Пам’ять святих семи юнаків в Ефесі

Місяця серпня на 4-ий день

Коли нечестивий Децій тримав скіпетри Римського царства і прийшов з великою люттю на християн із Карфагенського града до Ефесу, тоді усіх людей навколишніх країв, за його наказом, було зібрано в Ефеському граді, аби принесли жертви суєтним богам. Церква ж вірних терпіла гоніння, і багато рабів Христових, пресвітерів, кліриків й інших вірних ховалося, хто де міг, боячись лютого ката. Цар же вознісся серцем, поставив посеред града ідолів, і нечисті їм жертовники влаштував, і звелів спочатку старійшинам градським разом з ним жертву богам приносити. І зросилася земля кров’ю убитих тварин, дим же і сморід жертовної смаженини наповнювали повітря, коли здійснювалося богомерзенне святкування нечестивих. Третього ж дня звелів цар взяти всіх християн і примусити їх до ідольської жертви. Шукали тому вірних усюди, і з домів та з печер витягали, зі штурханами і безчестям приводили їх до зібраного люду, і поклонялися вони з жертвами ідолам. Хто з християн був боязливим і малодушним, ті, налякавшись мук, відпадали від віри й ідолам поклонялися перед народом. Про те чуючи чи те бачачи, інші християни журилися своїми душами, плакали над тими, хто відпав від Христа і до ідолопоклоніння пристав. А хто був міцний у вірі і великий душею, ті безстрашно віддавалися на всі муки і, різні смерті піднімаючи, мужньо клали душі свої за Господа свого. І була незліченна кількість мучених, з їхніх розтерзаних і розшматованих ранами тіл стікала кров, наче вода, землю напоюючи. Тіла ж убитих одні, як сміття, при дорогах були кинені, інші на стінах градських навколо повішані, а голови їхні, на коли настромлені, перед воротами градськими були поставлені. Ворони ж, і пелікани, й інші кровожерні птахи кружляли над стінами града, клювали тіла мученицькі. І була немала журба християнам потаєним і тим, що ховалися, бо не могли взяти й поховати тіл братів своїх, що їх клювали птахи. І ридали, молячись і здіймаючи руки до Бога, щоб забрав Церкву свою з таких мук. У той час було в Ефесі сім хлопців юнацького віку і воїнського чину, синів чесних градських старійшин, імена ж тих юнаків: Максиміліян, Ямвліх, Мартиніян, Іоанн, Діонисій, Єксакустодіян і Антонін. Хоч вони були синами різних батьків, проте єдинодушними у вірі та в любові Христовій, і разом перебували в молитвах і пості, співрозпинаючись Христові умертвлінням тіл своїх і береженням чистоти непорочної. Бачачи, які щодня бувають християнам кривди та люті убивства, розчулювалися серцями своїми, зітхаючи й плачучи. Коли всі нечестиві з царем до жертв ішли, вони відходили від них і, до церкви християнської ввійшовши, кидалися на землю перед Богом, посипали попелом голови свої й молилися з риданням. Про те, що вони роблять, довідалися деякі наглядачі (у той-бо час кожен наглядав один за одним, якому хто молиться Богові, і передавав на смерть брат брата, батько сина, син батька, і ніхто ближнього свого не приховував, якщо виявлялося, що той Христові молиться). Пішли-бо наглядачі до ката й сказали: «Царю, навіки живи! Тих, що далеко, ти прикликаєш і переконуєш до жертв, а ті, що близько тебе, не зважають на царську твою владу, велінь твоїх не слухають й ображають їх, християнської віри ж тримаються». Цар же гніву сповнився, питав, хто то проти влади його. І сказали наклепники: «Максиміліян, син єпарха градського, і друзів з ним шість, сини бояр ефеських, шановані у воїнських чинах». Цар зразу звелів схопити їх. І скоро поставили перед ним святих, ще сльози були в очах їхніх і попіл на головах їхніх. Поглянув на них кат, мовив: «Чому ви не з нами на празнику богів, що цілий всесвіт на поклоніння собі прикликають? Нині ж, приступивши, принесіть їм належну жертву, як же і всі принесли!» Відповів Максимиліян святий: «Маємо одного Бога і Царя, що на небі живе, Його ж слави небо й земля сповнені, Йому приносимо жертву визнання і молитов наших у всякий час. Смаженого ж і диму смердючого ідолам вашим не принесемо, аби не осквернити душ наших». Те чуючи, цар звелів забрати в них воїнські пояси, що були знаменням їхніх шанованих санів. «Недостойні вони, — казав, — серед царських воїнів бути, адже стали противниками богам і цареві». Дивлячись на красу юності їхньої, розчулився над ними й сказав: «Несправедливо таку юність муками швидко згубити. Ось-бо, о юнаки вродливі, даю вам час на роздуми, аби, помудрівши, приступили ви до богів —і будете живими». Те мовивши, звелів розв’язати їх із залізних вериг і відіслав вільними до часу, який назвав їм, а сам в інший град пішов, бажаючи знову до Ефесу повернутися.

Святі ж юнаки, вільний час маючи, творили праведні діла своєї віри, брали золото й срібло з домів батьків своїх, роздавали убогим таємно і явно. Тоді порадилися між собою, кажучи: «Ходімо на якийсь час із града, доки цар повернеться. Увійдемо до печери великої в горі, що зі східного боку, і там у безмовності молитимемося старанно до Бога, аби зміцнив нас у визнанні пресвятого імені Його, щоб ми за Нього безстрашно стали перед катом і, мужньо постраждавши, отримали нев’янучий вінець слави від Владики нашого Христа, приготований вірним рабам його. Так порадившись, взяли із собою срібняків, аби вистачило їм на прогодування на декілька днів, і, пішовши до східної гори, що називалася Охлон, увійшли до печери, що в ній була. І перебували там досить днів, безперестанно славословлячи Богові й за спасіння душ своїх молячись. Ямвліха, як молодшого літами, до послуговування призначили, аби, ходячи до міста, приносив потрібне. Святий-бо Ямвліх, хлопець дуже розумний, ідучи в град, міняв одяг свій і в лахміття одягався, щоб не впізнали його, а зі взятих срібняків частину віддавав жебракам, за решту ж купував їжу. Так служачи, таємно розвідував про царевий прихід до града, чи скоро той повернеться. І коли минуло досить днів, прийшов якось Ямвліх святий в образі жебрака до града, побачив прихід царя й повернувся з дороги. І чув його наказ, який по цілому граді оголошували, аби всі градоначальники та воєначальники були готові зранку до приношення жертв богам їхнім, вельми-бо той нечистий цар ідолослужінню був відданий. Ще ж почув Ямвліх і те, що звелів цар шукати їх, сімох відпущених на час юнаків, аби з іншими громадянами перед його лицем принесли жертви ідолам. І злякався Ямвліх дуже, і скоро прибув до печери до братів, несучи трохи хліба, і розповів їм усе, що чув і бачив, і що їх шукають для жертв. Те чувши, усі сповнилися страху і, впавши ниць, помолилися до Бога з плачем і стогоном, Його допомозі й милосердю себе вручаючи. Вставши ж, Ямвліх приготував трапезу, поставивши небагато принесеного хліба, вже-бо вечір був і заходило сонце. І сіли, з’їли, підкріпивши тіла свої до прийняття мук. Після частування сиділи, розмовляючи між собою, один одного втішаючи й до мужнього страждання за Христа підбадьорюючи. І коли ще були слова богохвальні в устах їхніх, задрімали, від печалі-бо, що була в серцях їхніх, важкими стали очі їхні. Милостивий же та чоловіколюбний Бог, дбаючи про корисне для Церкви своєї і про рабів своїх піклуючись, звелів тим семи святим юнакам заснути якимось дивним і незвичним успенням, бо хотів через них у прийдешній час створити преславне чудо і переконати тих, що сумніваються у воскресінні мертвих. Заснули тому сном смертним святі, душі ж їхні рукою Божою були бережені, а тіла їхні, наче сплячі, лежали в печері, нетлінні ані незмінні.

Зранку ж звелів цар шукати тих сімох благородних юнаків і, не знайшовши їх, сказав до вельмож: «Жалію тих юнаків, бо доброго роду, гарні тілами. Думаю, що, злякавшись гніву нашого, втекли кудись і ховаються. Але доброта наша царська готова помилувати тих, хто, покаявшись, навернеться до богів наших». Вельможі ж відповідали йому: «Не жалій, о царю, за юнаками тими, противниками твоїми і богів, чули-бо ми, що вони не покаялися, але й ще гіршими хулителями богів зробилися. Багато золота та срібла на убогих по вулицях міста розтративши, зникли. Якщо воля твоя, хай будуть прикликані їхні батьки і муками хай будуть змушені розповісти, де їхні сини». І зразу звелів цар прикликати батьків і сказав їм: «Де сини ваші, які докоряли царству моєму? Скажіть мені правду, вас-бо замість них накажу стратити, бо ви дали їм золото і срібло й відіслали кудись, аби не з’явилися вони перед лице наше». Батьки ж відповідали: «Просимо благість твою, о царю, послухай нас без гніву! Ми царству твоєму не противимося і ведіння твого не переступаємо, не перестаємо приносити жертви богам. За що маємо померти? А що сини наші розбестилися, то ми того їх не вчили ані не давали їм золота чи срібла. Це вони самі, у нас по-злодійськи викравши, роздали все бідним, і втекли, і сховалися, як же ми чули, в одній великій печері, що в горі Охлон. І багато днів минуло, відколи не з’являлися звідти, і не знаємо, чи живі там, чи померли». Цар же, те чуючи, відпустив тих мужів і звелів великим камінням загородити вхід тої печери, кажучи: «Тому що не покаялися, і не навернулися до богів, і сховалися перед лицем нашим, хай більше не бачать лиця людського, але нехай у пітьмі печери від голоду й спраги загинуть». Не знали цар і громадяни, що юнаки ті святі вже успіли в Господі, але всі мали їх за живих.

Коли загороджували печеру, два з кувикуларіїв царських, Феодор і Руфин, таємні християни, описали страждання й написали імена тих семи юнаків святих на двох олов’яних дощечках, скриньку мідну замкнули й поклали між камінням при вході до печери, кажучи собі: «Коли захоче Бог відвідати рабів своїх перед приходом своїм, і відкриється печера, і явлені будуть у ній тіла святих, тоді пізнані будуть діяння їхні та імена з писання цього. І явлено буде останнім про них, що це мученики, бо, Христа ради загороджені в печері, померли». І так печеру ту було загороджено і печаттю утверджено.

По тому невдовзі загинув нечестивий цар Децій й інші після нього нечестиві царі багато, що церкву Божу гонили. Кожен, у свій час живучи, загинув. Настали від Великого Костянтина царі християнські, і через багато років дійшов скіпетр до правиці благочестивого царя Феодосія Молодшого. У дні його піднялися єретики, які говорили, що не бути воскресінню мертвих, хоч його ж без сумніву чекати заповідав сам Христос своїй Церкві. І засумнівалося в тому багато людей, і не лише миряни, але і єпископи деякі в єресь ту впали. І піднялося на правовірних гоніння від великих сановників царської палати, і від святителів, що зійшли зі шляху праведного, серед них же був зачинатель всього зла Теодор, єпископ егінський. Деякі з тих єретиків говорили, що після смерті людям цілком не буде ніякої втіхи, бо ті, що вмирають тілом, вмирають разом і душами, і те, і те стає нічим. Інші ж стверджували, що тільки самі тіла, у гробах стлівши, загинуть, а душі матимуть свою винагороду, але без тіл, що загинуть. Як-бо можуть, казали, після стількох тисяч літ ожити і встати тіла, яких же ані пороху нема. Таке було єретичне мудрування, окаянні не пам’ятали Христових слів у Євангелії1: «Мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть». І що написано в Даниїловому пророцтві: «Ті, що сплять у землі, встануть, одні на життя вічне, інші на сором і ганьбу вічну». І знову, що в Єзекеїловому пророцтві говорить Бог: «Ось Я відкрию гроби ваші і виведу вас з гробів ваших, люди мої». Цього не пам’ятаючи, бентежили Церкву Божу багато. Цар же Феодосій був у печалі великій, бачачи збентеження Церкви, і молився старанно до Бога в пості й сльозах рясних, аби Він сам, Творець усіх, став лікарем рани, що завдають Його Церкві. Милосердний Господь, який не хоче, аби хтось від істинної віри заблудив і загинув, почув молитву цареву й слізні схлипування багатьох вірних і явив усім таїну сподіваного воскресіння мертвих і вічного життя. Відкрив же те муж один, на ім’я Адолій, власник гори тої, що називається Охлон, у ній же була загороджена печера зі сплячими юнаками. Він, маючи там своє поселення, захотів (Божим Промислом) збудувати загороду для своїх овець. Для тої загороди раби його брали каміння, яким давно була заставлена печера. Не знали, що там печера — думали, що це каміння в горі. Відвалюючи від гори й забираючи каміння, зробили дірку у вході, так що можна було зайти людині.

Тим часом Господь наш Ісус Христос, який володіє життям і смертю, який підняв колись чотириденного Лазаря, оживив цих сімох юнаків, що багато років спали. І воскресли велінням Його божественним ці святі мученики, наче зо сну збудилися і, вставши, віддали ранкову славу Богові. Після славословлення Божого привіталися один з одним за звичаєм, думали-бо, що з нічного сну збудилися, бо жодного знаку смерті на них не було, і одяг їхній був цілий, і тіла їхні не змінилися, але однаково здоров’ям і красою молодости цвіли, і у всьому були такі, наче вчора заснули і зранку зі сну встали. І, сівши, розмовляли, журячись кумирослужінням, що на них чекало, і гонінням на християн, і думали, що Децій шукає їх на муки. І, поглянувши на Ямвліха, просили його, щоб знову їм розповів, що чув у місті. Ямвліх же їм відповів: «Щ о вчора ввечері сказав вам, це і нині кажу: звелів цар усім громадянам нині готовими бути до жертв і нас звелів шукати, аби разом зі всіма поклонилися ми ідолам перед лицем його. І якщо цього не зробимо, то мучити нас хоче». Тоді Максиміліян сказав усім: «Браття, будьмо готові вийти і явитися сміливо перед лицем Деція! Доки тут сидітимемо, як боягузи? Ходімо й безстрашно перед земним царем визнаймо Царя небесного, істинного Бога Господа нашого Ісуса Христа. І станемо за честь його аж до крови, і покладімо за нього душі наші, не лякаймося смертного ката і мук тимчасових, не відпадімо від життя вічного, якого сподіваємося у вірі Ісуса Христа. Ти ж, брате Ямвліше, поспіши приготувати нам їжу до звичної години, візьми срібняк, і йди до міста, і купи нам хліба більше, ніж вчора, небагато-бо вчора приніс — і голодні ми нині. Довідайся, що про нас заповідав Децій, і повертайся скоро, аби, підкріпившись їжею, вийшли ми звідси й добровільно віддали себе на муки за Господа нашого». Взяв тому Ямвліх срібняк і вийшов рано-вранці, коли почало світати.

Коли виходив Ямвліх святий із печери, бачив, що при вході каміння лежить, і здивувався, і думав собі, кажучи: «Щ о це таке? Коли покладене? Учора-бо ввечері не було». Зійшовши з гори, ішов зі страхом і боявся до града увійти, щоб його не впізнали й до царя не повели. Коли наблизився до воріт града й підвів очі, побачив, що стоїть Чесний Хрест, дуже гарно зроблений, і здивувався дуже. І куди не звертав очей своїх, всюди інші будівлі, й інші доми, і стіни бачив, і дивувався. Пішов-бо до інших воріт града —і там побачив хрест, на стіні поставлений. І нічого не розумів. І, всі ворота градські обійшовши і всюди хрести святі бачивши, був наче сам не свій. І знову до перших воріт вернувся, сказав собі: «Щ о це таке? Вчора хресного знамення ніде не було видно, хіба таємно хтось із вірних беріг, нині ж явно на воротях і стінах градських поставлено його. Чи справді бачу, чи привид, чи мені не сонна примара?» Тоді скріпився духом, увійшов до града і, пройшовши трохи, почув багатьох, що іменем Христовим присягали. І ще більше налякався, думаючи собі: «Вчора ніхто не смів явно вимовити ім’я Христове, нині ж так багатьма устами Христос прославляється. Думаю, що це не Ефес-град, а інший якийсь, бо й будівлі інші, і люди в інакшому одязі». І, пройшовши далі, спитав одного чоловіка: «Як це місто називається?» Той же відповів: «Це Ефес». І не йняв віри Ямвліх святий, але думав собі: «Справді я в інше якесь місто заблукав, треба мені, купивши хліба, швидко вийти звідси, щоб я до решти не заблукав». І, підійшовши до торговця хлібом, взяв срібняк і дав йому як належну плату за хліби, решту ж, вартістю срібняка, дав мідяками. Був же срібняк той великий, мав на собі образ і підпис давніших царів. Продавець хліба взяв срібняк, показав іншому, той же, взявши, віддав третьому, і четвертому, тоді підійшли й інші, що там були, і дивилися на той срібняк, дивувалися давності його. І, поглядаючи на Явмліха, один одному говорили: «Справді юнак цей знайшов якийсь скарб, від давніх літ схований». Ямвліх же святий, бачачи, що вони перешіптуються, злякався, думаючи, що впізнають його, і схочуть схопити, і Децію-цареві передати. І сказав їм: «Прошу вас, візьміть собі срібняк, я ж нічого не хочу». Вони ж його затримали, кажучи: «Скажи нам, звідки ти і як знайшов скарб минулих царів? Дай нам частину, щоб ми не доповіли на тебе. Якщо ж не хочеш мати нас спільниками того скарбу, то передамо тебе судді». Це чуючи, святий дивувався і мовчав, не розуміючи. Мужі ж ті казали: «Скарб цей не може утаїтися, скажи-бо радше добровільно, ніж допитаний будеш муками». Він же не знав, що їм відповісти, і був наче німий. Мужі-бо ті зняли з нього пояс, на шию йому поклали і тримали його посеред торгу. І пішов поголос серед людей, що якийсь юнак знайшов скарб і схопили його. І зійшлося до нього багато людей, дивилися в лице йому й казали: «Цей чоловік іноземець, ми його ніколи не бачили». Ямвліх же святий хотів сказати про себе, що ніякого скарбу не знайшов, але не міг нічого промовити, бо його сильно здушили. Вдивляючись у натовп, хотів побачити когось зі своїх знайомих чи з домашніх: батька або матір чи когось із рабів —і нікого не знаходив, не впізнавав. І ще більше дивувався: учора всі його знали, бо славного батька син, а зранку ні його ніхто, ні він нікого не може впізнати. Розійшлася чутка про взяття його по цілому граді і дійшла до градсысого антипата, також і до єпископа Стефана. Були ж у той час, із Божого Провидіння, обидва разом. Антипат і єпископ поговорили між собою і звеліли взятого юнака привести до себе зі срібняком.

Коли вели Ямвліха святого, думав, що до царя Деція його ведуть. І ретельніше у народ вдивлявся, бажаючи когось зі знайомих побачити, але нікого не впізнавав. Коли ж привели його до антипата і до єпископа, що вкупі сиділи, ті, взявши срібняка, дивилися й дивувалися, що дуже давніх царів був. Тоді антипат мовив до Ямвліха: «Де ти знайшов скарб? Цей-бо срібняк із того скарбу». Відповів Ямвліх святий: «Про ніякий скарб я не знаю, лише це одне знаю, що цей срібняк з маєтку моїх батьків, такі звично в цьому граді при купівлі ходять. Дивуюся ж і не розумію, звідки на мене найшла ця напасть». Сказав антипат: «Звідки ти?» Відповів святий: «Думаю, що з цього града». Запитав антипат: «Чий ти син? Чи є хтось, хто б знав тебе? Хай прийде і свідчить про тебе, і повіримо тобі». Ямвліх святий назвав на ім’я батька, і матір, і діда, і братів своїх, і родичів. І ніхто їх не знав. І сказав антипат: «Не кажеш правди, але все обманюєш, дивні-бо й незвичні імена називаєш, їх я ніколи не чув». А святий, не розуміючи, мовчав, схиливши голову. І сказали інші: «Він юродивий». Інші ж казали: «Не юродивий, але вдає, щоб уникнути біди». Антипат же почав жорсткішими словами погрожувати йому і казав: «Як можемо повірити тобі, коли кажеш, що срібняк із маєтків батьків твоїх, якщо на ньому образ і підпис давнього царя Деція, після кончини якого минуло багато років. І не подібні на цей нинішні срібняки. Чи твої батьки настільки старі, щоб пам’ятати царя Деція, що давно був, і мають його срібняки? Ти юний, ані тридцяти років не маєш, і чи хочеш підступом своїм обманути старців і мудреців ефесысих? У в’язницю тебе кину, ран багато накладу, і не попущу тобі, поки не розповіси правди, де скарб, який ти знайшов». Це чуючи, Ямвліх святий злякався погроз антипатових, разом і здивувався, чуючи, що Децій був у давні літа. І, впавши ниць, сказав: «Прошу вас, пане мій, скажіть мені, про що вас спитаю. Я ж все вам добровільно розповім. Чи є Децій-цар у цьому граді? І чи він живий чи ні?» Єпископ же мовив йому: «Ні, о дитино, у нинішні часи нема в цих краях такого царя, який би називався Децієм, окрім того, що раніше, у давні літа. А нині царює Феодосій, цар благочестивий». Тоді Явмліх сказав: «Прошу вас, панове, ходіть зі мною, і я покажу вам у печері, що в горі Охлон, друзів моїх, щоб ви довідалися від них, що правда те, що я кажу. Справді від лиця Децієвого декілька днів тому ми втекли звідси й сховалися в тій печері. Того Деція я вчора бачив, як він увійшов до града Ефеського. Нині ж не знаю, чи це град Ефес, чи інший якийсь». Тоді єпископ подумав собі, кажучи: «Хоче Бог нам розкрити якусь таємницю через юнака». І сказав до антипата: «Ходімо з ним, щоб побачити, щось-бо дивне хоче явитися». І зразу єпископ і антипат, вставши, пішли з юнаком, і всі начальники града, і багато людей ішло за ними. Дійшли ж до тої гори і печери, Ямвліх перший увійшов до печери, а єпископ з іншими за ним. Знайшов коло входу до печери між двома каменями скриньку мідну, двома печатями срібними запечатану. І відчинили єпископ і антипат ту скриньку перед усіма, знайшли в ній дві дощечки олов’яні, на них же було написано, що від Деція-ката втекли святі сім юнаків: Максиміян, син єпарха, Ямвліх, Мартиніян, Иоан, Діонисій, Єксакустодіян і Антонін —і в печері тій сховалися. Велінням же Деція загороджено було печеру, і померли в ній мученицьки ці святі юнаки, за Христа-бо померли. Те прочитавши, всі здивувалися й голосно прославили Бога. Увійшовши до печери, побачили святих, що сиділи радісні, і лиця їхні світлом благодаті Божої були осяяні і, наче квіти, красою цвіли. І, бачивши їх, єпископ, і антипат, і старійшини града, і люди поклонилися їм до ніг і хвалу віддали Богові, який сподобив їх бачити таке преславне чудо. Святі ж юнаки розповіли їм все про себе і про Деція-ката, яке при ньому було гоніння на християн. І зразу єпископ і антипат послали писання до благовірного царя Феодосія, кажучи: «Хай звелить держава твоя, аби скоро прийшли від тебе чесні мужі подивитися на чудо, яке Бог явив за твого царювання. Бо в наші дні показався образ майбутнього воскресіння у святих тілах, які нині воскресли». Цар же Феодосій, про те чуючи, зрадів радістю великою і зразу поспішив сам прийти до них. І прийшов з боярами і з багатьма людьми із Константинограда до Ефесу. І зустріли його ефесяни з честю, як належить. Єпископ же, і антипат, й інші градоначальники вели його до печери і, ввійшовши до неї і святих побачивши, як ангелів Божих, впали їм в ноги, кланяючись. Ті ж, простягнувши руки свої, підняли царя із землі. І, вставши, обійняв їх Феодосій з любов’ю, і цілував, і плакав на шиях їхніх. Тоді, після цілування чесного, сів на землі проти них і, дивлячись на них, славив Бога, і серце його дуже раділо, і казав до них: «Пани мої, у вашому образі самого Царя Христа, Владику мого, здається, бачу, який колись покликав Лазаря з гробу, нині ж вас воскресив всесильним своїм словом, щоб сповістити нам про воскресіння мертвих, яке має бути, що ті, хто в гробах, почувши Голос Сина Божого, оживуть і вийдуть із гробів нетлінні». Святий же Максиміян сказав до царя: «Віднині царство твоє твердою вірою міцне буде, й Ісус Христос, Син Бога живого, збереже його в ім’я своє святе від всілякого зла неушкодженим. Повір же, що задля тебе воскресив нас Бог перед загальним воскресінням». Говорили святі цареві й інших багато слів душекорисних досить часу. Цар же зі святителем, і з боярами, і всіма людьми, солодко слів їхніх послухали (церковних же діянь грецьких записувач Никифор Каліст додає, що й трапезу спільну мав з ними цар сім днів, і прислуговував їм). Після достатніх бесід, коли всі на них уважно надивилися і спогляданням лиць їхніх насолодилися, бачили, що знову їхні голови схилилися до землі. І заснули вони сном смерті, за Божим велінням. Став же цар над ними, заплакав вельми, і всі, що з ним були, плакали. І звелів цар зробити сім ковчегів зі срібла та золота, щоб до них поклали тіла святих. І тієї ночі явилися святі цареві в сонному видінні, наказуючи йому, аби залишив їхні тіла спочивати на землі, як же й раніше спочивали. Після того зійшовся там собор багатьох єпископів і, празник світлий учинивши, достойно вшанували святих мучеників. Цар же велику милостиню вчинив убогим і бідним того краю і тих, що були в путах, на свободу випустив. Повернувся до Царгорода, радіючи і славлячи Христа Бога нашого, Йому ж і від нас, грішних, нехай буде честь і слава з Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.