Преподобний Єфрем Сирін, Едеський, ієродиякон

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 28-й день

Єфрем Сирін, ця світосяйна зірка, зійшов на церковний небосхил на Сході, у далекому місті Нізибін (нині Нусайбін), що в Месопотамії, близько 306 року. Ще зовсім юним він був вигнаний з дому батьком ― язичницьким жерцем ― через свою прихильність до християнської віри.

Хлопця взяв до себе святитель Яків Нізибійський та виховав його у любові до чеснот та у постійних роздумах над словом Божим.

Вивчення Священних Писань запалило в хлопцеві полум’я, у світлі якого він зневажив усі принади та клопоти цього світу й зажадав підноситися душею до насолоди благами небесними.

Віра та сподівання на Бога, непохитні, як гора Сіон, привели Єфрема до дійсно небесного способу життя.

Чистота його тіла і душі перевершувала обмеження людського єства. Вона дозволяла йому бути владикою над усіма рухами своєї душі, не дозволяючи жодній негідній думці захмарювати обрій свого розуму.

Наприкінці свого життя він міг засвідчити, що ніколи не сказав нікому злого слова і ніколи з його вуст не зірвалося нічого необдуманого.

Подібно до апостолів, Єфрем не мав нічого. Змагаючись вдень із голодом, а вночі – зі сном, святий в усіх своїх діях та словах не облишав Христового смирення. За це Бог наділив його даром скрушення та безперервних сліз такою мірою, що серед усіх святих Єфрем удостоївся титулу «вчителя скрушення».

Завдяки чуду, знайомому лише тим, хто цілком приніс себе в жертву Господу, очі святого Єфрема перетворилися на два невичерпних джерела сліз.

Впродовж довгих років, вдень і вночі, ці світлі води, що несуть очищення та освячення «другого хрещення» сльозами, не припиняли точитися з його очей, перетворюючи його обличчя на чисте дзеркало Божої присутності.

Він постійно оплакував свої гріхи та гріхи інших людей. Коли ж він переходив звідси до роздумів над чудесами, які являє у нашому житті Бог, цей плач перетворювався на сльози радощів.

У його благоуханних творах це чудесне коло не має ні початку, ні кінця: зітхання через гріх народжує сльози, сльози ― молитву, молитва ― слова проповіді, яка знов перемежається плачем через свою недосконалість.

Навіть найзапекліші серця не можуть залишатися нечутливими до цих неперевершених промов про покаяння чи реалістичних описів Страшного Суду. Для багатьох поколінь, аж до теперішнього, читання святого Єфрема лишається джерелом сліз, що відкриває грішним шлях покаяння та навернення.

Через деякий час після свого хрещення, у віці близько двадцяти років, Єфрем втік від міських клопотів у пустелю, щоб бесідувати в тиші з Богом і жити в оточенні ангелів.

Вільний від будь-якої прив’язаності, він переходив з місця на місце, як йому вказував Святий Дух, для свого блага чи для користі ближніх. Таким чином одного разу він вирушив до Едеси, щоб вклонитися її святиням та знайти святого, з яким він міг би разом вести подвижницьке життя.

Зустрівши на своєму шляху жінку легкої поведінки, святий вдав, ніби готовий прийняти її пропозиції й сказав іти за ним.

Але замість шукати придатний для гріха відлюдний куток, він привів її на міський майдан. Блудниця запитала: «Навіщо ти привів мене сюди? Хіба тобі не соромно перед людьми, що дивляться на нас?» Святий відповів: «Нещасна, ти боїшся людських поглядів; чому ж ти не боїшся очей Господа, Котрий бачить тебе і Котрий судитиме усі наші справи й навіть найпотаємніші думки?» Охоплена жахом, жінка розкаялася.

Тоді святий відвів її туди, де вона могла б трудитися для свого спасіння.

Провівши кілька років у Едесі, святий Єфрем повернувся жити у пустелі.

Коли до нього дійшли чутки про чесноти святителя Василія Великого, тоді Бог удостоїв його видіння, в якому єпископ Кесарійський був подібний до вогняного стовпа, що сягає від землі до неба. Не гаючись, Єфрем відправився до Каппадокії.

Він прибув у Кесарію в день Богоявлення та увійшов до церкви саме під час Божественної літургії.

Не розуміючи грецької мови, він все ж був вражений проповіддю великого святителя: Єфрему був явлений білий голуб, що сидів на плечі у Василія та нашіптував йому на вухо божественні слова.

Цей же голуб відкрив і святителю Василію, що у натовпі парафіян стоїть смиренний сирійський подвижник. Він послав паламарів розшукати святого, і деякий час бесідував із ним у вівтарі.

За молитвою святителя Василія святий Єфрем раптом заговорив грецькою так, наче знав її з дитинства. Святитель висвятив його на диякона і потім відпустив на батьківщину.

Це був час, коли розпочалася низка тривалих війн між Римом та Персією (338–387 рр.).

По всій Сасанідській державі розпочалися жорстокі переслідування християн, котрих розглядали як союзників Риму. Дізнавшись у своїй пустелі про страждання братів, святий Єфрем повернувся до Нізибіна, щоб прийти їм на допомогу і словом, і ділом.

Ще в дитинстві Господь явив Єфремові його покликання у видінні великої лози, що виходила з його вуст і вкривала всю землю. Усі птахи небесні зліталися, щоб спочити на ній та скуштувати її плодів, і що більше ягід вони дзьобали, то більше примножувались грона на лозі.

Благодать Святого Духа так переповнювала його, що, коли він промовляв до народу, його язик не встигав висловлювати небесні думки, які йому дарував Бог, і здавалося, наче він заїкається. Тому він звертався до Бога з незвичайною молитвою: «Утримай, Боже, потік благодаті Твоєї!»

Преподобний Єфрем постійно захищав праву віру, проповідуючи народу, полемізуючи із язичниками та єретиками.

Решту часу він смиренно служив усім як правдивий диякон (грецькою «служитель»), наслідуючи Христа, Котрий став усім слугою. Саме тому зі смирення він завжди відмовлявся від священного сану.

Усі свої чесноти, усі плоди споглядань та роздумів, усю благодать, яку йому подавав Бог, він не вважав своїми, а віддавав їх на прикрасу Церкві, Нареченій Христа, наче золотий вінець, оздоблений дорогоцінним камінням.

338 року Нізибін був врятований від першої осади за молитвами святителя Якова та преподобного Єфрема.

Проте в ході подальших війн у 363 році він все ж був захоплений державою Сасанідів.

Не бажаючи жити під владою язичників, святий Єфрем та чимало інших християн відбули до Едеси. Там преподобний провів останні десять років свого життя.

Заснована ним Едеська школа продовжувала труди, розпочаті святителем Яковом у Нізибінській екзегетичній школі, відомій як персидська школа.

Там Єфрем створив переважну частину своїх писань, де його досвід спілкування з Богом та розуміння святих догматів одягнені у розкішне вбрання незрівняної поетичної мови.

Кажуть, що він написав сирійською мовою більше трьох мільйонів рядків: коментарі на більшість книг Біблії, полемічні трактати проти єресей, пісні про рай, про дівоцтво, про віру, про великі таїни Спасіння та гімни на різні свята річного циклу.

Щоб відвернути народ від лукавих віршованих проповідей аріан, преподобний Єфрем почав викладати православне вчення у римованих віршах, заснувавши низку жанрів християнської поезії та вплинувши на таких великих поетів наступних століть, як прп. Роман Солодкоспівець.

Велика частина Єфремових гімнів увійшла до богослужбових книг сирійської Церкви.

На сьогодні, завдяки сучасним перекладам на різні мови деяких з його віршів мадраше, він здобув визнання найбільшого сирійського поета.

Він не лише творив сам, а й навчав тонкощів церковного співу своїх учениць ― жіночу громаду, що зібралася довкола нього.

Твори, приписувані Мар Афремові (як його називали на Сході), та справжні переклади його писань дійшли до нас грецькою, вірменською, латиною, арабською, коптською, ефіопською, слов’янською, грузинською та сиро-палестинською мовами.

Вони оповідають про покаяння, подвижництво та чернецькі чесноти. Завдяки цим раннім перекладам прп. Єфрема здавна шанували не лише на християнському Сході, а й по всій Візантії, у християнській Африці та у Західній Церкві.

На Русі він був одним із найвпливовіших авторів від середньовіччя аж до нашого часу. Не випадково його іменують книгою Духа Святого та вселенським учителем.

Під час голоду 372 року святий Єфрем організував допомогу нужденним мешканцям міста.

Наступного року він віддав Богу свою душу, оточений великим числом монахів, що залишили свої монастирі, та самітників, що покинули свої пустелі та печери, щоб востаннє побачити його.

Він залишив їм свій зворушливий Заповіт, сповнений смирення та скрушення. У ньому преподобний просив усіх, хто його любить, не вшановувати його урочистим похованням, а кинути його тіло у яму для поховання прибульців, а замість квітів та ароматів допомогти йому молитвами.

Тропарі, кондаки, молитви та величання