...
Житія святих,  Березень

Сорок два мученики, в Аммореї взяті, у Сирії мучені

[foogallery id=”42249″]
День пам'яті (н. ст.)

Місяця березня на 6-й день

Феофіл, цар грецький, син царя Михаїла, на прізвисько Валвос чи Травлос, із Аморії родом був, часті війни мав з арабами, часом перемагав, часом від них переможений був. Одного разу вийшов з великою силою проти краю Агарянського, оточив місто, що Созопетра називається, батьківщину Амірмумни, князя сарацинського, і добивався того міста. Амірмумна ж, він же Авісак, князь агарянський, був деінде, послав до царя Феофіла, дуже просячи його відступити від міста того і не руйнувати любої йому батьківщини. Але Феофіл прохання не послухав, узяв місто, зруйнував його дощенту і з великою здобиччю повернувся. Амірмумна ж через зруйнування батьківщини своєї жалем великим і гнівом охоплений був, почав за велике золото збирати воїнів звідусіль: із Вавилонії, Фінікії, Палестини, Келесирії і далекої Африки. І за якийсь час зібрався із всією воїнською силою своєю в Тарсі, хотів іти на прекрасне у Фригії місто Аморію, яке було батьківщиною царя Михаїла Травлоса, батька Феофіла, аби помститися за свою батьківщину — місто Созопетру, що його Феофіл зруйнував. Про те почувши, грецький цар Феофіл зібрав також своїх воїнів — зі сходу, і заходу, і Персії. І вийшов на війну проти супостата, прийшов у місто фрігійське Дорилей, що знаходилося від міста Аморії на відстані трьох днів дороги. Багато ж із радників царських, довідавшись достеменно, що незрівнянно більша воїнська сила сарацинська, аніж грецька, радили цареві не сходитися з князем агарянським, а аморійське населення перевести в інше місце — до більш укріплених міст. Але Феофіл, кажучи, що сором ухилятися від війни й Аморію, місто прекрасне, покинути порожнім, готував рать, а до Аморії для захисту військо послав. Були ж послані туди воєводи такі: Константин, іменований Друнгарій, саном патрицій; Аецій, саном патрицій; Феофіл, того ж сану патриціанського; Феодор, прозваний Кратиром, саном протоспафарій; Мілісен; Каліст, прозваний Турмархом; Васой та інших воєначальників багато, мужів знатних. Після цього зійшовся цар Феофіл з Амірмумною, була битва і січ велика з обох боків, і спершу греки долали агарян, тоді, з попущення Божого, перемінилася боротьба, бо Владика Христос, іконоборством Феофіловим розгніваний, відняв мужність у греків, і, додавши снаги, агаряни почали долати їх. І взяли всю силу грецьку, яка царя свого відстоювала, його ж лише перське військо, за золото найняте, захищало відважно, і загинув би певно там Феофіл-цар, коли б ніч не настала. До того ж і гнів Небесного Царя “не назавжди, й обурення не вічне” (Пс. 102:9) — змилосердився над християнами, раптом випустив на полк агарянський дощ великий вельми — й ослабли луки їхні, і перестали гнатися услід за втікачем царем Феофілом, за розгромленими його грецькими полками.

Після цієї жорстокої січі агарянський князь Амірмумна негайно підійшов до міста Аммореї і обложив його, окопавши його кругом глибоким ровом. Довгий час облягав він його з усіх боків, маючи намір його взяти.

Грецький же цар Феофіл утік із соромом до Дорілея; звідти він послав до князя Амірмумни послів із багатьма й дорогими дарами, просячи князя відступити від міста Аммореї. Але цей останній, сильно розгніваний за своє розорене місто Созопетру, був невблаганний. Посміявшись над проханням царя і над його дарами, назвавши його боягузом і втікачем, князь повелів тримати царських посланців в кайданах в очікуванні закінчення справи, і протягом багатьох наступних днів наказував робити сильні напади на місто.

Ті, хто перебував у місті, чинили сильний опір, і з міських стін було вбито безліч агарянських воїнів і найзнатніших воєначальників. Сумніваючись у можливості взяти місто, князь Амірмумна хотів уже було залишити його і піти на свою батьківщину. І це неодмінно б відбулося, якби не сталася підступна зрада одного із воєначальників амморейських, на ім’я Вадітзіса. Цей останній, посварившись із воєводою, і замислив зрадити місто в руки ворогів.

Він пустив стрілу з прив’язаним до неї папером до агарян, які вже збиралися відходити від міських мурів; на папері він написав таке:

Для чого, провівши тут так багато часу і доклавши таких зусиль, ви відходите звідси без перемоги? Наважтеся, будьте хоробрими, зробіть приступ до тієї сторони міської стіни, де розташований стовп з мармуровим зображенням лева, а нагорі стовпа – зображення фінікової пальми, зроблене із каменю; тут знаходжусь я й стережу цей бік; я допоможу вам, і ви легко візьмете місто, бо тут стіни немає. Ви самі вирішите, яку мені надати почесть за мою послугу вам.

Коли цю записку, прив’язану до стріли, знайшли і принесли до агарянського князя Амірмумни, він прочитав її і зрадив вельми. Негайно наказав усьому своєму війську підійти до зазначеної стіни і, за сприяння підступного Вадітзіса, все агарянське військо увійшло до міста, в якому відбулося велике побиття, так що кров християнська текла рікою міськими вулицями, місто ж було знищене не лише мечем, а й вогнем, бо його негайно запалили з усіх боків, і це було покаранням Господнім для людей за єресь, яка примножилася в той час серед греків. Із жителів цього міста майже ніхто не вцілів тоді від агарянського меча або вогню, а ті, що залишилися в той час неушкодженими, згодом не уникли умертвіння, а інші полону.

Коли побиття жителів припинилося, було взято в полон вищеназваних воєвод, надісланих царем на захист міста: Константина, Аєтія, Феофіла, Феодора, Міліссена, Калліста, Васоя, та інших вищих воєначальників, яких було сорок два чоловіки. Чоловіки і жінки, юнаки та дівчата, які залишилися в живих, були взяті в полон, причому князь агарянський наказав відокремити чоловіків від жінок, юнаків і дівчат, і виявилося чоловіків близько сімдесяти тисяч, а жінок, дівчат і юнаків без числа. Всіх чоловіків князь повелів усікти мечем, залишивши в живих лише вищеназваних воєвод і воєначальників, а жінок і дітей розділив своїм воїнам. Так це прекрасне місто Амморея в один день загинуло від меча і вогню через гріхи нечестивого царя Феофіла, який забрав ікони у церков і жорстоко замучив багатьох святих сповідників за поклоніння іконам.

Після цього мучитель Амірмумна повелів звільнити від кайданів посланих Феофілом людей, які бачили все руйнування міста, і відіслав їх до царя сповістити йому про все бачене.

Отримавши таку звістку, цар впав у сильний смуток. Потім він послав до Амірмумни послів, бажаючи викупити своїх воєвод і воєначальників за двісті кентенаріїв. Але цей останній не захотів повернути бранців за таку ціну, кажучи, що він витратив тисячу кентенаріїв на збирання війська; посміявшись з царського послання та з посланців, князь із безчестям відпустив їх.

Тоді Феофіл від сильної печалі захворів і після недовгого часу від тієї хвороби помер. Бранці ж були відведені до Сирії. Воєначальник Вадітзіс, який зрадив місто ворогам, зрікся Христа і, ставши відступником, прийняв агарянську віру, за що й отримав від князя великі почесті та дари.

Князь Амірмумна, привівши полонених грецьких воєвод з їхньою дружиною, в числі сорока двох, до своєї країни, повелів ув’язнити їх в кайданах в похмурій в’язниці, де їм наділи колодки на ноги і морили голодом та спрагою. Так святі перебували в сильних утисках, зазнаючи страждань не так від агарян, як від вищеназваного відступника Вадітзіса, котрий сильно зловживав проти них.

Через деякий час нечестиві агаряни, за намовою свого князя, почали спокушати святих в’язнів до своєї агарянської віри, бо цей нечестивий князь вважав заслугою для себе полонити й душі тих, чиї полонив тіла.

Одного разу в темницю до святих увійшли якісь люди і, ніби милість до них виявляючи, подали їм невелику милостиню, до того ж радили святим пощадити себе і звільнити від тяжкого темничного ув’язнення, – звільнення ж це станеться тоді, коли вони перейдуть у магометанську віру. Але святі не хотіли слухати цих лукавих слів, бажаючи краще в усі дні свого життя терпіти тяжку скруту й темничне ув’язнення і навіть прийняти найжорстокішу смерть, ніж зректися Христа та перейти в нечестиву Магометову віру. З такою спокусою ці лукаві спокусники не одного разу приходили до святих, а багато разів. Однак вони нічого не досягли, хоча й обіцяли святим від імені свого князя не лише свободу, а й почесті та великі дари.

Одного разу деякі зі знатних мужів, прийшовши й подавши в’язням милостиню, сіли біля них і, удавано пустивши сльозу, почали плакати, ніби шкодуючи про них, що їх такий довгий час утримували в ув’язненні, і говорили між собою:

– До скількох багатьох страждань призводить невіра у великого пророка Магомета! Ось, ті ,яких ми тепер бачимо у важких кайданах, чи не шляхетні мужі, котрі у царя свого були в пошані, хоробрі на війні й прославлені у своєму народі? Чи не мали вони під своїм начальством понад сімдесят тисяч воїнів і сильно укріплене місто Амморею? Але ось вони віддані в руки нашого протосимвола (так вони називали свого князя): хто забрав у них їхню силу і твердість? Хіба тільки те, що їх зробило безсилими, що вони відкидають великого пророка Магомета, раби якого, які вірять у нього, здобули таку славну перемогу? Але не дивно, що вони ще не вірять у нього, бо ще не пізнали його, адже не були ніким навчені; ті, хто не пізнав, і ті, хто грішить тільки через незнання, легко можуть отримати прощення”.

Потім, звернувшись до святих, царедворці сказали їм:

– Ви, чоловіки, про яких ми тепер розмовляємо і про яких шкодуємо, послухайте нас, котрі радять вам добре: відійдіть з того тісного шляху, яким наказує вам іти Син Марії, а йдіть тим шляхом, котрий є просторим як у теперішньому, так і в майбутньому віці і котрий вказує нам великий пророк. Хіба про неймовірне говорить наш пророк, коли вчить, що Бог має владу тих, хто слухняний Йому, і тут нагородити всякими благами, і на тому світі зробити спадкоємцями раю? Хіба у Бога бракує золота або є нестача в будь-яких речах? Відступіть від невір’я людей неосвічених, бо проти здорового глузду нехтувати дарами Божими, що подаються і тут, і на тому світі. Або ви хочете самі бути розподільниками Божественних дарів, приймаючи їх не тоді, коли Бог посилає їх, а коли ви самі забажаєте? Це ви робите від сильної гордості, нехтуючи Божою милістю та обертаючи Його милість на гнів, бо й ви самі, якщо щось даєте вашим рабам, а вони відмовляться від ваших дарів і відвернуться від вас, чи не розгніваєтесь ви на них, а якщо дуже ображені, то чи не накладете на них, замість дарів, покарання? Якщо смертні люди так чинять, то тим паче чи не вчинить з вами так безсмертний Бог?

Вислухавши ці нечестиві промови агарян, премудрі мужі подивилися один на одного і лагідно посміхнулися. Потім сказали разом із псалмоспівцем: “Злочинці оповідали мені вигадки, але ж то не закон Твій, Господи. Усі заповіді Твої істинні” (Пс. 118:85-86).

Подивившись на агарян, вони відповіли їм:

– Невже це вчення вашого пророка? І невже ви вірите, що справді праведно і приємно Богові, коли плоть буває переможена всілякими прагненнями, нечистими та пристрасними пожадливостями, і наш розум до того підкоряється пристрастям, що навіть ніколи й на думку не спаде визволитися від кепських тілесних діянь за допомогою стриманості? Яка буде різниця між людиною, що живе так, і безглуздою твариною? Ні, мужі, ні, ми не хочемо бути такими і не відступимо від доброчесного й чистого християнського закону, бо ми учні тих, котрі волали до Бога: не відступимо від Тебе, бо “за Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець (приречених) на заколення” (Рим. 8:36). “Ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше яке творіння не може відлучити нас від любові Божої в Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39). Вислухавши таку відповідь святих, агаряни пішли від них, не схиливши їх до своєї віри.

Через деякий час знову в темницю до святих прийшли, подібно до перших, послані князем спокусники, звані гімнософістами. Вони також, подавши милостиню в’язням і поцілувавши кожного з них, сіли й запитали святих:

– Що неможливо для Бога?

– Нічого, – відповідали святі, – все можливе для Нього, бо так і властиво Божому єству.

– Якщо Богу все можливо, – продовжували гімнософісти, – то погляньмо: кому Своєю всемогутністю Він чинить милості в цей час – грекам чи ізмаїльтянам? Кому найродючіші і найпрекрасніші країни землі віддав Бог – вам чи нам? Чиє військо Бог збільшує? і чиї полки губить, як сіно? Невже Бог несправедливий? Якби Він не бачив, що ми дотримуємося Його заповідей, то не надавав би нам таких великих благодіянь, – і навпаки, – якби не знав, що ви не віруєте в посланого ним пророка Магомета, не підкорив би вас нам і не віддав би в полон.

Вислухавши промови гімнософістів, святі відповіли їм:

– Якби ви вірили пророчим свідченням, то дізналися б, що ваші мудрування хибні; бо те, що ви говорите, чи може бути підтверджене Божественним Писанням? Ніколи. А все, що не має свідчення, неправдиве. Дайте відповідь на наступне наше запитання: якби трапилося двом людям сперечатися за володіння одним полем і один із них, не маючи свідків, кричав та казав би, що це поле його, а інший без суперечки й сварки представив би багатьох свідків, чесних і таких, що заслуговують на довіру, які б казали, що поле його, а не того (першого), – що ви, сарацини, подумали б, кому б ви присудили це поле?” Вони відповіли:

– Воістину, поле належить тому, хто має свідків.

– Справедливо ви розсудили, – сказали святі. – Точно так само і ми міркуємо про Магомета, вашого вчителя, і про Єдинородного Сина Божого, Господа нашого Іісуса Христа. Господь наш Іісус Христос, прийшовши у світ і будучи людиною, від Пречистої Діви народженою, про що також, як ми чули, і ви часто говорили, мав про Себе свідоцтва всіх найдавніших святих пророків, які сповістили про Його пришестя у світ. Прийшов і ваш великий пророк та законодавець Магомет, якого ви називаєте посланим від Бога, і що ж? Чи не личило б йому мати свідчення від двох пророків або хоча б від одного, щоб було зрозуміло, що він дійсно посланий від Бога?

Ці промови святих привели в сором гімнософістів, які побачили себе переможеними після цих слів.

Тоді заговорив, посміхнувшись, святий Васой:

– Має і сарацинський законодавець, – сказав він, – славного й істинного пророка, який пророкував про нього, святого Ісаю; і якби я не засмутив цих премудрих мужів (тобто гімнософістів), то сказав би їм це пророцтво.

– Анітрохи не засмутимося, – сказали вони, – бо вміємо прощати тим, хто грішить через нерозумність, хоча б і сказали щось недобре про нашого пророка.

– Чи не ви говорите, – продовжував святий, – що пророк Магомет найостанніший із пророків?

– Так, це так, – відповіли ті.

Тоді святий Васой сказав:

– Ісая, котрого і ви сповідуєте як пророка Божого, говорить в одному своєму пророцтві: “відсіче Господь в Ізраїля голову і хвіст” (Іс. 9:14). Водночас сам же Ісая пояснює свої слова далі, маючи на увазі під головою тих, хто дивиться на обличчя, тобто тих, хто творить несправедливий суд, а під хвостом – пророка, “а пророк-лжевчитель є хвіст” (Іс. 9:15). Не розгнівайтеся, мужі, – чи ваш пророк не “хвіст”, як найостанніший (за вашим же словом) із пророків? І чи не вчить вас беззаконних справ? Бо хіба не беззаконня те, що ваш пророк поклав для вас законом, наприклад якщо якийсь чоловік, зненавидівши свою дружину, відкине її, то знову може взяти її до себе не раніше, ніж вона буде взята іншим чоловіком. Промовчимо про інші беззаконні постанови Магометового закону; сказаного достатньо для розуміння пророцтва Ісаї, що не про когось іншого, а тільки про вашого пророка Магомета мовив він пророцтво, кажучи: “І вожді цього народу введуть його в оману, і ті, що водять їх, загинуть” (Іс. 9:16).

– Вміємо і ми філософувати, – сказали гімнософісти, але, коли так завгодно Богові, хто ми, щоб противитися Його волі? А Магомет не має потреби у свідченні людському, бо поставлений від Бога, від Якого і прийняв такі закони.

– Невже від Бога він приніс вам такий закон, щоб мати багатьох дружин і з ними, під час ваших постів, проводити цілі ночі до сходу сонця в об’їданні й тілесних задоволеннях? – запитав святий Васой.

Вони відповіли:

– Так, це істинно.

Тоді сказали інші святі:

– Треба відповісти і на перше ваше запитання, за яким начебто найкраща віра в тих, у кого буває більша мужність на війні й перемога. Якщо ваша віра породжується військовою силою, то згадайте давню силу персів, які завоювали багато країн і підкорили собі майже весь всесвіт; після них настало панування греків, коли Александр Великий переміг персів; потім Рим завоював увесь всесвіт. Що ж? Невже всі вони мали істинну віру, бо були сильні на війні? Анітрохи. Всі вони сильно були віддані ідолопоклонству, не знаючи Істинного Бога, Творця всього. Як же ви говорите, що ваша віра істинна, бо ви (за попущенням Божим за наші гріхи) останнім часом перемогли нас силою свого війська? Адже часто трапляється і нам, християнам, які істинно сповідують Бога, з Його допомогою, мати здолання над ворогами і перемагати. Коли ж ми, прогнівавши Христа, Господа нашого, не приносимо покаяння, тоді Він наводить на нас нечестивих людей, мстячи нам за наші гріхи. Проте ми, і покарані, не відрікаємося від нашого Владики, а просимо Його милості, віруємо і маємо надію, що Він помилує нас. Вашого ж учителя, який не має свідоцтв від пророків, і навіть протилежного святим пророкам, ми анітрохи не шануємо, а зовсім відкидаємо.

Після цієї бесіди гімнософісти, осоромлені й розгнівані, повернулися до свого князя.

Тим часом минуло вже сім років, як святі страждали, ув’язнені в кайданах у тій тісній і похмурій темниці. Вдень і вночі вони перебували в молитві, безперестанку співаючи псалми Давида і дякуючи Богові за весь Його промисел про них: бо Він очищав їм темничним ув’язненням і скорботою минулі роки їхнього життя, проведені в задоволеннях та зручностях, зміцнював їх на таке тривале терпіння, про яке раніше вони не могли навіть думати.

Коли вони так страждали, вищевказаний відступник Вадітзіс, який віддав варварам місто Амморею і зрікся Христа, прийшов у п’ятий день місяця березня до в’язниці, коли вже заходило сонце, і, покликавши через отвір одного з в’язнів, який був раніше нотарієм у свого пана Костянтина патриція і звався також Константином, сказав йому таємно:

– Дізнайся, премудрий муже, яку любов я маю до твого пана Константина патриція протягом багатьох років і навіть тепер. Нині я достовірно дізнався, що князь задумав завтрашнього дня вбити всіх вас, якщо ви не приймете його віри, і я прийшов сповістити вас про це. Порадь твоєму панові позбутися смерті удаваною згодою прийняти сарацинську віру і сам вчини так само, – а в думках своїх анітрохи не відступайте від християнської віри, а заради лиха, яке трапилося, удавано догодіть князю, і ваш Христос не прогнівається на вас за це.

Але цей боголюбивий чоловік, зобразивши на собі правою рукою хресне знамення, відповідав відступнику:

– Відійди від нас, чинителю беззаконня, – і Вадитзис відійшов від нього.

Пан же Константин патрицій запитав Константина нотарія:

– Хто закликав тебе до віконця в’язниці і заради чого?

Він, не бажаючи перед усією дружиною його сказати йому про це, щоб хто-небудь, злякавшись смерті, не став засмучуватися і вагатися в думках, відійшов убік із паном Константином і сказав йому, що сповістив Вадітзіс. Константин патрицій, подякувавши Богові, вимовив:

– Хай буде воля Господня.

Потім, звернувшись до своєї дружини, він сказав:

– Будемо, браття, всю цю ніч у молитві.

Усі, вставши, молилися, співаючи до світанку псалми Давида.

На другий день, рано вранці, прийшов у в’язницю, присланий князем, жорстокий воєвода з озброєними воїнами і, вивівши сорока двох святих мучеників із внутрішньої в’язниці та наказавши зачинити двері зовнішньої огорожі, став їх допитувати:

– Скільки років ви перебуваєте в цьому ув’язненні? – запитав він.

– Навіщо ти питаєш про те, що знаєш? – відповіли святі. Уже сьомий рік закінчується, як ми ув’язнені тут.

– Невже протягом такого тривалого часу, – сказав воєвода, – ви не пізнали, яку людинолюбність виявляє до вас наш найсправедливіший князь? Бо він стільки років милує вас, хоча б міг уже давно віддати вас на смерть. Вам належало б за таке милосердя, яке він вам виявляє, бути вдячними йому, молитися за нього і любити його всім серцем.

Святі відповіли:

– Наш закон велить молитися за наших ворогів, за тих, хто чинить нам утиски й образи, – тому і за вашого князя ми молимося Богові. А любити його всім серцем ми не можемо, бо нам забороняє це святий пророк Давид, який волає до Бога так: “Чи ж не зненавидів я, Господи, ненависників Твоїх і чи не погидував я ворогами Твоїми?” (Пс. 138:21).

На це воєвода сказав:

– Як може бути, щоб хтось молився за того, кого ненавидиш? Воістину ви брешете, кажучи, що молитеся за князя, якого ненавидите.

Святі відповіли:

– Ми істину говоримо, що молимося за нього Богові, щоб Бог просвітив затьмарені невір’ям душевні очі його, аби йому пізнати шлях правди і благочестиво шанувати Бога, прийнявши справжню віру (християнську) замість тієї неправдивої, яку він тепер має та про яку думає, що вона істинна. Якби ваш князь пізнав і прийняв істинну віру, тоді ми не лише полюбили б його всім серцем, а й віддавали б йому належне шанування, за словами пророка Давида: “Мне же зело честни быша друзи твои, Боже” (Пс. 138:17).

Воєвода тоді сказав:

– Чи не божевільні грецькі та римські князі, якщо думають, що такий вільний наш народ, мужній і сильний, міг бути зібраний воєдино без Божественного промислу? Якби ми були ненавидимі Богом і Він не мав би про нас ніякого промислу, ми не примножилися б так і не були б такими, якими є тепер, що ви й самі бачите.

Святі відповіли:

– Ми не те кажемо, що ви живете без Божественного промислу, бо ніхто не позбавлений Його промислу. Якщо хтось і не знає Бога, якщо хтось нечестивими справами ображає Його, все одно він живе на землі і рухається не без Божественного промислу. Ми говоримо тільки, що ви неправильно вірите в істинного Бога, бо, сповідуючи Його Творцем усього видимого й невидимого творіння, ви смієтеся над Ним, стверджуючи, що Він Творець і Винуватець як усього доброго, так і всього злого, істини й брехні, правди й неправди, смиренності та гордості, лагідності та гніву, ціломудреності та нестримної розпусти, й інших чеснот та протилежних їм пороків, яких докладно тут нема потреби перераховувати. Якби було істинним те, що ви говорите про Бога, то ми сказали б, що ви маєте правильне поняття про Бога. Але з огляду на те, що, як відрізняється темрява від світла, так і ваше сповідання відрізняється від істини, – ми не можемо не звинуватити вас у тому, що нібито ви маєте істинне пізнання про Бога, тоді як на ділі його не маєте. Анітрохи не було б дивно, якби на вас гнівався Бог, хоча ви й охороняєтеся Його промислом. Воєвода сказав їм:

– Що ж тоді чи ви стверджуєте, що є інший Бог, Творець усіх зол і всякого гріха? Як можуть існувати два Боги – один добрий, інший злий? Як може встояти світ, коли два Бога між собою ворогуватимуть?

Святі відповіли воєводі:

– Ми не говоримо, що є інший Бог, творець зла, який відрізняється від Бога, Творця всього доброго, ні, – цього немає, а кажемо вам, що знайшовся один з ангелів, який, за добровільним рішенням своїм, вибрав собі шкідливе, протилежне добру, і, полюбивши це, спочатку зненавидів свого Творця Бога, а потім і людину. Потім йому було дозволено спокушати нашу добру волю – прагне вона до Бога чи підкоряється його спокусливому намовлянню; ви наведені ним в оману, і тому його лукавство неправдиво приписуєте цілком безгрішному і незмінному Богові”.

– Проте, – заперечив воєвода, – наш пророк Магомет вчить, що всесильний Бог – причина усякого злого діла людського, так само як і доброго.

На це святі відповіли:

– Як видно, він хибно винайшов іншого Бога, подібно до того, як колись елліни вигадали агафодемона, і примушує вас шанувати такого Бога, якого ніколи не було і не буде. А ми знаємо істинного Бога і сповідуємо Того, про Кого проповідано в Старому Завіті святими пророками, у Новому ж святими апостолами Христовими, Творця всього благого; іншого Бога ми ніякого не знаємо.

Тоді воєвода сказав їм:

– Чи не побажаєте сьогодні, разом із найсправедливішим князем, протосимволом, звершити моління Богові за звичаєм нашої віри? Бо заради цього я і посланий до вас. Я знаю, що серед вас деякі згодні на це. Незгодні ж, коли побачать цих такими, що нагороджені дарами, пошкодують про свою нерозважливу завзятість.

На це всі святі однодушно відповіли:

– Ми молимо Єдиного Істинного Бога, щоб не лише протосимвол, ваш князь, а й увесь сарацинський народ відступили від нечестивої Магометової омани та віддали гідну честь і поклоніння Єдиному Богові, проповіданому пророками й апостолами Христовими. Ми не можемо залишити світло і добровільно перейти в темряву.

– Дивіться, що кажете, щоб не покаятися після, – мовив воєвода, – бо за ваш опір ви не уникнете суворої кари.

Але святі відповіли:

– Ми ввіряємо наші душі Безсмертному і Праведному Богові, і на Нього сподіваємося до останнього нашого подиху; від віри ж у Нього, якої ми дотримуємося, не відступимо.

Тоді воєвода знову став переконувати святих, кажучи:

– У день Страшного Суду проти вас свідчитиме сирітство ваших дітей і вдівство ваших дружин, бо ви тепер позбавлені їх, адже не виконуєте бажання князя й відкидаєте його віру; інакше наш великий князь міг би повеліти нинішньому вашому цареві, юному отрокові, відпустити сюди до вас ваших дружин і дітей. Але й тепер, якщо ви погодитеся послухати нас і сповідаєте пророка Магомета, то, як я вам сказав, скоро побачите всіх домашніх своїх і, побачивши їх, сильно зрадієте. У грецькій країні вашій тепер царює дружина Феодора з малолітнім сином Михаїлом, і вона не зможе чинити опір велінню нашого великого протосимвола. Про багатство ж і майно не дбайте, бо данина з єгиптян, користування якою протягом одного року дозволить вам, як своїм друзям, милостивий князь наш, так збагатить вас, що велике майно залишиться і вашим нащадкам до десятого роду.

На цю промову воєводи святі ніби одними устами вигукнули:

– Хай буде проклятий Магомет і всі, хто сповідує його пророком.

Коли святі вимовили ці слова з великою сміливістю і дерзновінням у Бозі, негайно розгніваний воєвода повелів озброєним воїнам, взявши кожного зі святих, зв’язати їм ззаду руки і, як овець, повести на місце страти. На це видовище почали збиратися незліченна безліч сарацинських людей і християни, котрі жили серед сарацин, бажаючи бачити умертвіння святих мучеників.

Коли вже наблизилися мученики до річки Євфрату, то воєвода, покликавши до себе одного з мучеників, що йшли, святого Феодора, на прізвисько “кратир”, тобто сильний або хоробрий, сказав йому:

– Ти був раніше кліриком (як ми про тебе чули) і, залишивши священний сан, взяв списа, одягнувся у військову броню і проливаєш у боях людську кров. Тепер же ти лицемірно сповідуєш себе християнином, викриваний твоєю совістю за відкинуту тобою вже давно християнську віру; чи не краще тобі навернутися до вчення пророка і посланця Божого Магомета та отримати від нього допомогу й порятунок від смерті, тим паче, що ти не можеш мати жодної надії і дерзновіння до Христа, Котрого ще раніше ти добровільно зрікся.

Але мужній мученик Христовий Феодор із твердістю відповів воєводі: “Неправду кажеш ти, воєводо, нібито я зрікся Христа Бога; я тільки вийшов зі священного кліру через моє недостоїнство, тому тепер я найпвче мушу пролити свою кров за Христову віру та померти ради любові Христа, щоб благоутробний мій Владика пробачив мені тепер те, в чому я колись згрішив перед Ним. Адже і твій раб, якби втік від тебе, а потім повернувся до тебе та заради тебе не пощадив би навіть і свого життя, чи не отримав би тоді від тебе прощення за колишню свою втечу, ради показаної після того відданості?”

– Хай буде твоя воля, – сказав воєвода, – я запропонував тобі лише те, за допомогою чого ти міг би уникнути смерті.

Коли ж сарацинські кати оголили свої мечі і, взявши святих мучеників, відводили кожного окремо для усікновіння, то святому Феодору кратиру трапилося стати поруч із Константином патрицієм. Феодор побоявся, як би Константин, побачивши його умертвіння, не став вагатися та не злякався смерті, і тому став умовляти його, кажучи:

– Послухай, пане мій, оскільки ти перевершуєш усіх нас і висотою сану, і чеснотами, то годиться, щоб ти першим із нас став мучеником, перш за всіх нас прихиливши під меч свою голову за Господа свого, і першим прийняв вінець від Іісуса Христа, Небесного Царя, так само, як і від земного царя тебе було переважніше нагороджено почестями.

Але святий Константин відповів йому:

– Набагато більше личить тобі, такому мужньому, зробити це і першому покласти за Христа своє життя; твоїм послідовником буду я і інші наші друзі.

Тоді святий Феодор звершив молитву і, вручивши свою душу Богові, підійшов до ката й з радістю прийняв славну мученицьку смерть від меча.

Після нього й інші святі за порядком і за чином своїх колишніх санів, немовби закликані на царський бенкет, один за одним ішли під меч, не показуючи жодного страху перед смертю, ані боязкості чи малодушності, так що воєвода сильно дивувався, бачачи, що мученики з такою радістю йдуть на смерть.

Так святі сорок два мученики закінчили своє життя мужньою смертю за свого Господа, у шостий день місяця березня.

Після вбивства святих мучеників сарацинський князь повелів і вищеназваного відступника Вадітзіса вбити мечем, кажучи:

– Якби він був істинним християнином, то не годилося б йому зректися своєї віри, і якщо він не зберіг віри у свого Христа, як може зберегти віру в нашого Магомета? Якщо він став ворогом своїх християн, віддавши їх у наші руки, то, якщо трапиться важкий час для нас, він може стати і нашим зрадником. Той, хто був невірним своїм, чи буде вірним чужим? Анітрохи.

І відрубали мечем голову цьому окаянному зраднику, і таким чином він прийняв гідну відплату від сарацин за свою дружбу до них, коли віддав у їхні руки славне і прекрасне християнське місто Амморею.

Наступного дня, за велінням князя, були кинуті в річку Євфрат тіла святих сорока двох мучеників. Туди ж кинули і труп убитого віровідступника. Через деякий час тіла святих мучеників були знайдені на березі на іншій стороні річки цілими, до того ж голова кожного пристала до свого тіла, і всі тіла лежали поруч у граному вигляді. Труп же відступника був знайдений далеко від святих, а голова його перебувала на великій відстані від тіла. Чесні тіла святих були взяті віруючими і з честю віддані похованню, а тіло й голова нечестивого зрадника були розірвані та з’їдені крокодилами. За все ж це хай буде слава Христу Богу нашому, з Отцем і Святим Духом поклоняємому навіки. Амінь.

[ajax_load_more id=”8551484198″ container_type=”div” post_type=”post” posts_per_page=”1″ category=”zhytiia-sviatykh” post__in=”20437″ placeholder=”true” transition_container=”false” progress_bar=”true” progress_bar_color=”ed7070″]

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь мученикам иже во Аммории, сорока двум, глас 4

Му́ченицы Твои́, Го́споди,/ во страда́ниих свои́х венцы́ прия́ша нетле́нныя от Тебе́, Бо́га на́шего,/ иму́ще бо кре́пость Твою́,/ мучи́телей низложи́ша,/ сокруши́ша и де́монов немощны́я де́рзости./ Тех моли́твами// спаси́ ду́ши на́ша.

Кондак мученикам иже во Аммории, сорока двум, глас 4

На земли́ Христа́ ра́ди страда́льчествовавше,/ я́вльшеся, благочести́вии вене́чницы,/ Небеса́ прия́сте жи́ти в ра́дости:/ вся́кую бо кознь вра́жию низложи́вше боле́зньми и кровьми́ ва́ших язв,// хва́лящим свы́ше при́сно грехо́в разреше́ние подава́ете.

Тропaрь, глaсъ д7:

Мч7ницы твои2, гDи, во страдaніихъ свои1хъ вэнцы2 пріsша нетлBнныz t тебє2 бGа нaшегw: и3мyще бо крёпость твою2, мучи1телей низложи1ша, сокруши1ша и3 дeмwнwвъ немощны6z дeрзwсти, тёхъ мл7твами сп7си2 дyшы нaшz.

Јкосъ:

Ґгaрzнскую безб0жную вёру и3 лю1тагw бёса прeлесть, t души2, страдaльцы, ненави1дzще и3 гнушaющесz, и3 печaть хrт0ву бжcтвенную њбносsще цёлу въ сердцaхъ, плещи2 врагHмъ ненави1дzщымъ того2 не дaсте, пaче же ўсeрднw вси2 за него2, ћкоже ѓгнцы закалaеми просіsсте по кончи1нэ ћкw с0лнце, безсмeртную слaву њбрётше, ћкw столпы2 и3 забр†ла хrтіaнскагw начaльства.

Ще в розробці

Знайшли помилку