Собор преподобних та преподобномучеників Звіринецьких
Святкування у Неділю п’яту Великого посту (перехідне)
На жаль, багато сторінок із історії стародавнього печерного монастиря святого Михаїла на Звіринецькій горі і досі залишаються для нас приховані. Але навіть і ті відлуння подвигу його давніх насельників, які крізь віки донесли до наших днів Звіринецькі печери, складають у душах людей, котрі споглядають на них, почуття глибокого і благоговійного трепету перед святістю життя тих, чиї мощі зберігає це святе місце.
Незважаючи на те, що в Звіринецьких печерах було знайдено 48 ніш-могил, у яких налічувалося 96 похованих, а також безліч людських останків, які, як уже згадувалося, лежали в різних положеннях вздовж усього печерного проходу (свідчення того, що над цими людьми не було звершено обряд поховання), імен спочилих братів цього печерного монастиря до нас не донесли. Так би їх ніхто й не впізнав, якби не написи у печерних проходах, що збереглися на глиняному ґрунті, і накреслений над жертовником печерного вівтаря унікальний синодик, що складається із семи імен звіринецьких ігуменів.
Із цього синодика стало відомо, що першим ігуменом Звіринецького печерного монастиря і, мабуть, його влаштувальником з часу заснування — наприкінці Х століття — був Леонтій. Є підстави припускати, що Леонтій, єпископ Ростовський, ім’я якого зустрічається в літописі, і Леонтій, ігумен Звіринецький, — та сама особа. Справді: Ростовська єпархія була заснована відразу ж після хрещення Русі. У літописі є вказівки, що єпископ Леонтій був киянином. У його житії вказується, що поставлений він був на єпископську кафедру із Києво-Печерського монастиря. Тут слід зазначити деяку розбіжність дат: під час поставлення Леонтія на Ростовську єпископію Києво-Печерського монастиря ще не існувало.
«Зважаючи на час виникнення Звіринецького монастиря святого Михаїла та ігуменства в ньому Леонтія, судячи з синодика, і беручи до уваги час єпископства святого Леонтія в Ростові, ми дозволяємо собі стверджувати, — каже історик Звіринецьких печер, — що перший звіринецький ігумен і святий мученик Леонтій чудотворець, третій єпископ Ростовський, — одна й та сама особа».
Наступними ігуменами Звіринецького монастиря були Маркіан, Михаїл (згодом єпископ Юр’ївський), Софроній, Мина (згодом єпископ Полоцький), Климент, Мануїл і Лазар.
Окрім згаданих у вівтарному синодику імен звіринецьких ігуменів, збереглися також написи над нішами-усипальницями Феодора Каліки, Андроніка Печерника та Іоанна.
За часів Київської Русі часто можна було зустріти людей, яких народ іменував каліками-перехожими. Всі вони, як правило, зовсім не мали будь-якого майна і все життя проводили в мандрівках святими місцями. Так з огляду на це прізвисько можна уявити життя преподобного Феодора.
Щодо прізвиська «Печерник», яке відноситься до преподобного Андроніка, то тут слід зазначити, що так називався послух одного із насельників печерного монастиря, в обов’язки якого входило викопування печерних ходів та похоронних ніш. Про таке заняття можна зустріти згадку в житії преподобного Марка Гробокопателя, мощі якого спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври.
Але які ж причини сприяли тоді забуттю цієї обителі, яка навіть і з виникненням надземного, зручнішого і багатшого монастиря, не повинна була все ж таки втратити своє значення давнини, а мала продовжувати шануватися народом, хоча б як святиня, яка вже виконала свою спасительну роль?
На думку істориків, причина загибелі печер полягала у руйнуванні монастиря під час одного із численних набігів половців чи татар, які спустошували тоді Руську землю. Виходячи із розміщення людських останків вздовж печерного проходу, а також враховуючи той факт, що найбільше їх було виявлено вздовж виходу, можна припустити, що під час одного із таких набігів братія з метою укриття спустилася до печер. Вороги, котрі напали на Київ, могли помітити, куди зникли переслідувані; через вузькість печер дві-три людини могли довго відбивати напад ворогів; останні, втративши надію взяти переслідуваних живими, засипали печери так сильно, що ченці монастиря, які рятувалися в них, виявилися живцем похованими. Вмираючи, вони падали там, де втрачали останні сили. Доказом цього служать знайдені в різних місцях на підлозі печер поодинокі скелети і безліч скелетів у келії біля входу, куди, мабуть, зібралися в передсмертну хвилину ті, хто гинув, і потім падали один на одного в різних напрямках. Число загиблих 35 людей. Заживо поховані гинули, як говорилося, і від голоду, і від спраги, і від нестачі повітря повільною болісною смертю.
Так закінчив своє буття Звіринецький печерний монастир, проіснувавши трохи більше одного століття і не залишивши про себе пам’яті в потомстві, внаслідок безчасності своєї загибелі та мовчання про те літопису.
Але не попустив Бог на віки приховати від людей цю давню святиню нашого народу. Практично відразу після відкриття Звіринецьких печер у 1888 році це місце почало притягувати вдо себе безліч віруючих. Сюди йшли люди прості та інтелігентні, «струджені і обтяжені» із Сибіру, Архангельська, Кавказу — зі усіх кінців тодішньої країни. Першому ігумену Звіринецького скиту, отцю Валентину, безоплатно допомагали люди різного віку та стану. Про кількість відвідувачів печер можна судити за таким фактом: протягом усього часу існування скиту між ним та Археологічним товариством, яке вело розкопки на Звіринці, не вгасав конфлікт, суть якого полягала в тому, що щодня Звіринецькі печери відвідували десятки та сотні паломників, а це не могло не зашкодити руйнації первинного вигляду. Безумовно, серед цих відвідувачів були не лише пусті любителі старовини, а в першу чергу глибоко віруючі люди, вражені суворістю та аскетизмом пустельницького життя звіринецьких подвижників, які бажали піднести свої молитви перед їхніми мощами. Багато хто із них залишав записи про свої враження та подяку преподобним за різні благодіяння в «книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер», але ще більше зберігали свої найпотаємніші почуття глибоко в серці, яке змушувало їх знову і знову повертатися до цього святого місця.
Цей факт не міг не вплинути на церковне шанування стародавніх насельників Звіринецького монастиря. Збереглися згадки про звіринецьких преподобних як про шанованих київських святих. Вочевидь,, їхнє широке церковне шанування почалося після 23 квітня 1914 року, коли урочистою Хресною ходою з величезним збігом народу і духовенства, за участю двох архієреїв, переносилися із Києво-Печерської Лаври до церкви над нововідкритими Києво-Звіринецькими печерами напрестольний хрест і дорогоцінна ікона Спаса Вседержителя. У цій церкві зберігалася ікона преподобного Сергія Радонезького, подарована преподобномученицею великою княгинею Єлисаветою Федорівною Звіринецьким печерам.
Дивовижна доля князя Володимира Жевахова, який, як згадувалося на початку розповіді, разом з отцем Валентином стояв біля витоків шляхетної справи відродження стародавнього Звіринецького монастиря. Коли він уперше побачив Звіринецькі печери в 1911 році, турбота про їхнє відродження стала центральною в житті князя, попри його зайнятість і становище. За визнанням його самого, це місце настільки змінило його життя, що у 1924 року з благословення Святішого Тихона, патріарха Московського, у надпечерном храмі він прийняв чернечий постриг з ім’ям Іоасаф. Згодом, незважаючи на безбожний терор та переслідування, ієромонах Іоасаф Жевахов прийняв єпископський сан, добровільно прирікши себе тим самим на мученицьку дорогу, якою пройшов практично весь єпископат Православної Церкви у 20-30 роки XX ст. Із 11 років єпископства на волі він пробув близько трьох років, і 4 грудня 1937 року, на свято Введення до храму Пресвятої Богородиці, у в’язниці Курського НКВС був розстріляний. 17 липня 2002 року цей щедрий благодійник, полум’яний проповідник і мученик за святу віру, був причслений до лику святих нашої землі Священним Синодом.
Прикрашений вінцем мучеництва й останній настоятель Звіринецького скиту — Архімандрит Філарет (Кочубей), який загинув від рук безбожників у 1933 році.
У 1934 році Звіринецькі печери мали пережити ще одну катастрофу. Звіринецький скит був зруйнований, і печери стали нещадно розкрадати їхні нові відвідувачі. І лише дивом можна назвати те, що, зазнавши зловісних «безбожних п’ятирічок», опинившись у центрі бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, вцілівши від численних багатоповерхових забудов новітнього періоду історії Києва, які впритул наблизилися до цієї давньої пам’ятки, переживши руйнації, з якими не зрівнялися б ніякі стародавні набіги половців чи татар, Звіринецькі печери збереглися донині й передають нам ту атмосферу, у якій проростало зерно святості, що розвинулося в повноплідну ниву сонму святих нашої землі.
Господь зберіг для нашого покоління безцінні мощі Звіринецьких подвижників, які, як і на початку минулого століття, притягують до себе віруючих людей. Багато хто, відвідавши Звіринецькі печери одного разу, прагне знову приїхати, щоби помолитися в цьому святому місці. Деякі паломники розповідають про ті події, які відбулися в їхньому житті за молитвою до Звіринецьких преподобних. Одні дякують за зцілення якоїсь недуги, інші — за допомогу у важких життєвих ситуаціях. Люди, одержимі бісами, отримують полегшення своїх страждань, приклавшись до мощів, що зберігаються в печері. Багато парафіян і паломників можуть засвідчити диво, яке полягає в тому, що деякі мощі видають приємні пахощі, а інші стали рівномірно покриватися маслянистою рідиною, пролежавши до цього багато років у цілком сухому стані.
У 1993 році на кафедрі рентгенорадіології Київського медичного інституту було проведено дослідження мощей, що знаходяться у Звіринецьких печерах. Ці дослідження підтвердили давність зроблених у печерах поховань, відносячи їх приблизно до Х-ХІІ століть. Крім того, було показано, що всі люди, чиї мощі збереглися в Звіринецькому печерному монастирі, за життя страждали на захворювання, які вражають організм в умовах високої вогкості та холоду. Цей факт ще раз говорить про самовідданість і аскетизм давніх насельників Звіринецьких печер, які, прагнучи підкорити тіло духу, умертвляли своє тіло різними подвигами у непохитній надії воскреснути для славного життя в Царстві Небесному.
Молитвами сонму преподобних і мучеників, котрі очистили свої душі, подібно до золота в горнилі, в убогих печерах древнього Звіринецького монастиря, Господь нехай очистить нашу землю від гріховної скверни і утвердить на ній Святу Православну Віру непохитно від всяких єресей і розколів.
Собор преподобних і преподобномучеників Звіринецьких об’єднує багато святих, котрі в різні часи подвизалися в печерному монастирі св. Михаїла, заснованому ще в Х-ХІ століттях. Серед них: свщмч. Іоасаф, свт. Леонтій, єп. Ростовський, свт. Михаїл, єп. Юр’ївський, свт. Мина, єп. Полоцький, прпп. Маркіан, Софроній, Климент, Мануїл, Феодор, Іоанн, Андронік; прп. Лазар, єп. Переяславський, свщмч. Філарет й інші мученики та подвижники. Пам’ять собору святих Звіринецьких за традицією звершується в Неділю п’яту Великого посту.
