Преподобний Вассіан Сліпий

День пам'яті (н. ст.)

Місяця квітня на 25-й день

Схиієромонах Вассіан (в миру Василій Балашевич) народився в 1745 році в повітовому місті Погар Стародубського полку Чернігівської губернії. З раннього дитинства відрізняючись лагідністю і глибокодумністю, він був улюбленцем в сім’ї, а близькі сусіди ставили його в приклад своїм дітям.

Будучи родом із міщанського стану та народившись в бідній сім’ї, Василій не знав розкоші й достатку і дуже рано привчився до стриманості та праці. Улюбленим же його проведенням часу було щоденне ходіння до церкви. Там, наблизившись до самого амвону, з жадібністю дослухався Василій до богослужбових вигуків священнослужителів і чуйно прислухався до кожного слова церковних піснеспівів. Святі семена слова Божого впали на добру землю і, потроху розростаючись, дали згодом рясний плід.

Від природи схильний до усамітнення і тиші, юний отрок уникав вуличної забави та дитячих ігор. Найулюбленішим для нього було читання житій святих, які отримував Василій від приходського священника. З якою жадібністю допитливого розуму накинувся юнак на ці благодатні розповіді про життя угодників Божих!

Скільки повчальних прикладів християнської віри та благочестя почерпнув він із цих богонатхненних книг! Характер його отримав рішучий напрямок, відмовився душою від земного, і юнацьке серце Василія запалало сильною любов’ю до Бога.

На ньому збулися слова: «Сину мій, якщо приймеш слова мої ти, а накази мої при собі заховаєш, щоб слухало мудрості вухо твоє, своє серце прихилиш до розуму…» (Притч. 2:1-2). Коли юнакові виповнилося 19 років, він рішуче зважився назавжди піти в монастир, щоб присвятити себе на служіння Богу. Але батьки, дізнавшись про намір свого сина, стали опиратися його таємному бажанню і стали просити вступити в шлюб. Не бажаючи перечити батьківській волі, Василій поступився їхнім наполегливим проханням і того ж року одружився. Однак недовго прожив юний чоловік з молодою дружиною: дружина його небезпечно захворіла і невдовзі померла, залишивши під опіку чоловіка двох крихіток-дочок Тетяну і Феклу. Незабаром померли й батьки Василія, тому він, проживши якийсь час в рідному місті, продав майно своє та переїхав з дітьми до Києва, де перед духовними очима його відкрилися нові обрії. Тут побачив він і святині древнього Києва, які ще глибше утвердили його в вірі і розширили прагнення його до небесних шляхів.

Важко було жити в миру працелюбному Василію. Різні дрібниці, потреби і чвари життєві завдавали йому численних скорбот, а до печалі й зітхань приєдналася турбота про виховання малолітніх дочок. Але «добре для мужа, як носить ярмо в своїй молодості…» (Плч. 3:27): з допомогою Божою і молитвою на устах все переміг Василій. Старша дочка його була видана заміж, а молодша, Фекла, поступила в Києво-Флорівський дівочий монастир і постриглася в чернецтво з ім’ям Паісія. Тоді і Василій вирішив приступити до виконання даної Богу обітниці.

У 1793 році він поступив в Києво-Видубицький монастир на послух і цілих 6 років невтомно працював там у світському званні нарівні з іншими послушниками. Коли ж економ Києво-Софійського митрополичого будинку на старості років своїх став проситися на спокій, то за відмінну поведінку, начитаність і великі господарські пізнання на його місце був призначений Василій.

21 червня 1799 року відбувся постриг його в чернечий чин і названо ім’я йому — Вавила. Радості новопостриженого інока не було меж. Від юності плекав він мрію, яка тепер здійснилася, і, відмовившись від світу, Вавила міг розпочати великий подвиг християнського благочестя.

У 1799 році для приведення до ладу господарської частини Київської духовної академії чернець Вавила був призначений на новозасновану посаду академічного казначея. Великі й численні були його труди на цій ниві, і доводилося нести їх самостійно, без будь-якого керівництва та попередніх прикладів. І в підсумку можна сміливо сказати, що монах Вавила, будучи першим казначеєм Академії, доклав чимало праці, поки своєї розсудливістю, досвідченістю і невсипущими трудами привів господарську частину її в квітучий стан.

Юні вихованці Академії, із яких вийшло згодом чимало знаменитостей Вітчизни, дуже шанували отця Вавилу. Вважаючи його духовидцем, вони приходили до нього з деякою боязкістю та страхом і в мирній бесіді зі старцем черпали із джерела його мудрих, натхненних промов «солодку воду життя». «Уникайте неробства, — говорив він їм, — займіться працею… У праці знайдете надійний щит від пристрастей. Коли пропустив ти день, — скористайся іншим: Господь підкріпить тебе милосердям і пошле за труд твій відплату… Отже, поки ти живий, — шукай завжди чогось навчитися…»

Плідні труди отця Вавили і старанна його діяльність привернули прихильну увагу митрополита Гавриїла (Банулеско), а тому 4 березня 1800 року отець Вавила був висвячений у сан ієродиякона, а 22 липня того ж року був рукопокладений у сан ієромонаха.

Прагнення до духовних подвигів, що запалало в серці отця Вавили ще в юності, розгоралося все сильніше і сильніше. Не задовольняючись загальними іночеськими обітницями, монах Вавила побажав догоджати Богу вищими подвигами благочестя, а тому в 1802 році подав прохання про постриження його у великий ангельський образ — схиму.

Митрополит Гавриїл, який побоювався, щоб суворе подвижницьке життя отця Вавили не стало якось йому на заваді у виконанні ним обов’язків казначея, всіляко умовляв старця зачекати. Але отець Вавила відповідав: «Владико! Я старий уже… Я не відаю, що станеться зі мною завтра… Кожен день я випробовую серце своє і знайшов, що ніщо не може задовольнити і наповнити його, крім Бога…»

Постриг отця Вавили звершено було в Китаєвій пустині ігуменом Кіпріаном, і наречений він був Вассіаном.

Недовго пробув після того отець Вассіан в Академії. Від постійних трудів, недоспаних ночей і робочої напруги він ослаб очима. Зовсім вибившись із сил і втративши здоров’я, старець в тому ж 1802 році попросився на спокій до Києво-Печерської Лаври.

Переміщений до Китаєвої пустині старець Вассіан був призначений черговим за богослужінням і духівником. З переходом отця Вассіана до Києво-Печерської Лаври почалося для нього нове життя, сповнене благодатних годин усамітнення і духовної співбесіди з Богом. Передають, що коли він молився перед Престолом під час Богослужіння, то, наповнюючись священного захвату, обливався сльозами, виголошуючи великі слова Божественної літургії.

Цілих 5 років трудився отець Вассіан в Китаєвій пустині, не пропускаючи жодного богослужіння, звершуючи різні треби і задовольняючи духовні потреби своїх численних духовних чад. Довго б іще попрацював він на широкому просторі ниви Божої, але Бог судив інакше: зір його погіршав настільки, що він перестав розрізняти навколишні предмети і навіть людей, а 28 січня 1807 року старець цілком осліп.

Але схимник не сумував, а з покірністю і без нарікання дякував Творцю: «Господи, — говорив він, — Господи, Який впокорив гординю душі моєї сліпотою тілесною, просвіти мої мисленні очі серця, щоб завжди славив і поклонявся Пресвятому імені Твоєму».

Після осліплення очей отець Вассіан був переведений до Лаври і призначений в лікарняний монастир на проживання. Але і тут не залишав він свого звичайного правила і трудів: тільки-но били в дзвін, неспішними кроками прямував він до храму Божого. Молитва його була полум’яна і незвичайна, але подвиг молитви він з’єднував з великим постом. Такими подвигами він привернув до себе дари Духа Святого, і хоча плоттю був земний житель, але духом з’єднувався з небесним і вічним. А тому ім’я отця Вассіана стало привертати до себе натовпи народу, і незабаром подвиги й християнські чесноти його стали відомі всій країні.

Рідко хто із відвідувачів Лаври, почувши про доброчесне і богоугодне життя старця Вассіана, не приходів до нього за порадою і розрадою. І благоліпний старець нікому не відмовляв в прийомі, всіх приймав з любов’ю і ласкою як істинний пастир і ніжний отець. І милосердний Господь, Який випробовує серця і утроби людей, бачачи в ньому щирого і вірного раба Свого, удостоїв старця дару прозорливості, ретельно приховуваного їм під покровом свого смирення.

Але не тільки люди мирські вдавалися до нього за порадою і розрадою — майже вся лаврська братія обрала його своїм духівником, бо багатьом з них він був восприємним отцем у чернецтві. Кожен бачив в ньому і лагідного отця, який наставляв словом, але більш за все — прикладом святості власного життя.

Так минали дні за днями. Із келії своєї старець Вассіан виходив рідко. І як не уникав він суєтної людської слави, проте благочестя отця Вассіана було відомо не тільки багатьом чадам Церкви Христової, а й, дійшовши до Петербурга, привернуло до нього особливу увагу навіть самих монархів.

Так що в 1816 році, коли імператор Олександр I на шляху зі згорілої в 1812 році Москви приїхав до Києва, щоб поклонитися його святиням, то першим кроком до насичення його духовної спраги було відвідання ним сліпого схиієромонаха Вассіана.

У призначений час імператор тихо увійшов до келії сліпого старця, отець Вассіан згодом надів на себе єпітрахиль і приступив до звершення Сповіді. Кругом була напівтемрява, і панувала благодатна тиша. Володар великої імперії з дитячою вірою припадав перед образами на коліна, зі смиренням та лагідністю каявся в своїх вчинках і справах у присутності простого, сивочолого ченця… Немовби відмовившись від земної слави і відчуваючи свою нікчемність перед Творцем, з дитячою покірністю віддавав він Йому своє серце, вдаючись водночас до допомоги і заступництва прозорливого старця.

Важко розповісти про всі труди і духовні подвиги старця. Внутрішнє життя його, подібно до життя всіх ревнителів благочестя, було відзначене глибокою сокровенністю. Його зрозуміють лише ті, хто суть Христові і хто сам постійно веде складну внутрішню боротьбу з незримим ворогом нашого спасіння.

Настав 1827 рік. Старець і на вигляд став занемагати. Перебуваючи під частими недугами, він зачинився в келії і нікого не приймав до себе. Зрідка його відвідували рідні доньки або близькі духовні чада.

З великим нетерпінням збирався старець в загробну путь. Зрідка порушував тишу, що панувала в келії, своїми глибокими зітханнями: «Господи, — шепотіли уста його, — згадую годину смертну і каюся, щоб не з гріхами своїми від світу цього піти…

Згадую Суд Страшний і каюся, щоб не з гріхами моїми там зʼявитися… Згадую солодкість вічного життя та муки смерті вічної і молюся Тобі, Господи… Змилостився, Боже мій, сльозами покаяння мого… Змилостився, Боже мій, і відкрий мені райські двері Царства Твого…»

Незадовго до смерті, 28 лютого, старець запросив до себе лікарняного начальника ієромонаха Филимона і, неначе передвіщаючи швидку кончину свою, сказав йому:

— Смерть дає кінець всім розрадам земним. Як нічого не внесли ми з собою у світ цей, коли народилися на світ, так нічого і винести звідси не можемо. Бідний і голий я, і немає у мене нічого… Але ось вам хрест… Його подарував мені цар… Візьміть його і передайте до ризниці Лаври…

Незабаром після цього старець зовсім перестав вставати з ліжка. Вночі з 24 на 25 квітня отцю Вассіану зробилося зовсім погано: старець ледь дихав і рано вранці віддав Богові душу…

Першу панахиду звершив намісник Лаври архімандрит Авксентій (Галинський) з декількома ієромонахами, і безліч народу тіснилося біля гробу його.

Щоб дати можливість мирянам і всім численним шанувальникам попрощатися зі старцем, тіло його було перенесено разом з гробом вниз, до церкви Миколаївського Лікарняного монастиря, де він трудився понад 20 років. Здавалося, вся Лавра і тисячі киян перебували в цей день біля гробу його.

На третій день відбулося відспівування, а потім був виніс тіла із церкви. Поховання було обставлено урочисто. Красивим дзвоном проводила Лавра свого улюбленого трудівника і сина, а тисячний натовп народу зі сльозами на очах супроводжував гріб його через Святі ворота Лаври до Дальніх печер, де і був похований отець Вассіан, біля церкви Різдва Богородиці. Помер він у віці 82 років. І зараз до святого гробу старця приходять багато людей з хворобами очей та знаходять полегшення в своїх хворобах і зцілення.

Тропарі, кондаки, молитви та величання