Рівноапостольний великий князь Володимир, у Святому Хрещенні Василій. Хрещення Русі

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 15-й день / липня на 15-й день — Собор Київських святих / жовтня на 10-й день — Собор Волинських святих

З ім’ям святого рівноапостольного князя Володимира пов’язана найважливіша подія в історії нашої Вітчизни — прийняття християнства і входження в сім’ю християнських народів світу.

За літописним свідченням, вперше слов’янські племена, які населяли територію майбутньої Київської Русі, почули євангельську проповідь від святого апостола Андрія Первозванного ще в I столітті після Різдва Христового. Святий Андрій пройшов із проповіддю від Криму до майбутнього Новгорода, всюди хрестячи наших предків і наставляючи їх у вірі Христовій. За відомостями преподобного Нестора Літописця, на Київських горах він поставив хрест і передрік заснування тут великого міста з безліччю християнських храмів: «На горах цих засяє благодать Божа: буде тут місто велике, а в ньому багато храмів поставить Господь».

У IX столітті Константинопольський патріарх Фотій відрядив на Русь єпископа Михаїла, який став проповідувати Слово Боже серед язичників. На їхню вимогу єпископ Михаїл звершив чудо: він звелів розпалити вогонь і поклав у нього Євангеліє, яке залишилося неушкодженим. Побачивши це, багато хто із язичників увірував у Христа.

Чимало киян хрестилися й за часів святої рівноапостольної княгині Ольги, яка, прийнявши Хрещення в Константинополі, побудувала багато християнських храмів. Однак Хрещення Київської Русі загалом, Хрещення всього народу відбулося тільки за князювання святого Володимира, якого справедливо називають хрестителем руського народу.

Святий князь Володимир був онуком святої рівноапостольної княгині Ольги та сином Святослава Хороброго. Його мати Малуша була дочкою Малка Любечанина, якого історики ототожнюють з Малом, князем деревлянським. Підкоривши повсталих деревлян і заволодівши їхніми містами, княгиня Ольга наказала стратити князя Мала, а його дітей Добриню та Малушу взяла із собою. Добриня виріс хоробрим, добрим воїном, був обдарований державним розумом і згодом став хорошим помічником своєму племіннику Володимиру у справах військового та державного управління.

У свою чергу, Малуша разом з великою княгинею Ольгою охрестилася в Царгороді, але в душі не полишила зв’язку з поганськими звичаями. Тим і сподобалася вона суворому воїну Святославу, який проти волі матері зробив її своєю дружиною. Близько 960 року в них народився хлопчик, названий Володимиром, що означає «володар світу».

970 року Святослав, вирушаючи в похід, із якого йому вже не судилося повернутися, розділив свої володіння між трьома синами. У Києві княжив Ярополк, в Овручі, центрі Деревлянської землі, княжив Олег, а в Новгороді княжив Володимир.

Ярополк був одружений з гречанкою, яку Святослав полонив під час набігу на Візантію та привіз, щоб віддати за сина. Під впливом спочатку своєї бабусі Ольги, а потім і дружини Ярополк став схилятися до християнства. Хрещення він, імовірно, не прийняв, але, за свідченням літопису, давав «велику волю християнам».

Навесні 972 року Святослав загинув у поході, і його сини стали правити цілком самостійно. Невдовзі між ними розпочалася міжусобна боротьба. Одного разу Олег убив сина варяга, дружинника Ярополка, за те, що той наважився полювати в його лісі. Батько вбитого зажадав помсти. Ярополк пішов проти Олега дружиною. Відступаючи, Олег загинув у натовпі на мосту, що сильно засмутило Ярополка, який не хотів смерті брата.

Звістка про його смерть дійшла до Новгорода, і князь Володимир, знаючи про владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став сам правити на Русі.

Однак через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Він посватався до Рогнеди, дочки полоцького князя Рогволода. Отримавши відмову, Володимир захопив Полоцьк, убив батьків Рогнеди і насильно зробив її своєю дружиною.

Відновлюючи свої князівські права і виправдовуючи себе помстою за смерть Олега, Володимир 978 року захопив Київ. Ярополк, якого підступно зрадили його найближчі радники, потрапив до рук Володимира і був убитий варягами. Володимир узяв собі дружину Ярополка, гречанку. Від неї згодом народився Святополк Окаянний, убивця святих братів Бориса та Гліба. З 980 року Володимир став одноосібно правити в Києві всією Руською землею.

Літописи зображають Володимира до прийняття ним християнства жорстоким, злопам’ятним і сповненим усіляких пороків, серед яких, передусім, відзначають надмірне сластолюбство. На той час Володимир мав п’ять дружин і сотні наложниць. Окрім того, Володимир спочатку був закоренілим язичником і затятим ворогом християнства. Невдовзі після взяття Києва він улаштував на пагорбі біля свого палацу справжній язичницький пантеон, поставивши статуї язичницьких богів: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімрагла та Мокош. «І поклонялися люди їм, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і дочок, і приносили жертви бісам… І осквернилася кров’ю жертв їхніх земля Руська і пагорб той», — оповідає літопис. Ідоли Перуна, який з волі Володимира був визнаний головним божеством Русі, ставили і в інших давньоруських містах.

983 року, після перемоги Володимира над ятвягами, на «Перуновому пагорбі» було вирішено принести людські жертви. Жереб упав на двір варяга-християнина на ім’я Феодор. Київські язичники зажадали принести в жертву його сина Іоанна. Варяг не підкорився їм і не віддав свого сина на заклання бісам. Розлючені кияни зруйнували весь його двір та підрубали сіни, на яких він стояв із сином, і так убили їх. Ці варяги-християни стали першими в Руській землі мучениками за віру.

Інші ж християни, охрещені за святої Ольги, для яких вона збудувала церкву на Аскольдовій могилі, налякані цією подією, ховалися: одні втекли, інші таємно зберігали святу віру, а деякі знову повернулися до колишнього нечестя. І якщо десь стояла ще християнська церква, вона була розорена руками язичників. Таке саме ідолопоклонство панувало й у Великому Новгороді, де Володимир поставив правителем свого дядька Добриню.

Проте язичницька реформа, яка змінила лише зовнішнє вшанування старих богів, не могла задовольнити Володимира. Особисті пошуки віри збіглися з вимогами часу: Русь остаточно втрачала риси колишнього військового союзу окремих племен, перетворюючись на єдину державу, яка відігравала дедалі більшу роль у міжнародних відносинах. Все це вимагало від князя пошуку духовної основи для єдності руських князівств.

За словом літописця, «переможений похоттю», пристрасний, сильний, хоробрий воїн, нестримний у пируванні і розвагах, Володимир був язичником не так за переконаннями, як за способом життя. Християнство було Володимирові не до вподоби нічим іншим, як своїми моральними правилами. Крім того, Володимир, як і його попередники, мечу довіряв більше, ніж хресту. Нарешті, християнство могло не влаштовувати його, як і варяга Олега, через загрозу підкорення з боку Візантії.

Володимир тоді ще не міг, подібно до Ольги, осягнути значення християнства і відокремити у своїй свідомості віру від політики візантійських імператорів, котрі часто, справді, не проти були застосувати християнство як духовне знаряддя для підпорядкування собі інших народів. Він зрозуміє це згодом. А поки Володимир, як і Олег, мав одне бажання, а саме зміцнити язичництво наперекір і на противагу християнству, котре все більше зростало й набирало сили. Та все ж зглянулося всемилостиве око благого Бога на князя Володимира — і засяяло в серці його світло Христової істини. Він зрозумів суєту ідольської омани та пізнав єдиного Бога, Котрий створив усе видиме і невидиме.

За свідченням преподобного Нестора, князю Володимиру було «явлення Боже», що спонукало його до навернення у християнство. Та оскільки навернення князя до Христа сталося вже в зрілому віці, то до остаточного прийняття віри і Хрещення потрібен був якийсь час для роздумів, порівняння, сприйняття й усвідомлення християнських істин.

Благодатною допомогою князеві в його просвітленні стали й молитви святої рівноапостольної Ольги. Адже князь багато що успадкував і від неї. З язичницькою нестриманістю пристрастей у ньому поєднувалися душевна глибина, мудрість та добросердість, і це пояснює, чому його серце виявилося здатним сприйняти істинного Бога.

Мученицький подвиг за Христа святих Феодора та Іоанна прикликав велику благодать Божу на Руську землю. І відбулося диво: гонитель християнства став навертатися до Христа! Свідченням цього є той незаперечний факт, що після остаточного прийняття віри Христової і Хрещення князь Володимир поставив прекрасну кам’яну Десятинну церкву в ім’я Божої Матері не деінде, а на місці того самого будинку, де було вбито мучеників Феодора й Іоанна. Археологічні розкопки, здійснені 1908 року у вівтарній частині Десятинної церкви, виявили залишки дерев’яного зрубу цього будинку. Отже, тоді, 983 року, князь Володимир зазнав такого сильного потрясіння, що воно спрямувало його духовний погляд до християнства.

Давні літописи містять докладну і яскраву розповідь про Хрещення київського князя. Далеко не відразу Володимир прийшов до своєї віри. Коли розійшлася чутка про його хоробрість і мудрість та про розміри його держави, які були набагато більшими за володіння інших царів і князів того часу, стали приходити до нього проповідники із різних народів і схиляти його до прийняття своєї релігії. За релігійним життям на Русі пильно стежили ті, хто так чи інакше був з нею пов’язаний і тому був зацікавлений у духовному її розвитку: православні греки — на півдні, Римська Церква — на заході, мусульмани Волзької Болгарії та іудеї Хазарії — на сході.

У 986 році, згідно з літописом преподобного Нестора, «прийшли болгари магометанської віри <…> потім прийшли іноземці із Риму <…> прийшли хозарські євреї <…> потім прислали греки до Володимира філософа». Князь Володимир уважно вислухав і розпитав усіх. У мусульманстві Володимиру, згідно з літописом, начебто сподобалася можливість багатожонства і в цьому житті, і в майбутньому. Магометани не випадково наголошували саме на цій особливості свого віровчення: вони явно намагалися догодити вподобанням Володимира-язичника.

Але не знали магометани, що від язичництва Володимир у глибині душі вже відрікся. Проповідники ісламу помилилися. Вони не відкрили Володимирові нічого нового про Бога, Його ставлення до світу й людини, про смисл буття. Заповіді ісламу про обрізання, утримання від свинини та вина були використані Володимиром як привід, щоб відкинути цю віру. І він промовив напівжартівливо: «Русі веселість є пиття, не можемо без того бути».

«Іноземці із Риму, послані папою», будували свою проповідь на протиставленні істинного Бога, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і «всяке дихання», язичницьким ідолам, котрі «суть дерево», підкреслюючи, що християнство є світло, а язичництво є пітьма. Володимир запитав: «У чому заповідь ваша?» (тобто що потрібно людині, аби бути угодною Богу істинному, аби спастися). І отримав таку відповідь: «Піст у міру сили; якщо хто п’є чи їсть, то все це на славу Божу, як сказав учитель наш Павло». І жодного слова про необхідність духовного преображення, переродження людини у Христі та в образ Христа, про самозречення й обов’язок, «узявши хрест», іти за Христом.

Римські посланці закликали змінити віру без особливої зміни способу життя. Ось саме це й відвернуло Володимира, котрий уже добре знав, як змінилося життя княгині Ольги після Хрещення і яким є спосіб життя інших руських християн, котрі прийняли віру від Константинопольської Церкви. «Ідіть, звідки прийшли, — говорить він посланцям Римського папи, — бо й батьки наші не прийняли цього».

Дотепною була відмова князя Володимира й від іудаїзму. Посланці Хазарського каганату, проповідуючи старозавітну віру, намагалися звернути особливу увагу князя на «нікчемність» християнства порівняно з їхньою вірою: «Християни ж вірять у Того, Кого ми розіп’яли…» Володимир запитував спочатку про закон іудеїв, а потім несподівано запитав: «А де земля ваша?» Запитання мудре та продумане: Хазарію нещодавно розгромлено, а Палестина не належить іудеям. Змусивши проповідників відповісти: «Розгнівався Бог на отців наших і розсіяв нас по землях за гріхи наші», — князь Володимир зауважив: «Чого ж ви інших навчаєте, а самі відкинуті Богом? Чи й нам того самого хочете?»

«Потім прислали греки до Володимира філософа», — повідомляє «Повість минулих літ» і наводить докладно проповідь цього філософа. Бесіда Володимира з філософом зводиться до найважливішого та головного, а саме до питання про Боговоплочення. «Навіщо ж зійшов Бог на землю і прийняв страждання?» Філософ відповів: «Якщо хочеш послухати, то скажу тобі по порядку від самого початку…» Володимир же сказав: «Радий послухати».

Філософ повідав князю Володимиру про створення світу і гріхопадіння й стисло розповів про найважливіші події в житті народів старозавітного часу. Далі, спираючись на слова із пророчих книг, розповів про відвернення від Ізраїлю і покликання нових народів, про явлення Бога у плоті, відкуплення Його стражданнями гріха Адама. Потім філософ розповів євангельську історію до Зішестя Святого Духа на апостолів у день П’ятидесятниці. «Коли прийняли вони обітницю Духа Святого, то розійшлися по всьому світу, навчаючи й хрестячи водою».

Вислухавши уважно грека, князь Володимир поставив ще одне запитання, в якому, власне, містилося три питання: «Навіщо народився Іісус від Жінки, був розіп’ятий на дереві та хрестився водою?» Вони надзвичайно цінні: в них відбивається те, що найбільше цікавило давніх русичів у християнському віровченні.

«Через жінку, — відповів на перше запитання філософ, — сталася спершу перемога диявола, бо через жінку був вигнаний Адам із раю; через Жінку ж воплотившись, Бог звелів вірним увійти до раю». На друге запитання відповідь була така: «А на дереві був розіп’ятий тому, що від дерева скуштував Адам і через нього був вигнаний із раю, і деревом життя наслідують спасіння праведні». А «оновлення водою» здійснилося, з одного боку, тому, що водою Бог «потопив людей» за часів Ноя. «Ось тому й сказав Бог: “Водою погубив Я людей за гріхи їхні, тепер знову водою очищу від гріхів людей — водою оновлення”. Бо найпершою була створена вода; адже сказано: “Дух Божий носився над водою”, тому й нині хрестяться водою і Духом».

«Коли апостоли навчали в усьому світі вірувати в Бога, — говорив далі філософ, — то їхнє вчення прийняли й ми, греки, і весь світ вірує в учення їхнє». У літописі про цю подію наприкінці сказано: «Уже визначив Бог і день один, коли Він, зійшовши з небес, судитиме живих і мертвих та віддасть кожному по ділах його: праведному — Царство Небесне і красу невимовну, радість без кінця й безсмертя вічне, а грішникам — муку…» І, сказавши це, філософ показав Володимирові картину, на якій було зображення Страшного суду: праворуч були зображені праведники, які в радості йдуть до раю, а ліворуч були зображені грішники, які йдуть на муку. Володимир, зітхнувши, сказав: «Добре тим, хто праворуч, горе ж тим, хто ліворуч». Філософ відповів: «Якщо хочеш з праведниками праворуч стати, то хрестися». Володимиру запала в серце ця думка, і він сказав: «Почекаю ще трохи, поки краще дізнаюся про всі віри».

Сприйняття засад віровчення тієї чи іншої релігії самим лише розумом, звісно, важливе, але це далеко не все. Повною мірою пізнати суть релігії або, принаймні, визначити, чи до душі вона тому, хто хоче її пізнати, можна тільки через споглядання її богослужінь. Саме в конкретних формах богослужіння та в молитвах проявляється найголовніше — сокровенне духовне начало. Образи, які використовуються в богослужінні, є «обличчям» самої релігії. В давнину це знали краще, ніж тепер. Тому не лише оточенню Володимира, а і йому самому потрібно було знати, яка у кого служба і хто як служить Богу.

Відпустивши грецького посла з дарами, князь Володимир зібрав своїх старійшин і бояр на раду. На цій найвищій на Русі державній раді дружина, бояри та старійшини на чолі з князем Володимиром перед остаточним обранням віри (а отже, майбутнього духовного шляху Київської Русі) міркували про те, як проходить богослужіння в ісламі, західному християнстві та православ’ї. Тож було вирішено відрядити послів, щоб випробувати кожну віру на місці, й обрано для цього десять мужів «добрих і тямущих».

Княжі посли спостерігали в Болгарії, як мусульмани моляться в мечеті: «Ставши там без пояса, зробивши уклін, людина сяде й дивиться туди і сюди, як божевільна, і немає у них веселощів, тільки печаль і сморід великий. Не добрий закон їхній». У німців «бачили в храмах різну службу, але краси не бачили ніякої». У Візантії ж у константинопольському храмі в ім’я Софії, Премудрості Божої, вони споглядали святкове патріарше богослужіння зі світлом всіх панікадил, зі співом соборних хорів. «Поставили їх на кращому місці, показавши їм церковну красу, спів і службу архієрейську, відправу дияконів і розповівши їм про служіння Богу своєму», тобто пояснивши зміст богослужбової символіки. «Не знали, на небі ми чи на землі, — розповідали посли, повернувшись до Києва, — бо немає на землі такого видовища і краси такої, і не знаємо, як розповісти про це. Знаємо тільки, що перебуває там Бог з людьми, і служба їхня краща, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого, так і ми не можемо вже тут перебувати в язичництві».

Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: «Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, а вона була наймудрішою зі всіх людей». І запитав їх Володимир: «Де приймемо Хрещення?» Вони ж відповіли: «Де тобі любо».

Так було прийняте історичне державне рішення про Хрещення Русі. Православна Церква як образ Царства Божого, Царства Небесного, котра у видимих образах свого богослужіння являє невидиму й невимовну красу та радість небесного світу, відкрила Русі світлий образ Христової істини. Через православне богослужіння Русь побачила Христа у славі та духовній радості перебування з людьми.

Хрещення князя Володимира відбулося за таких обставин. У серпні 986 року, коли військо Візантії було розгромлене болгарами, становище грецьких імператорів-співправителів Василія II і Константина було дуже важким. На початку 987 року бунтівний полководець Варда Склір з арабами увійшов у межі імперії. На боротьбу з ним був посланий інший воєначальник, Варда Фока, але той, у свою чергу, теж учинив заколот, проголосив себе імператором і захопив Малу Азію.

987 року Варда Фока обложив Ваїдос і Хрисополь, маючи намір узяти в блокаду Константинополь. Саме тоді імператор Василій звернувся до могутнього князя Володимира з проханням згадати греко-руський договір 954 року, укладений князем Ігорем з Візантією, де йшлося про взаємодопомогу. «І виснажилися багатства його (Василія), і був він змушений вступити в листування з царем русів. Вони були його ворогами, але він просив у них допомоги», — пише про події 980‑х років арабський історик Ях’я Антіохійський.

Князь, порадившись зі старійшинами, вирішив надати допомогу грекам, але за це як винагороду зажадав руки царівни Анни, сестри імператорів. Це було для візантійців нечуваною зухвалістю. Греки завжди мали твердий намір не родичатися з варварськими народами. Ще Константин Багрянородний наказував: «З цими північними народами — хозарами, турками, русами — непристойно дому імператорському зв’язуватися шлюбами». Через це свого часу було відмовлено синові імператора Оттона Великого, який просив руки тієї ж Анни. Тепер же Константинополь змушений був погодитися, але тільки за умови, що Володимир стане християнином. Князь прийняв цю умову.

Було укладено договір, згідно з яким у 987 або на початку 988 року шеститисячне руське військо прибуло до Константинополя. Але імператори не поспішали виконувати умови договору. Тоді обурений грецьким лукавством князь Володимир зібрав військо й узяв в облогу грецьке місто Херсонес. Однак захопити його відразу він не зміг: місто було добре укріплене, і його захисники мужньо чинили опір. Вдалося ж це потім, за допомогою херсонеського протопопа Анастаса, який написав Володимиру на стрілі таке послання: «Царю Володимире! Якщо хочеш узяти місто, знайди зі східної сторони в землі труби, якими тече в місто прісна вода. Якщо ти їх розіб’єш, то позбавиш місто води, і, переконані спрагою, городяни швидше тобі підкоряться». Цю стрілу протопоп пустив до намету Володимира. Її помітили і, побачивши на ній грецьке письмо, принесли князеві. Було покликано перекладача з грецької, він прочитав і переклав написане. Володимир звелів шукати в землі на схід від міста труби водопроводу і, знайшовши, перебив їх. Місто залишилося без води, і люди знемогли від спраги. Тоді вони вимушені були підкоритися Володимирові. Він урочисто увійшов до міста, не заподіявши людям ні шкоди, ні кривди.

Із полоненого міста Херсонеса до Константинополя був направлений грізний ультиматум: «Якщо не віддасте царівну за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому місту». Ультиматум Володимира набував особливої сили тому, що на той час, у 988 році, поблизу Царгорода вже стояло шеститисячне руське військо, від якого значною мірою залежала доля імперії. І в Константинополі змушені були його прийняти.

Царівна Анна плакала лише від думки про заміжжя з князем варварської країни, вважаючи за краще смерть, ніж такий шлюб. Вирішальним аргументом для царівни Анни на користь шлюбу з руським князем стали слова, вкладені літописцями у вуста її братів Василія і Константина: «Можливо, через тебе наверне Бог землю Руську до покаяння, а Грецьку землю ти позбавиш від жахливої війни. Бо бачиш, скільки лиха наробила грекам Русь?» Тоді царівна сказала: «Воля Господня хай буде!» І відправили її морем на кораблі разом з митрополитом Михаїлом, зі священниками й кліром, і багатьма святими мощами та іншими святинями.

Але на царівну Анну в Херсонесі чекала невесела новина. Її наречений князь Володимир за Божим Промислом «розболівся очима і не бачив нічого, і тужив вельми, і не знав, що зробити». Тоді Анна порадила йому, щоб він швидше охрестився: «Коли ж не охрестишся, то не видужаєш від недуги своєї».

Почувши це, Володимир сказав: «Якщо справді станеться це, то воістину великий Бог християнський». І звелів охрестити себе. Корсунський єпископ зі священниками, огласивши, охрестили Володимира й нарекли його у Хрещенні Василієм. Літопис свідчить, що під час Хрещення сталося диво, подібне до того, яке було з Савлом у Дамаску: тільки-но Володимир увійшов у святу купіль, а єпископ за чином Хрещення поклав на нього руку, як одразу немовби луска спала йому з очей. Він прозрів та прославив Бога, Який привів його до істинної віри.

Доти князь пізнавав лише головні істини про Бога, але щоб пізнати Його, потрібне особливе Боже благовоління до людини, котре людина переживає явно як особисту зустріч із Богом. І ця зустріч відбулася. «Тепер пізнав я істинного Бога», — радісно вигукнув великий князь, відчувши своє зцілення. Побачивши диво, охрестилася і вся княжа дружина. Сталася ця подія в 988 році. Хрещення князя Володимира з боярами і дружиною було початком Хрещення всієї Київської Русі.

Прийнявши християнство, Русь тим самим увійшла у світову історію як одна із найбільших християнських держав. Після одруження з царівною Анною князь Володимир повернув Херсонес Візантії, а на згадку про своє Хрещення збудував у ньому храм на честь святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Він допоміг візантійському імператорові Василію придушити повстання Варди Фоки, зміцнивши таким чином династичні та міждержавні зв’язки між Руссю та Візантією.

«Після всього цього, — говорить літопис, — Володимир узяв царицю, і Анастаса (того самого протопопа, який допоміг йому оволодіти Херсонесом), і священників… з мощами святого Климента, папи Римського, і Фива, учня його, взяв і начиння церковне та ікони на благословення собі». У супроводі дружини, бояр і духовенства князь Володимир вирушив до Києва. Попереду з молебнями й безперестанними священними співами несли хрести, ікони, святі мощі.

Повернувшись до Києва, князь Володимир насамперед звелів охрестити своїх синів, яких у нього було дванадцять від різних дружин: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода — від Рогнеди, князівни Полоцької; Святополка — від гречанки, дружини брата; Вишеслава — від чеської князівни; Святослава і Станіслава — від іншої чешки; Бориса і Гліба — від болгарки; Брячислава та Судислава — ще від однієї дружини, ім’я і походження якої невідомі. І були вони охрещені митрополитом Михаїлом в одному джерелі, на горі над Дніпром. Відтоді це джерело отримало назву Хрещатик. Разом з ними охрестився і весь дім князя, а також деякі бояри, імовірно, з-поміж тих, що не були в Херсонесі.

Водночас князь наказав усюди знищити ідолів: одні були спалені, інші порубані. А головного ідола Перуна зі срібною головою та золотими вусами було наказано, прив’язавши до кінського хвоста, тягти до Дніпра, б’ючи дорогою палицями, а потім проводжати до порогів, щоб ніхто не міг витягти і взяти його. Там ідолу прив’язали камінь на шию і втопили. Пішло у воду руське язичництво.

Зі сльозами та стогоном проводжали його ті, хто ще не побачив духовного світла нової віри. Інші ж говорили: «Князь і бояри його мудрі, знають вони, який Бог кращий. І якби хороші були ці боги, вони не звеліли б їх розбивати і не обрали б іншої віри; вони обрали краще, а відкинули гірше».

Відразу ж після знищення ідолів почалося оглашення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також охрещені раніше княжичі та бояри обходили площі й будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викриваючи суєтність і марноту ідолопоклонства. Багато хто охоче приймав християнство, були й ті, котрі, вагалися, а деякі чинили спротив. Це спонукало князя Володимира призначити день загального Хрещення киян.

За деякими даними, цим днем було 1 серпня 988 року. У місті було оголошено указ: «Якщо хто не прийде завтра на річку — багатий чи убогий, чи старець, чи раб — буде противником мені!» Почувши це, люди з радістю пішли хреститися. Тільки найзатятіші язичники чинили опір цьому наказу великого князя і тікали із Києва.

У призначений день до місця, де річка Почайна впадає в Дніпро, зійшлося безліч людей. Увійшли у воду і стояли там одні по шию, інші по груди, молоді ж біля берега по груди. Дехто тримав немовлят, а вже досконалі, тобто ті, які вже були охрещені й навчали новоосвячуваних, ходили між ними. Розпочався небувалий доти загальний чин Хрещення. Священники на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали належні молитви і хрестили у водах Дніпра та Почайни незліченну кількість киян. «І було видно радість на небі й на землі через таку безліч спасенних душ», — пише літопис.

Святий князь, дивлячись на Хрещення такої великої кількості народу, зрадів духом і, звівши до неба руки, промовив: «Господи Боже, Який створив небо і землю! Зглянься на новоохрещених людей Твоїх і дай їм істинно пізнати Тебе, істинного Бога, і утверди їх у православній вірі, і мені допоможи проти видимих і невидимих ворогів, і прослав на Русі ім’я Твоє пресвяте!»

У чистих київських водах, як у купелі відродження, звершилося таємниче преображення Руської землі, духовне народження нашого народу. «Тоді став морок ідольський від нас відходити, і зоря Православ’я зійшла, і сонце євангельське землю нашу осяяло».

Усюди у своїх володіннях, по всіх містах звелів святий Володимир зруйнувати поганські капища, порубати ідолів, а на їхньому місці будувати церкви й освячувати престоли для Безкровної Жертви. Божі храми прикрасили землю Руську. Постали вони на пагорбах, біля закрутів річок, на древньому шляху «із варяг у греки», — немов дороговкази, наче світочі народної святості. Прославляючи труди рівноапостольного Володимира, автор «Слова про закон і благодать» святитель Іларіон, митрополит Київський, писав про цей час: «Капища руйнувалися, і церкви ставилися, ідоли розбивалися, ікони святих з’являлися, біси розбігалися, хрест міста освячував».

Святий Володимир побудував храм на честь святого Василія Великого, свого небесного покровителя, на пагорбі, де раніше був жертовник Перуна, і заклав кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці на місці мученицької кончини святих варягів Феодора та Іоанна.

Чудовий храм, покликаний стати місцем служіння митрополита Київського і всієї Русі, первопрестольним храмом Руської Церкви, будували п’ять років. Він був багато прикрашений настінним фресковим живописом, хрестами, іконами та священними посудинами, привезеними із Херсонеса. У ньому ж було покладено мощі святого Климента Римського. Князь доручив цю церкву для служіння вже згадуваному протопопу Анастасу. Тоді ж він пожертвував цій церкві десяту частину всіх князівських прибутків, через що й назвали її Десятинною. Текст уставної грамоти святого князя Володимира свідчив: «Ось, від усього майна мого і від усіх міст моїх даю десяту частину до цієї церкви Пречистої Богородиці». В уставі зазначалися також «церковні люди», які звільнялися від судової влади князя і підлягали суду митрополита.

Літопис зберіг молитву святого Володимира, з якою він звернувся до Всевишнього під час освячення Успенського Десятинного храму: «Господи Боже, призри с Небесе и виждь, и посети винограда Своего, яже насади десница Твоя. И сверши новые люди сии, им же обратил еси сердце и разум — познати Тебя, Бога Истинного. И призри на церковь Твою сию, юже создал недостойный раб Твой во имя Рождшей Тя Матери, Приснодевы Богородицы. Аще кто помолится в церкви сей, то услыши молитву его, молитв ради Пречистой Богородицы».

З Десятинною церквою і Анастасом деякі історики пов’язують початок руського літописання. При ній були складені житіє святої Ольги й оповідь про варягів-мучеників у їхньому початковому вигляді, а також «Слово про те, як охрестився Володимир, узявши Корсунь». Там само виникла рання, грецька редакція житія святих мучеників Бориса і Гліба.

Просвіта Русі відразу ж почалася слов’янською мовою, і Візантія відправила на Русь з царівною Анною не грецьке, а болгарське духовенство та богослужбові книги слов’янською мовою. У цьому виявилася премудрість Божого Промислу про долю Православ’я. У храмах, які були побудовані за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за православним чином зрозумілою народові рідною мовою, за тими книгами, котрі ще за століття до того було перекладено з грецької святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями слов’янськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширилася всією Руссю.

Київську митрополичу кафедру за святого Володимира обіймали послідовно святий митрополит Михаїл († 15 червня 991 року), митрополит Феофілакт, переведений до Києва з кафедри Севастії Вірменської (992–997), митрополит Леонтій (997–1008) і митрополит Іоанн (1008–1037). Їхніми стараннями були засновані перші єпархії Руської Церкви: Новгородська (першим її предстоятелем був святитель Іоаким Корсунянин († 1030), упорядник Іоакимівського літопису), Володимиро-Волинська (заснована 11 травня 992 року), Чернігівська, Переяславська, Білгородська, Ростовська.

Але для утвердження віри в новоохрещеному народі потрібні були вчені люди і школи для їхньої підготовки. Тому святий Володимир зі святим митрополитом Михаїлом «стали від батьків і матерів забирати малих дітей та віддавати в училище навчатися грамоти». Таке саме училище влаштував святитель Іоаким Корсунянин у Новгороді. Були вони і в інших містах. «І постало багато училищ книжних, і вийшло із них багато любомудрих філософів».

Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали дивовижні плоди. Минуло кілька років, і до кінця X століття на Русі вже були свої єпископи, священники й диякони, значно зросла кількість писемних людей усякого віку та звання.

Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, простягалася так далеко, що він посилав християнських проповідників на береги Двіни та Ками. У Никонівському літописі під 990 роком записано: «Того ж року прийшли із болгар до Володимира у Київ чотири князі і просвітилися Божественним Хрещенням». Наступного року «прийшов печенізький князь Кучуг та прийняв грецьку віру, і хрестився в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, і служив Володимирові чистим серцем».

Під впливом святого князя хрестилися і деякі знатні іноземці, наприклад норвезький король Олаф Трюггвасон († 1000), який жив кілька років у Києві, знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші. В далекій Ісландії поети-скальди назвали Бога «хранителем греків і русів».

Засобом християнської проповіді були й знамениті благодійні трапези святого Володимира: по неділях і великих церковних святах після Літургії виставлялися для киян щедрі святкові столи, дзвонили дзвони, славили Бога хори, «каліки перехожі» співали билини й духовні вірші. Наприклад, 12 травня 996 року з нагоди освячення Десятинної церкви князь влаштував пир, «роздаючи багато майна убогим, і бідним, і мандрівникам, і по церквах та по монастирях. Хворим же й немічним доставляв по вулицях великі діжки і бочки меду, і хліб, і м’ясо, і рибу, і сир, бажаючи, щоб усі приходили та їли, славлячи Бога».

З самим же князем Володимиром після прийняття Святого Хрещення сталася разюча зміна. Преобразилося його особисте життя і його духовно-моральний стан. Із пристрасного, гордого язичника він переродився на стриману, смиренну, надзвичайно милосердну та добру людину. Його милостиня бідним не знала міри, і за це народ називав його «Красним Сонечком». «І не в Києві одному, а й по всій землі Руській — і в містах, і в селах — скрізь милостиню творив, нагих одягаючи, голодних годуючи, спраглих напуваючи, про мандрівних і прочан піклуючись, священнослужителів шануючи, і люблячи, і милуючи, подаючи все потрібне, вбогих, і сиріт, і вдів, і сліпих, і кульгавих, і хворих — усіх милуючи й одягаючи, і насичуючи, і напуваючи. І так перебував князь Володимир у добрих ділах», — пише Яків Мних, автор «Пам’яті і похвали руському князю Володимиру».

Якийсь час Володимир не наважувався навіть ухвалювати вироки про справедливе покарання на смерть найнебезпечніших злочинців. Тоді митрополит і старійшини сказали йому: «Ти від Бога поставлений володарем для покарання лиходіїв і похвали добрих людей. Тож належить тобі карати лиходіїв, розглянувши їхню провину, бо знай, що якщо ти не караєш злих, отже, ти сам чиниш зло щодо добрих, оскільки через твою недбалість примножуються злі на горе добрим. Так що погуби злих, щоб добрі жили у світі».

Водночас князь і далі залишався сміливим полководцем, мужнім воїном, мудрим очільником та розбудовником держави. У всякій чесноті наставляла його дружина, царівна Анна, з якою він жив за християнським законом. Інших же, колишніх своїх дружин, які були у нього до Хрещення, наділивши багатствами, він відпустив, давши право кожній, на власний розсуд, знову вийти заміж чи залишатися незаміжньою.

За святого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, і її вплив поширився далеко за її межі. Об’єднання слов’янських земель відбувалося в напруженій духовній і політичній боротьбі з сусідніми племенами та державами. Хрещення Русі від православної Візантії було найважливішим кроком її державного самовизначення.

1007 року святий Володимир переніс до Десятинної церкви мощі святої рівноапостольної Ольги. А чотири роки потому там була похована і його дружина, сподвижниця багатьох його починань, блаженна цариця Анна. Після її смерті князь одружився з молодшою донькою німецького графа Куно фон Еннінгена, онукою імператора Оттона Великого.

У 1013 році в Києві було розкрито змову проти святого Володимира. Святополк Окаянний, який одружився з дочкою польського воєводи Болеслава, прагнув влади. Натхненником заколоту був духівник Болеславни, єпископ Колобжезький Рейберн. Святий Володимир ужив рішучих заходів. Усіх трьох було взято під варту, і Рейберн незабаром помер в ув’язненні. Святий Володимир не став мститися своїм недругам. Святополк, який приніс удаване покаяння, був залишений на волі.

Але нове лихо назрівало на півночі, в Новгороді. Ярослав тоді ще був не таким мудрим, яким увійшов пізніше в історію. 1010 року він став володарем Новгородських земель і замислив відокремитися від свого батька, великого князя Київського, зібрав своє військо та припинив платити Києву звичайну данину й десятину. Єдності Руської землі, за яку все своє життя боровся святий Володимир, загрожувала небезпека. У гніві й скорботі князь наказав готуватися до походу на Новгород.

Однак Бог не допустив війни між батьком і сином. На той час Володимир був уже старий. Сили його вже зменшилися. Під час приготування до останнього свого походу хреститель Русі важко захворів і віддав свій дух Господу в селі Берестові 15 липня 1015 року. Він правив Київською Руссю тридцять сім років (978–1015), двадцять вісім із яких прожив християнином.

Готуючись до нової боротьби за владу і сподіваючись на допомогу поляків, Святополк, щоб виграти час, намагався втаїти смерть батька. Але віддані святому князеві київські бояри вночі таємно вивезли його тіло покійного правителя із Берестовського палацу, де охороняли його люди Святополка, і привезли до Києва. У Десятинній церкві гроб з мощами святого Володимира зустріло київське духовенство на чолі з митрополитом Іоанном. Святі мощі були покладені в мармурову раку, встановлену в Климентіївському приділі Десятинного Успенського храму поруч з такою самою мармуровою ракою цариці Анни. «І плакали за ним бояри як за заступником землі, бідні ж як за своїм заступником і благодійником…»

Під час монголо-татарської навали чесні мощі святого князя Володимира були поховані під розвалинами Десятинного храму. У 1635 році вони були знайдені. Чесна глава святого князя Володимира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, а малі часточки святих мощей перебували в різних місцях. У другій половині XIX століття в Києві було збудовано величний храм на честь рівноапостольного князя Володимира.

Святкування святому рівноапостольному Володимиру було встановлене святим Олександром Невським, після того як 15 травня 1240 року допомогою і заступництвом святого Володимира він здобув знамениту перемогу над шведськими хрестоносцями в Невській битві. Але церковне шанування святого князя розпочалося на Русі значно раніше. Митрополит Іларіон, святитель Київський († 1053), у «Слові про закон і благодать», промовленому в день пам’яті святого Володимира біля його раки в Десятинному храмі, назвав його «поміж владик апостолом», «наступником» святого Константина і порівняв його благовістя Руській землі з благовістям святих апостолів.

Тропарі, кондаки, молитви та величання