Сповідник Максим (Попов), ієромонах p1dvk68r6vu0is58hhdvfdt0n3
Житія святих,  Червень

Сповідник Максим (Попов), ієромонах

Місяця червня на 17-й день

Преподобносповідник Максим народився 17 червня 1876 року в селі Великий Сурмет Бугурусланського повіту Самарської губернії в сім’ї багатого мордовського селянина Григорія Степановича Попова, а при хрещенні наречений був Мефодієм. Григорій Степанович був піклувальником споруджуваного в селі храму в ім’я святих безсрібників Косми і Даміана. У сім’ї неухильно виконували церковний статут, і своїх дітей – трьох синів і двох дочок він виховав у вірі та благочесті. Усі діти здобули освіту в церковно-парафіяльній школі при місцевому храмі. Згодом двоє його синів, Микола і Мефодій, стали священиками, а доньки, Матрона і Євдокія, прийняли чернечий постриг у Володимирському Кам’янському монастирі Уфимської єпархії.
1900 року Мефодій одружився з селянкою Оленою Тимофіївною Поляковою, і в них народилося шестеро дітей: перша дитина народилася 1902 року, остання – 1916-го.
У 1915 році Григорій Степанович розділив між синами сімейний наділ – землі та господарство. Усім синам було відбудовано по великій дерев’яній хаті в дев’ять вікон, виділено худобу та господарський інвентар. Дочкам – Матроні (інокині Марії) і Євдокії (черниці Августі) та племінниці Євдокії (інокині Єлизаветі) Григорій Степанович збудував дім у Володимирському Кам’янському монастирі. Мефодію дісталося близько двадцяти коней, корови та вівці; обробляючи землю, він сіяв пшеницю, жито, просо, овес.
Вирісши в благочестивій родині, Мефодій був людиною богобоязливою і смиренною і часто здійснював паломництва до православних святинь. За звичаєм тих років паломництва були обітними і були пов’язані з нелегкою працею. Із собою Мефодій брав лише мішок сухарів і кілька пар постолів. Паломництво до Києва зайняло у нього близько півроку. Дорогою він зупинявся в будинках віруючих людей, які з євангельською добротою приймали мандрівників, розмовляв з багатьма людьми, деякі з них були справжніми подвижниками.
Ревнуючи про благочестя, Мефодій подовгу молився, читав акафісти, канони, Псалтир, намагаючись підпорядкувати весь лад свого життя служінню Господу. У його сім’ї настільними книжками були житія святих і Закон Божий; невгасимо горіла лампада перед іконою Божої Матері “Умиління”. За благочестиве і суворе життя селяни ставилися до Мефодія з великою повагою, як до даного їм Богом праведника, і часто зверталися до нього за молитовною підтримкою, матеріальною допомогою і порадою.
У Космодем’янівській церкві служив тоді священик Лука. Людина музично обдарована, він організував у селі чудовий церковний хор, у якому співала племінниця Григорія Степановича, Єфросинія. Свого часу її видали заміж, але в заміжжі вона пробула один день, повернулася до рідних і почала співати й читати в храмі, і хоча чернечого постригу не прийняла, але прожила все життя як черниця.
На початку двадцятих років влада закрила Космодем’янівський храм, і священик поїхав; замість нього невідомо звідки приїхав якийсь чоловік, який назвався священиком, і почав служити. Службу він знав добре, але, здружившись із місцевим начальством, поводився щодо морального не цілком як священик; народ прозвав його Вахіткою і дедалі частіше став висловлювати підозри, що, можливо, прибулець і не є зовсім священиком. З’ясовувати правду в єпархію відправили Мефодія Григоровича. Перш ніж їхати, він відібрав у самозванця ключі від церкви і заборонив йому служити до його повернення. Усі підозри в самозванстві підтвердилися, і Мефодій Григорович, повернувшись додому, оголосив про це селянам, офіційного ж документа про це він не привіз, і Вахітка, хоча і перестав служити, але продовжував жити в селі; Мефодій Григорович знову вирушив до єпархії та привіз офіційний документ, після чого самозванець покинув село.

Авторитет Мефодія Григоровича серед селян був настільки високий, що цим вирішили скористатися мормони, які проживали в сусідньому селі Булатівка. Вони кілька разів приїжджали до Мефодія Григоровича додому з метою переконати його пристати до їхньої секти, припускаючи, що якщо під тиском гонінь на православ’я він до них перейде, то за ним піде до секти і більшість місцевого населення. Мефодій Григорович щоразу терпляче, але твердо їм заперечував, і врешті-решт вони перестали його відвідувати, переконавшись у безуспішності своїх спроб спокусити його з правого шляху.
У 1921 році в Поволжі вибухнув голод, а слідом за ним почалася епідемія тифу. Навесні 1922 року від тифу помер Григорій Степанович, на Великдень померла дружина Мефодія Григоровича Олена Тимофіївна, в цей час був при смерті і він сам. Коли ховали дружину, Мефодій Григорович був без свідомості, і родичі вже не сподівалися, що він виживе. Але Господь благочестивій людині приготував інше – вінець сповідництва, що увінчує благочестя. Дивом, не вдаючись до лікарської допомоги, він одужав і став ще старанніше молитися, чекаючи, який жереб уготований йому буде Господом. Дочку і двох неповнолітніх синів узяла під свою опіку сім’я старшого сина, а молодшу дочку, Клавдію, якій було тоді лише шість років, Мефодій Григорович відвіз до монастиря, до своїх сестер; черниця Августа в монастирі виконувала послух вівтарниці та бджоляра, черниця Марія була дзвонарем і прибирала в храмі, а їхня двоюрідна сестра, черниця Єлизавета, була економкою в обителі. Усі вони жили в просторому будинку, побудованому Григорієм Степановичем. У цьому будинку лили свічки і пекли просфори, і завжди тут стояв чудовий запах меду і хліба.
Влітку 1926 року єпископ Давлекановський Іоанн (Поярков), який тимчасово керував Уфимською єпархією, постриг Мефодія Григоровича в чернецтво з ім’ям Максим і висвятив на ієромонаха до храму Сергіївського жіночого монастиря, який розташовувався за десять кілометрів від міста Белебея. Монастир розташовувався в мальовничому місці в сосновому бору на горі: у центрі обителі стояв дерев’яний храм, навколо нього одноповерхові та двоповерхові будівлі келій, вся територія монастиря була обгороджена дерев’яною огорожею.
Взимку 1927-1928 років влада розпорядилася закрити монастир, заявивши, що сюди звезуть безпритульних дітей і організують колонію за прикладом колонії Макаренка. Дозволено було залишитися тільки священику і десяти черницям для здійснення церковних служб для жителів округи. Їм дозволили оселитися у двох сторожках при храмі. Мізерне продовольство і дрова привозили селяни, їжу насельниці готували на багатті, але цілком були задоволені долею, а головним чином службою Божою в храмі.
Навесні 1928 року в монастир привезли колоністів, директором колонії був призначений татарин. Одного разу серед ночі колоністи розбили скло у вівтарному вікні, стягнули покривало з жертовника, перекинули священні судини й витягли антимінс, який потім безслідно зник. Це було велике горе для всіх, оскільки без антимінса не можна було здійснювати літургію. Отець Максим, нітрохи не зволікаючи, на світанку того ж дня вирушив пішки в Белебей, де настоятель міського собору дав йому антимінс із колишнього тюремного храму. І служба відновилася.
У грудні 1929 року директор колонії оголосив, що церковної служби більше не буде, і всі ченці мають покинути територію колонії. Одна з черниць вдарила в набат, і з найближчих сіл прибігли селяни. У їхній присутності директор колонії заявив, що дозволить тільки священикові заради його дітей узяти деякі речі та дещо з продуктів, черницям же нічого не дозволить узяти з собою. Тієї ж ночі всі вони були змушені покинути обитель.

Ієромонаха Максима в лютому 1930 року призначили служити в Іллінський храм у селі Рябаш Приютовської волості Белебеївського кантону Башкирської АРСР; тут більшість селян ще залишалися православними. Храм був просторим і утримувався в прекрасному стані, і на криласі співав великий хор. Час посту жителі села проводили в молитві, і в селі тоді не було чути ні пісень, ні звуків веселих гулянь. Ієромонах Максим у перший тиждень Великого посту, з понеділка до п’ятниці, не їв ніякої їжі, так само суворо він постив і в Страсну седмицю, цілком задовольняючись тим, що давала йому служба в храмі, яка насичувала його досить молитвою. Оселився отець Максим із молодшою донькою Клавдією спочатку в будинку, де жила стара і хвора вдова, дружина колишнього священика, а потім вони жили в парафіян, які по черзі надавали у своїх будинках притулок пастирю.

Служив отець Максим проникливо; слухаючи його проповіді, багато хто плакав. У храмі після літургії священик служив молебні, панахиди, акафісти, повертаючись, бувало, додому лише близько четвертої години дня. Під час постів усі парафіяни сповідалися, намагаючись очиститися від гріхів, і сповіді йшли тут подовгу, бо священик нікого не квапив.

Особливо проходили в селі свята Тихвінської ікони Божої Матері та святого пророка Іллі. На Тихвінську до храму сходилося стільки народу з інших селищ, що не вистачало місця в будинках, і люди розташовувалися на нічліг на пустищах між будинками. Після закінчення літургії Тихвінську ікону Божої Матері несли разом з іншими іконами до каплиці, розташованої в березовому гаю на березі річки Рябаш, і тут майже до вечора служили молебні. Напередодні свята з 12-ї години ночі і до 5-ї години ранку народ молився в каплиці, де читали і співали акафісти.

11 червня 1931 року отець Максим із парафіянами вирушили в Белебей, куди їх запросили в храм на свято. Після приїзду в Белебей отець Максим із черницею пішли купувати сукно і ситець, його дочка Клавдія вирушила купити їстівного, а селяни, які приїхали з ними, розбрелися по ринку. Коли священик із черницею залишилися самі, до них підійшов кореспондент газети “Пролетарська думка” і став слухати, про що вони говорять. Розмова їхня здалася йому підозрілою, і він одразу ж повідомив про неї в міліцію. “Піп для мене залишався невідомим, – показав він наступного дня на слідстві, – але для з’ясування і вжиття відповідних заходів я довів до відома міліціонера, який і забрав вищевказаного попа і черницю”.
Коли Клавдія хвилин за двадцять повернулася на площу, тут нікого вже не було. Незнайома жінка повідомила їй, що священика і черницю забрали до в’язниці.

Дівчинка поспішила до в’язниці. Службові приміщення були наповнені молодими міліціонерами; дізнавшись, що Клавдія – дочка священика, вони стали її дражнити. Клавдія запитала, де перебуває її батько, але відповіді не отримала, лише один показав поглядом вгору, тим даючи зрозуміти, щоб вона піднялася на другий поверх до начальника. Начальник сказав, що її батько перебуває тут, у камері попереднього ув’язнення.

Вона спустилася донизу, плакала, але не йшла, і один зі службовців в’язниці, який підмітав у той час підлогу, наблизившись до неї, прошепотів: “Вранці о шостій годині приходь і побачишся”.
Наступного дня Клавдія побачилася з батьком. Отець Максим на той час ще не знав, чому його заарештовано, і лише сказав доньці: “Іди додому, рідше сюди ходи, будь обережніше, живи поки що на місці”.

25 жовтня трійка ОДПУ засудила ієромонаха Максима до п’яти років заслання в Північний край. В останніх числах жовтня з Белебея на станцію Аксаково погнали пішим етапом велику групу засуджених, були люди і з парафії в Рябаші.
Звістка, що батька відправляють, дійшла до Клавдії ввечері того самого дня; вона швидко дісталася маленького полустанка, звідки до станції Аксакове було ще кілометрів двадцять; на полустанку цього дня чергував друг отця Максима. Він зателефонував своєму братові, начальнику аксаківського вокзалу, який розпорядився зупинити швидкий поїзд на полустанку, де той за розкладом не мав зупинятися; Клавдію посадили у вагон, і о другій годині ночі вона опинилася в Аксакові. У приміщенні вокзалу засуджені спали на підлозі, з усіх боків обгороджені лавками, як худоба в загоні. Тут же на підлозі спав і священик. Ув’язнені розбудили його і повідомили, що дочка його тут. Отець Максим сів на лаву, і з другої години ночі до шостої ранку вони пророзмовляли. Вранці охорону посилили, і розмовляти вдавалося лише з перервами. Батько розповів про те, що було у в’язниці, як змушували його зректися Бога, і наказав доньці, щоб вона завжди була з Богом.
Бесіда їхня тривала до третьої години дня; о третій годині подали потяг із заґратованими вікнами. Ув’язнених вишикували в шеренгу, вивели на перон і погнали до вагонів. Отець Максим трохи затримався, щоб опинитися в останній групі й востаннє побачити дороге йому обличчя. Народ стояв кругом мовчки і плакав.
Клавдія в сутінках повернулася до Рябаша, але додому не пішла, а переночувала в знайомих, і коли вранці прийшла додому, виявилося, що вночі приходили співробітники ОДПУ, щоб її заарештувати, і зробили в хаті обшук; за кілька днів вони знову прийшли, коли Клавдії також не було вдома, і знову зробили обшук: забрали фотографії та листи. Місцевий депутат порадив їй, щоб вона негайно виїжджала, якщо не хоче бути заарештованою, і Клавдія зібрала речі і поїхала до старшої сестри.
Навесні 1932 року діти отця Максима отримали від нього перший лист із села Наволочек Холмогорського району Архангельської області. Він писав, що живуть вони в бараках, кругом на 60-80 кілометрів болота, недалеко від них протікає Північна Двіна. “Залишайтеся людьми, – наказував їм батько. – Першими вам не бути, не будьте останніми; не забувайте, чиї ви діти, живіть із Богом”.
Навесні 1934 року під час повені Північна Двіна розлилася більше, ніж зазвичай, і затопила бараки; засланці, рятуючись на дахах, терпіли холоднечу і голод. Отець Максим тяжко захворів, і влада дозволила, щоб хто-небудь із рідних приїхав за ним і взяв додому. Але в цей час майже всі рідні його були заарештовані або перебували на засланні, їхати було нікому, а в молодшої доньки на поїздку не було коштів. Священика взяв до себе в дім віруючий житель села Наволочек на прізвище Маслов. Ієромонах Максим (Попов) помер у його будинку, сподобившись мирної християнської кончини і християнського поховання.

Знайшли помилку