...
Житіє преподобного Феофана Рихловського feofan medvedev 238x300 1
Серпень,  Житія святих

Житіє преподобного Феофана Рихловського

 Місяця серпня на 11-й день

Смиренний і маловідомий, але великий і глибоко шанований подвижник благочестя наших днів схіархімандрит Феофан (у світі Іоанн Феодосійович Медведєв) народився 20 жовтня 1881 р. в селі Фастівці Бахмацького району(колишнього Борзнянського повіту) на Чернігівщині. Батьками його були благочестиві селяни Феодосій та Євфимія. Коли Іванові було два роки, помер батько. Мати виховала дітей у вірі та благочестя. Юнак Іван закінчив три класи земської Фастівської школи.

Разом із матір’ю Іоанн ходив на поклоніння до святих місць: до Києво-Печерської Лаври, до Свято-Миколаївського Рихлівського монастиря. Одного разу, вклонившись святині Рихлівського монастиря – Чудотворному образу Святителя Миколая, отрок Іоанн залишився при монастирі, незважаючи на всі вмовляння матері. Тринадцятирічний юнак залишає матір, рідну домівку і повністю вручає себе Богові, душу заручає небесному нареченому. Юний літами юнак чинить як зрілий чоловік, як старець: він доводить своїм життям величезну любов до Спасителя світу, йде на самозречення, суворий подвиг, покладає себе добровільно нелегкий хрест…

На другий рік мати Іоанна знову прийшла до монастиря, знову вмовляла сина повернутися додому, але юнака тягло інше життя. До монастиря майбутній подвижник вступив перед святом Різдва Божої Матері, 7 вересня. Згодом Батюшка все життя з особливою духовною радістю проводив цей день.

В огорожі цієї святої обителі понад століття трудився о. Іувеналій, звідси починається його життя. Головне монастирське правило – це слухняність, тобто зречення від самого себе, своєї волі, своїх бажань, думок, справ і підпорядкування їхньому керівництву досвідчених старців, духовників. Перший послух молодого хлопця Івана був будити братію на молитву. Молодий послушник із любов’ю щодня вставав раніше за всіх. Невеликий на зріст і дуже швидкий, він оббігав із дзвіночком усі чернечі келії, будив братію, дитячим голоском закликав на молитву: «Час співу! Молитви, година! Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». Іноді з чиєїсь келії чулася відповідь басом старого ченця: «Іду зараз». Батюшка з любов’ю ніс також послух у монастирській просфорні, на пасіці, в палітурній майстерні,

Щоб зміцнити молодого подвижника у вірі і збудити ревнощі до благочестя та молитовного подвигу, Господь часто відвідував його хворобами, і разом з цим чинив йому Свою милість, чудово зцілюючи від страждань, підкріплюючи духовними видіннями. Про це Батюшка сам розповідав наступне: «У двадцять два роки я сильно захворів, і вже готувався до смерті: помаслозібрався, сповідався, причастився Святих Христових Тайн, попрощався з братією, чекав кінця… Але молився за те, щоб Господь сподобився прожити ще хоча б рік… Раптом чую зверху знайомий голос ігумена Ісаакія: «Там краще!» Я тричі просив прожити ще хоча б рік, а голос тричі повторював: «Там краще!» Потім раптом відчиняються двері келії, входить незнайомий ієродиякон, підперезаний хрестоподібним пахарем, як перед Причастям, прямує в кут до ікон, зупиняється і тричі співає гучним голосом: «Багато літа!» Співши, пішов. Двері келії були зачинені на гачок, я лежав на одрі біля дверей. Незабаром я швидко одужав.

Якось я сидів на підлозі, схиливши голову на коліна, один у келії, освітленій тихим мерехтінням лампади. Затужив… Раптом чую – у келії хтось ходить із кута в кут, кроки начебто старого (келья була закрита на гачок). Таємничий голос голосно запитав мене: “Хочеш бути ченцем?” Я відповів: Хочу. Минуло трохи часу і архімандрит Євген постриг мене в чернецтво з ім’ям Іувеналія (1912 року). Через рік Єпископом Пахомієм був висвячений у сан ієродиякона.

Увійшовши одного разу після Богослужіння у свою келію, я побачив у кутку Жінку в чернечому вбранні. Звичайно, я дуже здивувався, дивувався. Жінка озирнулася на мене, потім не поспішаючи, не повертаючись обличчям до стіни, вийшла з келії. Зустрівши після цього мене архімандрит Євген запитав: «Чи не була в тебе Цариця Небесна?» І додав: Вона була в мене і сказала, що тепер піде до Ювеналію.

На великому пальці правої руки я довго мав великий нарив, який дуже мене турбував. Під час кадіння храму за Богослужінням я доторкнувся хворим пальцем до ікони Нерукотворного образу Спасителя у терновому вінці, який раніше знаходився над Царською Вратою, а тоді стояв у притворі храму. Повернувшись у вівтар, покадивши церкву, віддаючи кадило паламарю, я побачив, що на пальці залишився тільки слід від нариву».

1920 року єпископом Іоанном (з Конотопу) о. Іувеналій був висвячений у ієромонаха… Батюшка розповідав, що в тому ж 1920 році закрили Рихлівський монастир… Відслужили всеношну напередодні свята Святителя Миколая (6 грудня ст. стилю), а вранці Богослужіння вже не відбулося… Напівроздягнених мо. Якщо хтось одягнув штани, з того знімали, залишаючи в одних підрясниках. Декого відвозили, але коні ставали дибки, іржали. Люди плакали. Була страшна картина. Священиків гнали до Коропа, потім до Кролевця.

«У зимову холоднечу, – згадував Батюшка, – напівголих священнослужителів монастиря доставили до міста Кролевця, щоб призначити на парафії. Запропонували, що хтось хоче швидше отримати призначення, той має піти нарубати стільки дров. Я пішов рубати дрова. Отримавши указ на прихід до Свято-Успенської церкви села Краснопілля, Коропського району, я не знав, як і чим туди дістатися. Вийшов на вулицю, дивлюся – стоїть підвода, а візник каже, що приїхав спеціально за мною, та ще із запасним теплим кожухом. Це була перша моя парафія. Але невдовзі, 1922 року, староста церкви підписався до «живої церкви», а мене забрали до Свято-Троїцької церкви Коропа.

Жив я в кам’яній сторожці, біля церкви, – згадував о. Іувеналій. – Була страшна бідність, один підрясник, не було навіть підрізника. Якось закрила мене Ольга у дзвіниці. Великий залізний ключ вклала у фартух і пішла прати білизну на річку. Невдовзі стукає у двері: «Батюшко, що робити? Не відчинимо тепер двері: коли я нахилилася до води, ключ упав…» Я кажу їй: «А ти помолися Богу… Іди до річки, знайдеш ключ». Вона побігла, дивиться – ключ «плаває» під кладкою у траві.

Закривають Троїцьку церкву. Куди даватись? – розповідав Батюшка. – Бачу уві сні у вівтарі за престолом Святителя Феодосія, Святителя Миколая та преподобного Серафима Саровського, які радяться між собою, куди мене визначити. Святитель Феодосій каже, що хотів би забрати мене до Чернігова, а Святитель Миколай каже: «Запитаємо у Владики». Потім продовжує: «Це рихловський мій улюбленець, заберу його до себе». Незабаром прийшов указ єпископа Стефана з Чернігова про призначення мене до Свято-Миколаївської церкви с. Риботін, що поряд з Коропом, де я прослужив з 1929 по 1933 роки.

«З 1934 до 1941 року я проживав у Королі, – розповідав Батюшка. – Ходив по селах як рубальник дров з сокирою за спиною. Підрясник піднімав, ховав під плащ, а на грудях завжди носив запасні Святі Дари. Пізно ввечері у якомусь будинку віруючих таємно збиралися сусіди, односельці, всю ніч повчав присутніх, молилися, причащалися Святих Христових Таїн».

У важкі хвилини життя і важких випробувань, що випадали на долю смиренного трудівника на ниві Христовій, Господь невидимо підтримував, зберігав о. Іувеналія і чудово позбавляв неминучої смерті. На підтвердження цих слів наведемо розказані такі випадки зі слів Батюшки: «Чотири рази мене відвозили з Коропа, але Господь чудово рятував… Мене шукали, зустрічали на вулиці, і, не впізнаючи, питали, чи не бачив я такого ченця… Бувало , Шукають мене в Коропі, навколо міста, а я присяду в кропиві, через мене стрибають, а мене не бачать».

Наслідуючи Подвигоположника Христа – Агнця закланого, і о. Іувеналій, бо ягня ведено було на заклання.

Одного разу, – згадував старець, – двоє повели мене взимку на річку топити. «Досить тобі людей дурити!» Прорубали ополонку. Підняли підрясник, зав’язали їм руки та голову, штовхнули в ополонку. Один сказав: «Удар прикладом, по голові». Інший відповів: “Та він і так уже готовий”. А я пригнувся, посидів у крижаній воді, поки вони пішли, потім виліз, вилив воду з чобіт, викрутив онучі і пішов у село. Обсушився, обігрівся на грубці. Слава Богу за все!

Якось добіг до Десни за селом Сохачі. На березі був чоловік у човні. Прошу його, щоб терміново мене сховав, перевіз на той бік. Він боїться, відмовляється, але я благаю. Нарешті погодився. Я ліг у човен, щоб не бути поміченим… Вийшовши з човна, зник у лозняку. Той, хто перевозив мене, повернувся назад. Раптом прискакують на конях дві людини, які шукають мене. Чую, питають: «Не бачив такого-то?» Відповідає: “Ні”. Кричать: «Брешеш! Ти його перевіз на той бік?! Знову відповідає: Ні! Коли небезпека минула, я вийшов із лозняку».

А далі розповідає людина, яка врятувала Батюшку: «Батько Іувеналій мене благословив і сказав: «За те, що ти не видав мене, пройдеш війну і повернешся додому неушкоджений» (Цей благодійник Батюшки живий і сьогодні).

У роки о. Іувеналій таємно прийняв схиму з ім’ям Феофана. Але до його блаженної кончини про це майже ніхто не знав – усі називали Батюшку батьком Іувеналієм. Це ім’я вимовлялося всіма з любов’ю, повагою, повагою.

У хвилини сильних стомлень духу, під час непосильної скорботи старець знаходив собі втіху на самоті, згадуючи про страждання Господа нашого Ісуса Христа, прочитуючи книжечку «Страдання Господа Ісуса Христа», і, дивлячись на зображення мук Спасителя, проливав сльози і цим набував заспокоєння і цим набував заспокоєння і цим заспокоювався. до подальшого життя. Зі своїми скорботами Батюшка відвідував святого преподобного отця Лаврентія у Чернігові.

У Коропі було сім парафій та дев’ять церков: Вознесенська та Іллінська, Троїцька та на честь Святителя Феодосія Чернігівського, Покровська, Воздвиженська, Преображенська, Успенська та Михайлівська. У Михайлівській церкві з 1922 по 1937 роки, коли цю церкву було зруйновано, зберігався чудотворний образ святителя Миколая з Рихлівського монастиря. Потім ця святиня таємно зберігалася у благочестивих жителів міста. У 1941 році на Російську землі напали іноплемінники.

Коли поновилися служіння у храмах Коропа, віруючі просили о. Іувеналія служити в церкві в ім’я Святителя Чернігівського Феодосія, куди внесено був чудотворний образ Святителя Миколая. Преосвященний Борис, єпископ Чернігівський та Ніжинський, затвердив батюшку другим священиком цієї церкви.

Жив о. Іувеналій у Коропі у старенькій, критій соломою хатинці, у східній стороні якої була його келія з одним віконцем на вулицю. У келії було багато ікон, серед них – Нерукотворений образ Спасителя у терновому вінці, той самий, від якого Батюшка отримав зцілення ще в Рихлівському монастирі, від якого неодноразово отримував благодатну допомогу, бачив нематеріальне сяйво лика Христа… Отець Іувеналій врятував цей образ. Перед закриттям монастиря він виніс його на пасіку до знайомої людини, яка старанно зберігала святиню протягом деякого часу, а коли Батюшка оселився в Коропі, то сам пішов і приніс цей благодатний образ. У образу завжди теплиться незгасна лампада. Келія висвітлюється тільки світлом, лампадою та свічками. Біля вікна – столик із книгами, біля стіни – скромне ліжко. Деякі благочестиві віруючі розповідають, що вони бачили в келії Батюшки незвичайне світло. У тому вигляді келія зберігається і тепер.

Як заповітну святиню, о. Іувеналій беріг Хрест, яким благословила його мати, яка отримала цей Хрест у Єрусалимі із рук самого Патріарха. Цей Хрест старець прибирав квітами у дні свят на честь Животворного Хреста Христового.

Згадуючи воєнні роки, о. Іувеналій розповідав: «Одного разу я йшов полем у село. Через копицю сіна на мене направили стволи автоматів. Раптом я побачив перед собою маленьку ікону «Знамення» Божої Матері. Піднявши ікону, я притис її до грудей і пішов далі, що охоронялися Вибраною Воєводою. Чути було, як автомати тільки клацали, але не стріляли. З цією іконою я благополучно повернувся додому, перед нею ми всі три дні молилися, читали акафісти Божої Матері, а потім ікони не стало.

Довелося мені якось бути за Десною, в Загребіллі (біля Сосниці). Я поспішав до Коропа, поки стояв лід: почалася весна, тепліло. Та була ще одна невідкладна треба, треба було залишитись на ніч. Вранці обіцяли перевезти через Десну. Але на ранок лід пішов, почався льодохід. Доїхали до Десни. Що робити? Міста немає ніде. На душі скорбота: у Коропі люди – чекають, треба відправляти Богослужіння. Довго йшов я один уздовж річки, потім сів, заплакав… Дивлюся – підкочує карета, вся як золота, молодий кучер питає: «Вам, батюшка, на той бік? Сідайте, перевезу». Спочатку кінь і колеса поринули у воду, а потім їхали поверх води, крижин. Доїжджаючи на той бік, я послав руку в кишеню, щоб знайти плату, подякувати. Але кучер сказав: Нічого не треба, батюшка! Я спитав: “А як же хоч ваше ім’я?” Відповідь була: «Михайло». Вийшовши з карети, я виявився один і пішов у напрямку Коропа». (Цей випадок Батюшка розповідав часто й багатьом).

Певний час о. Іувеналій був настоятелем Покровської церкви Коропа. Це була найбідніша парафія – їй належало лише 60 дворів. У цьому храмі Батюшка почав у четвер служити акафісти, вніс до храму Нерукотворений образ Спасителя. Люди інших парафій почали йти на молитву до Покровської церкви. У Коропі було кілька священиків та благочинні, які озлобилися на піднесення духовного життя в парафії о. Іувеналія та написали листа до Чернігова Архієрею з проханням прибрати о. Іувеналія із Коропа. Батюшку викликали до Чернігова, Владика вручив йому листа, в якому йшлося, щоб о. Іувеналія ніколи з Коропа нікуди не переводили. Повернувшись із Чернігова батюшка показав лист благочинному прот. Миколі Якубенку, який ознайомив його з копією листа, що містить незаконну скаргу, від чого всі були приголомшені. О.

4 грудня 1948 р., у свято святої великомучениці Варвари, була освячена після ремонту Свято-Вознесенська церква (побудована 1764 р.), до якої перейшли служити настоятелем благочинним та другим священиком о. Іувеналій. Після смерті благочинного настоятелем став Батюшка, який ревно прослужив тут до догляду за штат на 89 році життя, у червні 1970 року.

Востаннє о. Іувеналій брав участь у скоєнні Божественної Літургії на свято Святителя Миколая, 19 грудня 1976 року. Була холодна зима. Легко одягненого Батюшку привезли до церкви на підводі. Після Богослужіння він попросив старосту церкви Івана Степановича Васько допомогти обійти всі ікони, прикластися до них, сказавши, що він уже в храмі востаннє… Старик застудився, захворів на запалення легень. Хвороба швидко прогресувала. Приходив лікар.

Отець Іувеналій помаслозібрався, посповідався, причастився Святих, Христових Тайн. Після здійснення над ним Таїнства Єлеосвячення о. Іувеналій розповів: «Цієї ночі ми служили втрьох: я, о. Кирило (Прокопенко, настоятель Свято-Миколаївської церкви с. Риботин, духовник Батюшки) та настоятель церкви Коропа – всі учасники скоєння олійного соборування. Причастилися лише двоє: я та о. Кирило. А споживати Святі Дари залишили священикові – настоятелю нашої церкви». (Через рік після смерті Батюшки помер о. Кирило, який був набагато молодшим за о. Іувеналія).

Ще за рік до своєї смерті Батюшка казав: «Коли я помру, поховайте, а потім, щоб відкопали мене». Перед смертю його спитали: «Батюшко, Ви говорили, щоб після смерті Вас відкопати?» Подумавши, він відповів: “А краще не треба”.

Коли ми відвідували хворого Батюшку, якось він сказав: «Сьогодні вночі я був з усіма мучениками… Бачив великомучеників Георгія, Пантелеймона – всіх мучеників». Потім сказав: «А ось є мученики, тіла яких не мучили, а вони мученики». Цим він дав зрозуміти, що його хвороба була безкровним мучеництвом.

Перед смертю Батюшка казав: «Я вже помер, і ще живу. Бог мене не бере: тисячі душ плачуть і моляться за мене, тому мені важко померти». Запитував: «А хворі є?» Йому відповідали, що ні. Тоді Батюшка сказав: “Я один хворий”.

Сидячи, слухаючи ранкове молитовне правило, в оточенні своїх духовних чад, проживши багато літ на землі, на 97-му році життя, отець Іувеналій тихо і мирно віддав свою душу в руки святих Ангелів, які понесли її на поклоніння Богу. Батюшка «перейшов від смерті в життя» вічне (Ін. 5:24). Це був Святвечір Водохреща, 18 січня 1977 року.

За заповітом о. Іувеналія відспівування було здійснено за чернечим чином 21 січня у Свято-Вознесенській церкві за участю собору священиків та співу хору з Чернігова. Багато жителів Коропа та навколишніх сіл прийшли попрощатися з дорогим пастирем, добрим наставником, молитовником, помічником, проводити його в останню путь.

Похований Батюшка на Михайлівському цвинтарі у Коропі. Проста могила обкладена дерном, дубовий хрест із табличкою з нержавіючої сталі та написом: «Під хрестом моя могила, на хресті моя Любов. Моліться, браття, Богу про прощення моїх гріхів. Схіархімандрит Феофаній (Архімандрит Іувеналій Медведєв) 1881-1977». Навколо могилки – три лавочки. Влітку тут завжди букети живих квітів. Взимку жодна завірюха ніколи не замітає стежки до дорогого пагорба: сюди завжди йдуть люди за благословенням, за молитовною допомогою. Із сердечною молитвою кладуть поклони, цілують хрест, дорогу могилку. Вони пам’ятають слова Батюшки: «Я завжди любитиму вас», «Я завжди молитимуся за вас».

Знайшли помилку