...
Житія святих,  Січень

Преподобний Симеон (Желнін), Псково-Печерський

Місяця січня на 5-й день

Преподобний Симеон (в миру Василь Іванович Желнін) народився 1 березня 1869 року в селі Яковлевському Островського повіту Псковської губернії в селянській сім’ї від батьків Іоанна і Наталії. Незабаром його охрестили в цвинтарі Вехново і у Святому Хрещенні назвали Василем.
Батьки його були глибоко віруючими, богобоязливими і благочестивими, і виховували Василя в покорі та послуху батьківській волі.
У своїй духовній біографії, написаній преподобним Симеоном уже в зрілі роки, він згадує, як до рідної домівки не раз приїжджав Корнилій, монах Крипецького монастиря (нині зарахований до лику місцевошанованих святих Псковських). Іноді той залишався ночувати в їхньому домі і, завжди лягаючи спати з отроком Василем, часто говорив йому: “Будеш ти ченцем, будеш старець великий”. Іноді брав отрока з собою по зборах для монастиря і при цьому говорив: “Вася, ось тут не дадуть, а ось тут – подадуть нам”. Так завжди й бувало.
У десять років Василь, допомагаючи батькам, пас своїх коней. Цього ж року він почув від людей розповіді про життя старця Серафима, Саровського чудотворця, і, бажаючи наслідувати великого подвижника, знайшов у полі великий камінь і став на ньому молитися. У 12 років разом із батьками ходив до Псково-Печерського монастиря, щоб вклонитися древнім святиням і помолитися перед чудотворними іконами обителі. В обителі отроку Василю так сподобалося, що він задумав залишитися тут назавжди, і ця думка не полишала його, поки не здійснилося його бажання.
У 20 років Василь став просити батька, щоб той відпустив його в монастир, але батько і слухати про це не хотів і заявив юнакові: “Одружити тебе треба, а не в ченці”. Але юнак стояв на своєму, твердо заявивши батькові, що не буде одружуватися ніколи. Так тривало кілька років, поки батько не переконався в серйозності наміру сина стати ченцем. Тоді він дозволив Василю збудувати в садибі будиночок, де майбутній подвижник жив і молився на самоті до 25-річного віку.
Але через п’ять років Бог чудесним чином виводить Василя з батьківського дому. У той час у їхньому селі жив якийсь старець Симеон, якого сільські жителі шанували за блаженного. Цей старець любив приходити в будинок до батьків Василя, а іноді залишався ночувати. Василь якось запитав у блаженного поради і благословення йти в монастир, але відповіді не отримав. Але одного разу блаженний з’явився в їхній дім і заявив батькові, що “прийшов сюди вмирати”. І тоді Василь при всіх став просити блаженного: “Батюшка, благословіть мене в монастир”. А той несподівано взяв мотузку, згорнув її джгутом і давай бити прохача і гнати з хати на подвір’я, з подвір’я на вулицю, – і гнав уздовж вулиці за село, а потім повернувся до хати, ліг на лавку – і помер. Усі, хто бачив це, зрозуміли, що блаженний виганяв Василя з дому в монастир. Але навіть і після цього випадку батько не хотів відпускати сина, але потім змирився і з миром відпустив Василя в Печерську обитель.

У 1896 році Василь поступив послушником у Псково-Печерський монастир. Архімандрит Мефодій (Холмський, † 1906), який був тоді намісником монастиря, взяв його до себе келейником у настоятельські покої. Крім цього, Василь ходив і на загальні послухи з братією, особливо на будівництво готелю для прочан. Часто доводилося працювати з 5 години ранку і до пізнього вечора. У рідкісні вільні години, коли молоді послушники й ченці збиралися відпочивати на свіжому повітрі на Святій гірці, в саду, він завжди відмовлявся від такого дозвільного спілкування і під виглядом послуху, даного від намісника, йшов у столярку і, будучи досвідченим столяром-червонодеревником, виточував там різні корисні речі.
1900 року послушника Василя постригли в ченці з ім’ям Вассіан, а 1901 року висвятили на ієродиякона й дали окрему келію для проживання.
У 1903 році отець Вассіан був висвячений у сан ієромонаха і незабаром призначений у Снітогорський монастир до Пскова економом для відновлення монастирського господарства, а через 4 роки повернувся в Печори. Незабаром його знову направляють з обителі для зміцнення монастирського господарства, цього разу в маєток Мустищеве за 25 кілометрів від монастиря в бік Латвії.
– Було дуже багато труднощів, – згадував потім старець, – з постолів не вилазив. Треба було відновлювати майже заново все господарство, насамперед збудувати храм в ім’я Іоанна Хрестителя Господнього, церковний дім, господарські споруди, сараї, скотарню та інше. Налагодити землеробство, щоб воно давало користь монастирю.
На це пішло багато років, і, коли справа пішла на лад, він повернувся в рідну обитель у віці 46 років.

Почалася революція, і настоятель обителі єпископ Іоанн (Булін, † 1941) хотів поставити досвідченого подвижника отця Вассіана намісником монастиря. Але той зі смирення свого, бачачи, що цей послух йому не під силу, став відмовлятися і просив постригти його в схиму, оскільки відчував “внутрішньо внутрішнє спонукання прийняти схиму”. Так 3 лютого 1927 року його постригли з ім’ям Симеон і призначили духівником братії і паломників Псково-Печерського монастиря. Настоятель обителі привів його в убогу, сиру, темну келію, по суті справи, печеру, викопану в горі поруч з Успенським храмом, і сказав: “Ось тобі келія, тут і помреш”. Так і вийшло потім.
Таким чином почався молитовний і старечий подвиг ієросхимонаха Симеона, що тривав 33 роки. Тепер головним змістом життя майбутнього старця стала молитва. Він поклав собі за правило щодня молитися за ранньою літургією в печерному Успенському храмі і там біля жертовника Господнього старанно поминав усіх своїх духовних чад. Ночами виконував келійне правило схимника, а вдень приймав братію і численних паломників у своїй келії. Не полишав старець і тілесних трудів – здебільшого в столярній майстерні. Чимало спокус зазнав старець у своїй келії від бісів. Першої ж ночі, як він оселився в ній, з’явилися йому зримим чином злі духи і наповнили келію. Страшні, яких йому раніше не доводилося і бачити. Злякався спочатку старець і не знав, що робити. А вони почали на нього кричати, смикати і гнати: “Навіщо ти прийшов? Іди звідси, все одно ми не дамо тобі тут жити”, – і багато іншого. “Думав я, – розповідав старець, – що не переживу цієї пристрасті, від якої навіть не міг перехреститися, а тільки говорив: “Господи, прийми дух мій”.
Такі страхи тривали багато разів, але потім не були вже такі страшні, як уперше, і він навчився за допомогою Божою відбивати їх силою хреста і молитви.
За велику любов старця Симеона до Бога і людей і за велике смирення його відкрилися в ньому рідкісні обдарування Божі: дар лікування душ, прозорливості та зцілення душевних і тілесних недуг. Про це збереглося багато письмових свідчень людей, які отримали чудесні зцілення за молитвами старця.

За своїм смиренням старець Симеон всіляко намагався приховати дар своєї незвичайної прозорливості. “Та зовсім я не прозорливець, – з легким збентеженням і м’якою досадою в голосі говорив він одному з допитливих відвідувачів монастиря, – великий дар прозріння дає Господь обраним його, а тут просто довголіття мені допомагає, – зайшов у дім раніше за інших, ось і порядки його краще знаю. Приходять до мене люди з прикрощами й сумнівами, а схвильована людина подібна до дитини, вона вся на долоні… Сталося з людиною нещастя, ось вона і точність душевних очей втрачає, впадає або в зневіру, або в зухвалість і жорстокість. А я і мирське коло добре знаю, і життя прожив довге, і сам Господньою силою убезпечений від лиха і спокус, і як же мені в міру малих сил моїх не підтримати брата мого, супутника на земній дорозі, коли він втомився раніше, ніж я…”
“Важкий шлях чернечий, – записав старець Симеон у своїй біографії, – але важчий подвиг схимницький, якщо йти так, як вказав нам Подвигоположник наш Господь Іісус Христос. При відвідуванні Його Всесвятаго Духа все можливо перемогти, перенести, перетерпіти і досягти жаданого, обіцяного нам Ним незглаголанного вічного спадку в Його Царстві Небесному”.
Шістдесят чотири роки такого чернечого подвигу зробили ієросхимонаха Симеона посудиною благодаті Божої, якою сяяли його очі і весь вигляд старця.
“Усілякою малістю, метушнею, незнанням, сліпотою люди затьмарюють чудо, – говорив старець одному відвідувачу. – Дивний дар Господній – людське життя! Не купиш його, не заробиш. На, людино, прийми нагороду безцінну!.. Радість, радість, велика радість!..”
Останні дні перед своїм преставленням старець дуже ослаб, але людей продовжував приймати. На запитання духовних чад своїх, на кого він їх покидає, відповів: “На Матір Божу”. І наставляв усіх любити одне одного, прощати всі образи, бо ненависть хоча б до однієї людини веде до смертного гріха, і треба так прощати, щоб людина знала, що ти їй пробачив.

Знайшли помилку