Преподобний Єлеазар Анзерський (Севрюков)

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 13-й день / травня на 21-й день (Собор Карельських святих) / липня на 1-й день (Собор Новгородських святих) / серпня на 9-й день (Собор Соловецьких святих) / жовтня на 19-й день (Собор святих Архангельської митрополії)

Уродженець міста Козельська, син купця Севрюкова, Єлеазар ще в молодому віці прийшов до Соловецької обителі і, випробуваний послухами, пострижений був у чернецтво; суворим постом, міцністю в молитві, глибокою увагою до себе самого він здобув собі повагу братії та любов ігумена Іринарха. Ревнуючи служити Господу з самозреченням більш тяжким, з благословення преподобного Іринарха пішов він на Анзерський острів, за 20 верст від обителі, і тут, де його ніхто не відволікав, став подвизатися відлюдником. Спершу жив він на горі біля озера. Для прожитку свого на пустельному острові робив він своїми руками дерев’яні чашки, ставив їх біля морської пристані, і тимчасові гості – моряки залишали відлюдникові хліб та інші їстівні припаси.
Через 4 роки, 1616 року, пострижений у схиму, перейшов він до старої церкви святого Миколая, поставленої для тимчасових трудівників на солеварнях. Тут поставив він собі малу келійку і жив із Господом. Мало-помалу зібралося до нього кілька ревнителів скитського життя. Преподобний Єлеазар запровадив для сподвижників древній чин скитського життя. Келії безмовних пустельників поставлені були за версту одна від одної. У суботу ввечері збиралися вони для спільної молитви і наступного дня, звершивши недільний спів, розходилися по келіях для богомислення. Молитва, псалмоспів та рукоділля за силою становили звичайне заняття їхнє. Про душевні збентеження відкривали вони преподобному старцю. Преподобний був не лише великим подвижником, а й любителем духовної просвіти. “Від великої частини Божественного писання, – сказано про нього у вкладній книзі скиту, – різні повісті зібрав, і три книги Квітника своєю рукою написав уставом; також і чин чернечого келійного правила в писанні – від досвіду, добре витлумачив”. В інший час преподобний то уклінно молився, то рубав дрова і носив їх на спині своїй. Чимало довелося йому зазнати спокус то від духа злоби, то від людей немічних. Якось з’явився йому спокусник у вигляді брата обителі із запрошенням в обитель. Подвижник не хотів іти в дорогу, перш ніж звершить правило келійної молитви, і став на молитву. Але, коли доводилося йому читати молитву Господню – “Отче наш”, уявний брат виходив із келії; подвижник дивувався і продовжував молитися. Зрештою, після кількох разів повторення тієї самої історії уявний брат зник без сліду, а подвижник побачив, що якби вирушив він до обителі, то бурхливе море поглинуло б його.

Цар Михаїл, котрий сумував через те, що не має спадкоємця престолу, і дізнався про преподобного Єлеазара від колишнього келаря Лаври, а тепер подвижника Соловецького, Олександра Булатнікова, викликав старця до Москви і просив молитов його. Старець сказав цареві, що народиться спадкоємець, і після теплого благання старця 1629 року народився царевич Олексій. Вдячний цар Михаїл до самої смерті благотворив Анзерському скиту. Цар Олексій після вступу на престол наказав будувати кам’яний храм у скиту, будівництво якого розпочалося з волі батька його, але було зупинено. Він бажав бачити старця особисто, і преподобний Єлеазар, уже старезний, знову був у Москві. Старець був обласканий царем. Але в Соловецькій обителі обурювалися на те, що Анзерському скиту надали незалежність від обителі. Внаслідок того не лише не закінчувалася побудова храму, незважаючи на царський указ, а й сам старець ув’язнений був у кайдани і темницю. Преподобний зробив із учнів своїх суворих подвижників. Таким був Никодим, який був наступником наставника свого в скиту; патріарх Никон також свого часу був учнем Єлеазара. Коли цей анзерський скитник став сходити зі ступеня на ступінь влади і сили, він робив усе, що міг, для спокою преподобного Єлеазара. Будучи митрополитом, писав він до архімандрита: “Побережіть Анзерських старців, будівничого і братію”, і наказував виконати прохання старця Єлеазара – відпустити в його скит лікарняного старця Кирика; в 1655 році патріарх Никон випросив у царя відпускати в Анзерський скит більше, ніж раніше, свічок, ладану, вина і борошна для церковної служби; встановив бути 17 братам у скиту та послав від себе срібні оклади на ікони й дари скитникам грошима і рибою.
Святий старець помер після 40-річних подвигів 13-го січня 1656 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання