Преподобний Єфросин Синьоезерський, Новгородський

Місяця березня на 20-й день.

Святий Євфросин, у світі Єфрем, був родом із Карельської області. Його батько Симеон і невідома мати жили біля Ладозького озера (Нево). Близькість Валаамського монастиря вплинула на релігійний настрій Єфрема. Він залишає батьківську хату і живе деякий час при монастирі. Тут він набув знання богослужбового статуту і зріднився з суворими умовами чернечого життя. Але ченцем Єфрем наразі не став. Він переселяється в Новгород Великий і живе там досить тривалий час, а потім іде в одну з Новгородських областей, у Бежецьку п’ятину, і поселяється в селі Долосському, верст за 20 від міста Устюжни Желєзопольської. У цьому селі, при храмі святого великомученика Георгія, Єфрем довгий час служив читцем. Він встиг досягти зрілого віку, коли Божа благодать торкнулася його серця і запалила в ньому непереборне бажання прийняти чернецький подвиг. Привівши свій дім у повний порядок і розпорядившись своїм майном, Єфрем пішов у дорогу, не маючи з собою нічого, крім єдиного колишнього на ньому одягу. З того часу його думка не поверталася до залишеного будинку, прагнучи тільки Бога, так що він уже не оглядався назад. У твердому рішенні стати ченцем Єфрем приходить до Тихвінського Успенського монастиря і благає настоятеля і братію удостоїти його постригу. Зрілий вік прохача, його розповідь про юність, проведену під дахом Валаамської обителі, про тривалі роки служби Церкви Божої на посаді читця здобули йому загальну довіру, і його прохання незабаром було виконано. Єфрема вдягають в чернечий образ і за постригу дають ім’я Євфросина. Досягши того, чого так прагнула його душа, прп. Євфросин з радістю вдається до чернечих подвигів. Просвітлюючи свій розум словом Божим, яке він з любов’ю і увагою читав, стверджуючи серце на камені віри, він підкорює тіло своє постом і помірністю, смиренним послухом ігумену та братії, старанною працею в заповіданих йому службах, працюючи не заради людей, а заради Бога, у чистоті совісті та нелицемірного кохання. Серед праць і подвигів він завжди пам’ятав про кончину життя і майбутню відплату від Неприємного Судді.

Проживши деякий час у Тихвінській обителі, преподобний відчув велике, нестримне бажання піти в пустелю, на самоту, і там попрацювати Богові суворим постницьким життям та безмовністю. Він йде до ігумена, розповідає йому про своє бажання і просить благословення на задуману справу. Настоятель благословив його, дав йому повчання про пустельницьке життя і відпустив з миром з монастиря, сказавши: «Іди, чадо, Бог з тобою!»

Це було 1600 року.

Позбавлений будь-якого майна, але з серцем, сповненим радостей, вирушив преподобний у свій шлях. Його вабило у знайомі місця, у вищезгадану Бежецьку п’ятину, де він і знайшов собі пустелю, оточену нетрями та лісами, серед зибучих мохів та непрохідних боліт. Річки та озера оточували її, як огорожею, і робили малодоступною для людини. Тут, у дикому борі поблизу річки Чагодищі, біля берегів Синічого озера, верстах за 15 від села Долосського і 50 верстах від Устюжни, преподобний вибрав місце, зручне для усамітнення, досить велике для заснування обителі, і зупинився на ньому. У гарячій молитві він подякував Богові, що дав йому нове житло, як птахові, який знайшов собі храмину, як горлиці, що знайшла собі гніздо.

«Поглянь на це місце, – кликав преподобний до Господа, – і благослови його, і сподоби мене на цьому місці працювати Тобі в усі дні життя мого. Бо на те я і прийшов сюди, щоб працювати Тобі, нехай прославиться про мене Трисвяте Твоє ім’я».

На обраному місці святий Євфросин поставив хрест, викопав собі печеру і почав вести суворе подвижницьке життя, проводячи час у молитвах, чуванні, співах, часто всю ніч не стуляючи очей за молитвою. Подвиги посту та помірності були для нього безперервні. Цілих два роки він не бачив людського обличчя, прихований нетрями лісів від уваги навколишніх жителів, і тому в обидва роки жодного разу не їв хліба. Його їжею служили лісові рослини – ягоди, гриби, часто доводилося харчуватись білим боровим мохом, який називається ягідником. Було в нього й рукоділля: він плів рибальські сіті. Проживши рік у печері, святий Євфросин поставив малу келію і продовжував самотнє життя серед молитви, подвигів, праці та поневірянь. Ще рік ховався він від людських поглядів; але потім люди знайшли його.

Минуло небагато часу, і слава про його подвижницьке і доброчесне життя пронеслася всіма навколишніми селами. Благочестиві люди стали приходити до нього за побудовою, молитвою та порадою. Інші ж, ревнуючи його доброчесне життя, були до нього в пустелю вчитися подвигам благочестя і селилися поруч із ним. Поступово навколо преподобного збиралося духовне стадо, і вже в перший рік його відкритого життя знадобилося ширше приміщення для спільних молитов братії. Було вирішено збудувати храм в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святий Євфросин та його сподвижники самі взялися до роботи, нарубали ліс і поставили храм, який і був освячений священноченцем Гурієм, ігуменом Шалоцького монастиря, на третьому році життя Євфросина в пустелі.

Усього преподобний прожив тут у подвигах одинадцять років – і Бог удостоїв його дар прозорливості.

У роки Російська земля переживала тяжкий Смутний час. Після смерті Бориса Годунова (з 1605 року) на Русі запанував самозванець, а після його швидкої загибелі та чотирирічного правління Василя Шуйського держава залишилася зовсім без царя – серед внутрішніх розбратів, негараздів, міжусобиць, викликаних новими самозванцями, і зовнішніх небезпек від поляків і ш. Поляки зайняли Смоленськ і Москву, шведи – Новгород. Шайки козаків і розбійників, загони поляків та литовців блукали державою, грабуючи і вбиваючи населення. На початку 1612 року в Нижньому Новгороді на заклик Троїце-Сергієва монастиря вже збиралося земське ополчення, яке під проводом Косми Мініна і князя Пожарського мало звільнити Москву від поляків і дати мир і тишу державі і Церкві Православної, що витерпілася від смути; але поки смута і злочини панували по всій Руській землі. У цій смуті судилося загинути смертю безневинного страждальця та преподобного Євфросина.

Одна ватага ляхів, що, ймовірно, належала до загонів пана Лісовського, з грабунком і розбоєм проникла в округ Устюжні. Населення, налякане розбійниками, грабіжниками та насильствами іноплемінників, вже давно привчилося ховатися лісами, серед боліт і непрохідних топів. Обитель преподобного Євфросина здавалася зручним та безпечним притулком, будучи віддалена від житлових місць та оточена річками, озерами та химерними мохами. Тому сюди зібралося чимало народу, не тільки простого, а й із знатних родин, сподіваючись тут сховатися від ляхів, що розбійничали. Але обителі судилося зазнати наруги від іновірних. Преподобний Євфросин прозрів лихо, що насувалося, і попередив про нього насельників обителі і всіх, хто шукав у ній захисту. 19-го дня березня 1612 року преподобний відкрив їм, що наближаються збройні супостати, і запропонував подбати про свою безпеку.

«Брати мої та чада кохані про Христа! – говорив святий. — Хто хоче позбавити даремної смерті, йдіть з обителі Пресвятої Богородиці і врятуєтеся від великого лиха. Бо так завгодно праведному Суду Божому, що незабаром прийдуть на це святе місце злі супостати».

Багато хто не повірив йому. «Чому ж ти не уникаєш цього святого місця?» – питали вони. Старець відповів: «Я прийшов сюди померти заради Христа».

Однак не всі визнали відповідь щирою і продовжували думати про себе, що старець говорить так з недоброзичливості до них, бажаючи собі самому врятуватися від меча ворогів. Але хто послухався святого, ті справді врятувалися; а хто не повірив йому, усі загинули жорстокою смертю від поляків.

Був серед мешканців обителі інок Йона. Заляканий прозрінням преподобного, яке він вважав навіюванням Святого Духа, він хотів бігти разом з іншими, але святий Євфросин виділив його з-поміж інших і втримав із собою, запаливши в ньому ревнощі до Божого дому і готовність перебути тут до смерті. «Брате Йоно, – говорив преподобний, – навіщо допускати в душу страх малодушності? Коли настає лайка, тоді і треба показати подвиг мужності. Якщо Бог за нас, хто проти нас? Хто нині розлучить від любові Божої, чи скорбота, тіснота, чи гоніння, чи глад, біда чи меч; ні смерть, ні живіт, ні Ангели, ні справжня, ні прийдешня, ні висота, ні глибина, ні інша тварюка (Рим. 8:35,38-39) не можуть зробити цього. Чого ж злякався ти, брате? Немає нічого страшного у тому, що загрожує. Смерть? Але вона не страшна, тому що ми відходимо до притулку. Пограбування? Але наг вийшов, нагим відійду (Йов. 1:21). Ув’язнення? Але земля Господня та її виконання (Пс. 23:1). Чи боятися оббрехання? Але коли рікають усякі зла дієслова на ви – винагорода багато на небесах (Мф. 5:11-12). Я бачив меч і небо в блискавках, чекав смерті і думав про смертне, споглядав земні страждання і думав про високі почесті та горний вінець як кінець подвигів – і це було для мене достатньою втіхою та розчуленням. Хай буде воля Божа! Але ми не залякаємося короткочасного страху заради Христової любові. На те ми й покликані, і свої обітниці принесли Господеві, щоб померти на цьому місці заради імені Його святого. Інша річ мирські люди; вони не пов’язані словом; їм потрібно берегти себе і для дітей».

Так повчав старець ченця Йону. Підбадьорився інок, загорівся духом і, поклавши надію на Бога, вирішив не йти з обителі, але померти тут у пустелі зі старцем Єфросином. Преподобний, повідавши присутнім про лихо, що наближається, сам негайно вдягнувся на весь чернечий одяг і схиму (він був уже схимником) і почав молитися Богу і Пречистій Богородиці, щоб сподобати його наділи праведних. Весь день і всю ніч без сну провів він у молитві, співаючи та славлячи Бога зі сльозами.

Все сталося за словом святого. Наступного дня, 20 березня, з’явилися невідомо звідки кровожерливі супостати, оточили обитель і всіх, кого знайшли тут, побили мечем. Але серед жахів кровопролиття та злодіянь страх залишився невідомим святому Єфросину. Зміцнюваний молитвою, що захищається силою Святого Духа, він мужньо сам вийшов назустріч полякам. В чернечому одязі та схимі пройшов він зі своєї келії до того місця, де стояв поставлений ним на землі чесний хрест, і встав біля хреста. Кинулися до нього ляхи, оточили його і сказали: «Старець, віддай нам маєток монастиря». Преподобний, який не мав не тільки золота і срібла, а й жодних цінних речей, крім найнеобхідніших і найбідніших, відповів: «Весь маєток цього монастиря і мій – у церкві Пречистої Богородиці». І він показав на храм, розуміючи те некраде багатство, яке для віруючих приховано в Богові. Але вороги подумали, що він говорить про дорогоцінні речі, і, зрадівши, кинулися до храму. Однак один із них вийняв меч і вдарив преподобного Євфросіна в шию. Шия була перерубана до половини, і святий старець упав на землю мертвим. Тим часом поляки, які увірвалися до церкви, не знайшли там нічого і були озлоблені. Лях, вбивця преподобного, не задовольняючись тим, що старець був уже бездиханий, вдарив його чеканом (чекан – кирка або сокира) по голові і пробив її до мозку.

Такою була страждальна кончина святого Євфросина. Разом із ним загинув і інок Йона, якого преподобний утримав від втечі.

Бог судив, щоб залишився живим один із очевидців смерті святого Євфросина. Жив у селі Долоському благочестивий селянин Іоанн, на прізвисько Сума, із сином Омеліаном. Обидва вони мали благоговіння до обителі Пречистої Богородиці і дуже шанували старця Єфросина. І старець любив їх за благочестя. Разом з іншими Іоанн та його син шукали притулку від поляків в обителі, і 20 березня, коли сюди увірвалися супостати, Іоанн перебував у келії преподобного (Емеліан випадково був відсутній у монастирі). Лиходії завдали йому удару мечем у праве плече, і він замертво впав серед трупів. Коли поляки, обшукавши храм і не знайшовши там нічого, вийшли геть, один із них, оглядаючи трупи, припустив, що Іван ще живий, і завдав йому другої рани. Після відходу поляків він прийшов до тями і розповів синові, що повернувся, про те, що сталося. Від них і дізналися навколишні жителі про розгром обителі та страждальську кончину святого старця.

Тіло преподобного Євфросина було з честю віддано землі 28-го дня березня. На поховання зібралося все навколишнє населення, яке шанувало доброчесне життя святого. Того ж дня поховали ченця Йону та інших, хто загинув від меча поляків.

Через 34 роки після смерті преподобного в його обителі був побудований будівельником Мойсеєм новий храм в ім’я Пресвятої Трійці та дзвіниця з переходами. 1655 року, 25 березня, на 44-му році після смерті, мощі святого Євфросина з благословення Макарія, митрополита Новгородського, були перенесені будівельником Іоною під дзвіницю і покладені у східному кутку правої сторони.

У 1904 році Новгородському архієпископу Гурію був представлений журнал окружного з’їзду того ж року, в якому просили дозволити духовенству служіння молебнів і літургій на згадку про преподобномученика Євфросина Синозерського, щоб задовольнити наполегливе бажання шанувальників преподобного, що стікаються навіть з тих, хто стікається з того часу, що стікаються з тих, що стікаються, це подія особливою урочистістю з хресними ходами з церков. 1911 року окружний з’їзд духовенства відновив своє клопотання перед архієпископом Арсенієм, який і увійшов з відповідним поданням до Святішого Синоду. З дозволу останнього на 29 червня у цвинтарі «Синозерська пустель» Новгородської губернії Устюженського повіту призначено відновлення церковного шанування преподобномученика Євфросина Синозерського.

Тропарі, кондаки, молитви та величання