Преподобний Георгій (Лавров) сповідник

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 21-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у неділю перед 26 серпня — Собор Московських святих (перехідне) / місяця вересня на 10-й день — Собор Липецьких святих

Преподобномученик архімандрит Георгій, в миру Герасим Дмитрович Лавров, народився 28 лютого 1868 року в Єлецькому повіті Орловської губернії в благочестивій, заможній селянській родині. Герасим закінчив лише три класи школи.

Одного разу, коли йому було дванадцять років, він з батьками приїхав на прощу до Оптиної пустині й підійшов під благословення до старця Амвросія. Старець обійняв його за голову, благословив і сказав, що йому слід залишатися тут. Але тільки з 1898 року, після смерті батька, Герасим став послушником Введенської Оптиної пустині, де 1899 року був пострижений з ім’ям Георгій, і 1902 року був висвячений на ієромонаха.

Відомо про його розбіжності в питаннях управління скитом зі скитоначальником старцем Варсонофієм (Пліханковим). Це спричинило в Оптиній поділ у середовищі ченців, що було досі нечуваною тоді там подією.

З 1915 до 1918 року отець Георгій був настоятелем Георгіївського монастиря в місті Мещовську Калузької губернії.

Після закриття монастиря в грудні 1918 року, батюшка був звинувачений у «таємній змові» і «зберіганні зброї». Із Мещовської в’язниці батюшку разом з групою заарештованих повезли до в’язниці Калуги, де їх мали розстріляти. Перед цим отцю Георгію було чудесне видіння, після якого він утішив усіх заарештованих, сказавши, що вони залишаться живі. І справді, їхній вагон чомусь причепили до іншого поїзда, який йшов до Москви.

Після прибуття до Москви заарештованих помістили до Таганської в’язниці. Поки проводили дізнання, в 1919 році вийшла амністія і розстріл замінили п’ятьма роками ув’язнення.

До 1921 року батюшка перебував в одиночній камері. У в’язниці він переніс операції. Тюремний лікар Жижиленко (майбутній таємний єпископ Максим) навчив його медичних навичкок, і старець був призначений на посаду санітара, завдяки чому мав доступ до найрізноманітніших людей, зокрема й до засуджених до смертної кари. Батюшка сповідував і причащав охочих, намагався всіх утішити й підбадьорити. Іноді він зі сльозами вмовляв тих, хто вмирав, сповідатися, якщо бачив, що людина йде із цього життя озлобленою.

У Таганській в’язниці він отримав благословення на старчество від митрополита Кирила (Смирнова). Із в’язниці отець Георгій був узятий «на поруки» владикою Феодором (Поздєєвським), який надав йому можливість проживання і служіння в очолюваному ним Свято-Даниловому монастирі. Там батюшка приймав безліч людей у келії біля входу до Покровської церкви. Хоча він був малоосвіченим, до нього йшла інтелігенція, молодь. «Золотце, золотий мій, дітонько» — так він звертався до людей. Старець мав дар розрізняти душевні і духовні хвороби. У нього часто бував Тверський архієпископ Фадей (Успенський).

Під час розбіжностей, які виникли через декларацію митрополита Сергія, отець Георгій переконував братію не вносити нових розділень до Церкви і залишився на боці Заступника Патріаршого Місцеблюстителя.

У травні 1928 року батюшку заарештували вдруге. Його звинуватили в тому, що «відігравав роль старця в чорносотенному монастирі, вів антирадянську пропаганду серед обслуговуваного контингенту».

Батюшку засудили до трьох років заслання в селище Кара-Тюбе Уральської області (нині Казахстан). Там він жив у важких умовах, але втішався звершенням Літургії у своїй хатинці. На засланні батюшка захворів на рак гортані.

Після звільнення старець оселився в Нижньому Новгороді. Насилу вдалося духовним чадам знайти для нього кімнатку. 21 червня (4 липня за новим стилем) 1932 року після Причастя Святих Таїн отець Георгій помер і був похований на місцевому Бугровському кладовищі.

Тропарі, кондаки, молитви та величання