Як вона винесла в’язницю і три роки заслання зі своїми хворими ногами, з уже виявленим туберкульозом?! Їй допомогла її віра, сила волі й величезна витримка.

На засланні матінка мусила, як усі адміністративно вислані, двічі або тричі на місяць з’являтися до місцевого комісаріату розписуватися. Комісар спочатку приймав її дуже суворо, якщо не вороже. Але весь вигляд матінки, якась духовна сила, що світилася в її очах, поступово впливала на цю людину; змінився його суворий тон, він став іноді розмовляти з матінкою. А коли скінчився строк заслання і матінка востаннє прийшла до комісаріату розписуватися, комісар тепло попрощався з нею та сказав, що шкодує, що більше її не побачить. Матінка пішла, але, відійшовши трохи дорогою, озирнулася й побачила, що комісар вийшов на ґанок і проводжає її поглядом.

Матінка давно хворіла на легені. На засланні хвороба її погіршилася, їй було дуже важко і погано. У листах до своїх ближніх вона все повторювала, що хотіла б «повернутися до своїх бережків». І Господь виконав її бажання, вона дивом залишилася жива і «повернулася до своїх бережків».

Заслання матінки скінчилося 1934 року, навесні. Вона повернулася й оселилася в маленькому будиночку в дачному селищі біля станції Піонерська Білоруської залізниці. Свята була вже дуже хвора. На засланні у неї з’явилися ознаки туберкульозу горла; хвороба поступово забирала її сили.

Померла матінка 10/23 червня 1936 року. Відспівував її вдома владика Арсеній. Поховали її в Москві, на Введенських горах, недалеко від могили отця Олексія Мечева.