Преподобний Максим (Попов) сповідник

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 17-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця травня на 21-й день — Собор Уфимських святих / жовтня на 19-й день — Собор святих Архангельської митрополії

Преподобносповідник Максим народився 17 червня 1876 року в селі Великий Сурмет Бугурусланського повіту Самарської губернії в сім’ї багатого мордовського селянина Григорія Степановича Попова, у Хрещенні наречений був Мефодієм. . У сім’ї неухильно виконували церковний устав, і своїх дітей — трьох синів і двох дочок — Григорій Степанович виховав у вірі та благочесті. Усі діти здобули освіту в церковно-парафіяльній школі при місцевому храмі. Згодом двоє його синів, Миколай і Мефодій, стали священниками, а доньки, Матрона і Євдокія, прийняли чернечий постриг у Володимирському Кам’янському монастирі Уфимської єпархії.

1900 року Мефодій одружився з селянкою Оленою Тимофіївною Поляковою, і в них народилося шестеро дітей: перша дитина народилася 1902 року, а остання народилася 1916-го.

Вирісши в благочестивій родині, Мефодій був людиною богобоязливою та смиренною і часто здійснював паломництва до православних святинь. Зз собою Мефодій брав лише мішок сухарів і кілька пар постолів. Проща до Києва зайняла у нього близько пів року. Дорогою він зупинявся в будинках віруючих людей, які з євангельською добротою приймали мандрівників, розмовляв з багатьма людьми, деякі із котрих були справжніми подвижниками.

Ревнуючи про благочестя, Мефодій подовгу молився, читав акафісти, канони, Псалтир, намагаючись підпорядкувати весь лад свого життя служінню Господу. У його сім’ї настільними книжками були житія святих і Закон Божий; невгасимо горіла лампада перед іконою Божої Матері «Розчулення». За благочестиве і суворе життя селяни ставилися до Мефодія з великою повагою, як до даного їм Богом праведника, і часто зверталися до нього за молитовною підтримкою, матеріальною допомогою і порадою.

1922 року від тифу помер батько Мефодія Григорій, на Великдень померла його дружина Олена Тимофіївна, в цей час був при смерті і він сам. Коли ховали дружину, Мефодій Григорович був без свідомості, і родичі вже не сподівалися, що він виживе. Але Господь благочестивій людині приготував інше — вінець сповідництва, що увінчує благочестя. Дивом, не вдаючись до лікарської допомоги, він одужав і став ще старанніше молитися, чекаючи, який жереб уготований йому буде Господом. Дочку і двох неповнолітніх синів узяла під свою опіку сім’я старшого сина, а молодшу дочку, Клавдію, якій було тоді лише шість років, Мефодій Григорович відвіз до монастиря, до своїх сестер.

Влітку 1926 року єпископ Давлекановський Іоанн (Поярков), який тимчасово керував Уфимською єпархією, постриг Мефодія Григоровича в чернецтво з ім’ям Максим і висвятив на ієромонаха до храму Сергіївського жіночого монастиря, який розташовувався за десять кілометрів від міста Белебея. Монастир розташовувався в мальовничому місці в сосновому бору на горі: у центрі обителі стояв дерев’яний храм, навколо нього знаходилися одноповерхові та двоповерхові будівлі келій, вся територія монастиря була обгороджена дерев’яною огорожею.

Взимку 1927–1928 років влада розпорядилася закрити монастир, заявивши, що сюди звезуть безпритульних дітей і організують колонію за прикладом колонії Макаренка. Дозволено було залишитися тільки священнику і десяти черницям, аби звершувати церковні служби для жителів округи. Їм дозволили оселитися у двох сторожках при храмі. Мізерне продовольство і дрова привозили селяни, їжу насельниці готували на багатті, але цілком були задоволені долею, а головним чином службою Божою в храмі.

У грудні 1929 року директор колонії оголосив, що церковної служби більше не буде і всі ченці мають покинути територію колонії. Одна із черниць вдарила в набат, і з найближчих сіл прибігли селяни. У їхній присутності директор колонії заявив, що дозволить тільки священнику заради його дітей узяти деякі речі та дещо із продуктів, черницям же нічого не дозволить узяти з собою. Тієї ж ночі всі вони були змушені покинути обитель.

Ієромонаха Максима в лютому 1930 року призначили служити до Іллінського храму в селі Рябаш Приютовської волості Белебеївського кантону Башкирської АРСР. Храм був просторим і утримувався в прекрасному стані, на кліросі співав великий хор. Час посту жителі села проводили в молитві, і в селі тоді не було чути ні пісень, ні звуків веселих гулянь. Ієромонах Максим у перший тиждень Великого посту, з понеділка до п’ятниці, не їв ніякої їжі, так само суворо він постив і в Страсну седмицю, цілком задовольняючись тим, що давала йому служба в храмі, яка насичувала його досить молитвою. Оселився отець Максим з молодшою донькою Клавдією спочатку в будинку, де жила стара і хвора вдова, дружина колишнього священника, а потім вони жили у парафіян, які по черзі надавали у своїх будинках притулок пастирю.

Служив отець Максим проникливо; слухаючи його проповіді, багато хто плакав. У храмі після Літургії священник служив молебні, панахиди, акафісти, повертаючись іноді додому лише близько четвертої години дня. Під час постів усі парафіяни сповідалися, намагаючись очиститися від гріхів, і сповіді йшли тут подовгу, бо священник нікого не квапив.

11 червня 1931 року отець Максим із парафіянами вирушили в Белебей, куди їх запросили до храму на свято. Після приїзду в Белебей отець Максим з черницею пішли купувати сукно і ситець, його дочка Клавдія вирушила купити їстівного, а селяни, які приїхали з ними, розбрелися по ринку. Коли священник з черницею залишилися самі, до них підійшов кореспондент газети «Пролетарська думка» і став слухати, про що вони говорять. Розмова їхня здалася йому підозрілою, і він одразу ж повідомив про неї в міліцію. «Піп для мене залишався невідомим, — показав він наступного дня на слідстві, — але для з’ясування і вжиття відповідних заходів я довів до відома міліціонера, який і забрав вищевказаного попа і черницю».

Коли Клавдія хвилин за двадцять повернулася на площу, тут нікого вже не було. Незнайома жінка повідомила їй, що священника і черницю забрали до в’язниці.

Дівчинка поспішила до в’язниці. Службові приміщення були наповнені молодими міліціонерами; дізнавшись, що Клавдія є дочкою священника, вони стали її дражнити. Клавдія запитала, де перебуває її батько, але відповіді не отримала, лише один показав поглядом вгору, тим даючи зрозуміти, щоб вона піднялася на другий поверх до начальника. Начальник сказав, що її батько перебуває тут, у камері попереднього ув’язнення.

Наступного дня Клавдія побачилася з батьком. Отець Максим на той час ще не знав, чому його заарештовано, і лише сказав доньці: «Іди додому, рідше сюди ходи, будь обережніше, живи поки що на місці».

25 жовтня трійка ОДПУ засудила ієромонаха Максима до п’яти років заслання в Північний край. В останніх числах жовтня із Белебея на станцію Аксаково погнали пішим етапом велику групу засуджених, були люди і з парафії в Рябаші.

Звістка, що батька відправляють, дійшла до Клавдії ввечері того самого дня. Вона швидко дісталася маленького полустанка, звідки до станції Аксакове було ще кілометрів двадцять; на полустанку цього дня чергував друг отця Максима. Він зателефонував своєму братові, начальнику аксаківського вокзалу, який розпорядився зупинити швидкий поїзд на полустанку, де той за розкладом не мав зупинятися; Клавдію посадили до вагона, і о другій годині ночі вона опинилася в Аксакові. У приміщенні вокзалу засуджені спали на підлозі, з усіх боків обгороджені лавками, наче худоба в загоні. Тут же на підлозі спав і священник. Ув’язнені розбудили його і повідомили, що дочка його тут. Отець Максим сів на лаву, і з другої години ночі до шостої ранку вони пророзмовляли. Вранці охорону посилили, і розмовляти вдавалося лише з перервами. Батько розповів про те, що було у в’язниці, як змушували його зректися Бога, і наказав доньці, щоб вона завжди була з Богом.

Бесіда їхня тривала до третьої години дня. О третій годині подали потяг з заґратованими вікнами. Ув’язнених вишикували в шеренгу, вивели на перон і погнали до вагонів. Отець Максим трохи затримався, щоб опинитися в останній групі й востаннє побачити дороге йому обличчя. Народ стояв кругом мовчки і плакав.

Клавдія в сутінках повернулася до Рябаша, але додому не пішла, а переночувала у знайомих, і коли вона вранці прийшла додому, виявилося, що вночі приходили співробітники ОДПУ, щоб її заарештувати, та провели в хаті обшук. Через кілька днів вони знову прийшли, коли Клавдії також не було вдома, і знову вчинили обшук, забравши фотографії та листи. Місцевий депутат порадив їй, щоб вона негайно виїжджала, якщо не хоче бути заарештованою, і Клавдія зібрала речі та поїхала до старшої сестри.

Навесні 1932 року діти отця Максима отримали від нього перший лист із села Наволочек Холмогорського району Архангельської області. Він писав, що живуть вони в бараках, кругом на 60-80 кілометрів болота, недалеко від них протікає Північна Двіна. «Залишайтеся людьми, — наказував їм батько. — Першими вам не бути, не будьте останніми; не забувайте, чиї ви діти, живіть з Богом».

Навесні 1934 року під час повені Північна Двіна розлилася більше, ніж зазвичай, і затопила бараки; засланці, рятуючись на дахах, терпіли холоднечу і голод. Отець Максим тяжко захворів, і влада дозволила, щоб хто-небудь із рідних приїхав за ним та забрав додому. Але в цей час майже всі рідні його були заарештовані або перебували на засланні, їхати було нікому, а у молодшої доньки на поїздку не було коштів. Священника взяв до себе в дім віруючий житель села Наволочек на прізвище Маслов. Ієромонах Максим (Попов) помер у його будинку, сподобившись мирної християнської кончини і християнського поховання.