Преподобний Василій Поляномерульський (Пояна-Мерулуйський)

День пам'яті (н. ст.)

Місяця квітня на 25-й день / травня на 7-й день — Собор преподобних отців Свято-Пантелеймонівського монастиря на Святій Горі Афон

Блаженний старець Василій народився 1692 року, імовірно на землях сучасної України. Від юності своєї він, охоплений Божественним бажанням, віддалявся в пустельні й відокремлені місця, щоб долучитися до рівноангельського життя інших подвижників. Близько 1713 року він разом з іншими ченцями пішов до скиту Долгоуци, розташованого в лісі на кордоні Волощини та Молдавії. Василій керував ним протягом 20 років. Але оскільки це місце не принесло йому того спокою, якого він шукав, щоб присвятити себе нерозсіяній молитві, він побудував скит на віддалі від населених місць, у Пояна Мерулуй, або Мерлополянах («Яблунева галявина»), у долині Бузеу.

1733 року завдяки підтримці князя Константина Маврокордата він побудував там деревʼяну церкву і келії, продовжуючи керувати духовним життям скиту Долгоуци. Надавши свідчення чистоти своєї віри і справжності подвижницького життя, преподобний Василій домігся для скиту статусу ставропігійної обителі. Тим самим він перейшов безпосередньо під владу Волоського митрополита, який мав право втручатися в монастирські справи тільки в разі ухилення братії від православної віри.

Життя в Поляномерульському скиту було влаштоване за Афонським уставом, і обитель була відома як друга Свята Гора. Старець Василій сам багато разів бував на Афоні і під час свого другого перебування там постриг преподобного Паїсія (Величковського) в малу схиму. Розповідаючи йому про небезпеку усамітненого життя, він порадив йому віддати перевагу спільножительству, що дає змогу ченцю виявити власні слабкості, пізнати свою міру і покаятися, щодня звертаючись із молитвою до Господа, щоб сподобитися Його благодаті. Інакше чернець носитиме в собі марнославство й гординю, не помічаючи, що керується своїми власними пристрастями. Розлучаючись зі святим Паїсієм, старець Василій передав йому суть того способу життя, якого старанно дотримувався сам.

Крім молитви, ченці Поляномерульського скиту займалися перекладом творінь святих отців-подвижників, таких як святі Ісаак Сирін, Іоанн Ліствичник, Григорій Синаїт, Ісихій і Філофей Синаїт. До творів трьох останніх старець Василій склав дорогоцінні передмови, в яких він розʼяснює, як саме слід розуміти те, що святі отці пишуть про молитву Іісусову. Вказуючи на небезпеку суто тілесного подвигу, він наголошує на важливості духовної тверезості та внутрішньої молитви, доступної також і мирянам. Він писав, що, аби ця молитва була почута, слід чинити за прикладом євангельської вдови, яка волала вдень і вночі, благаючи суддю відновити справедливість (Лк. 18:1). Хоча святий віддавав перевагу Іісусовій молитві, він наполягав також на важливості церковних служб, які звершуються згідно з Типіконом, однак тривалість їхня, вважав він, має бути помірною. Саме це поєднання ісихастської традиції з правилами спільножительного уставу було повною мірою здійснено учнем старця Василія — святим Паїсієм (Величковським).

Старець Василій, сам того не бажаючи, прославився на всій румунській землі. Його навіть запросили на церковний Собор, скликаний 1749 року в Бухаресті, коли там перебували патріархи Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський. Як писав преподобний Паїсій, єпископи випробували його віру і духовне вчення та знайшли святого людиною непорочною і непохитною в православній вірі, визнавши, що він перебуває в «знанні Божественного Писання і вчення богоносних отців… і в міркуванні духовному та вседосконалому віданні священних правил святої Східної Церкви».

І так, підготувавши шлях для відновлення ісихастського життя, старець Василій спочив у мирі 25 квітня 1767 року в Пояна Мерулуй. У цьому скиту його мощі спочивають донині в безвісному місці.

Тропарі, кондаки, молитви та величання