Преподобний Симеон Псково-Печерський

Місяця березня на 19-й день.

Преподобний Симеон (у світі Василь Іванович Желнін) народився 1 березня 1869 року в селі Яковлівської Островського повіту Псковської губернії в селянській сім’ї від батьків Іоанна та Наталії. Незабаром він був хрещений у цвинтарі Вехнове і у Святому Хрещенні названий Василем.
Батьки його були глибоко віруючими, богобоязливими та благочестивими і виховували Василя у покорі та послуху батьківській волі.
У своїй духовній біографії, написаній преподобним Симеоном вже в зрілі роки, він згадує, як до батьківського дому не раз приїжджав Корнилій, чернець Крипецького монастиря (нині зарахований до лику місцевошанованих святих Псковських). Іноді той залишався ночувати в їхньому домі і, завжди лягаючи спати з отроком Василем, часто казав йому: «Будеш ти ченцем, будеш старець великий». Іноді брав хлопця з собою для збору для монастиря і при цьому говорив: «Вася, ось тут не дадуть, а ось тут – подадуть нам». Так завжди й бувало.
У десять років Василь, допомагаючи батькам, пас своїх коней. В цей же рік він почув від людей розповіді про життя старця Серафима, Саровського чудотворця, і, бажаючи наслідувати великого подвижника, знайшов у полі великий камінь і почав молитися. У 12 років разом із батьками ходив до Псково-Печерського монастиря, щоб вклонитися стародавнім святиням і помолитися перед чудотворними іконами обителі. В обителі хлопцеві Василю так сподобалося, що він задумав залишитися тут назавжди, і ця думка не залишала його, доки не виповнилося його бажання.
У 20 років Василь почав просити батька, щоб той відпустив його в монастир, але батько і слухати про це не хотів і заявив юнакові: «Одружити тебе треба, а не в ченці». Але юнак стояв на своєму, твердо заявивши батькові, що не одружуватиметься ніколи. Так тривало кілька років, поки батько не переконався у серйозності наміру сина стати ченцем. Тоді він дозволив Василеві збудувати в садибі будиночок, де майбутній подвижник жив і молився на самоті до 25-річного віку.
Але через п’ять років Бог чудово виводить Василя з батьківського дому. На той час у їхньому селі жив якийсь старець Симеон, якого селяни шанували за блаженного. Цей старець любив приходити до будинку до батьків Василя, а іноді залишався ночувати. Василь якось запитав у блаженної поради та благословення йти до монастиря, але відповіді не отримав. Але одного разу блаженний з’явився в їхній дім і заявив батькові, що прийшов сюди вмирати. І тоді Василь при всіх почав просити блаженного: «Батюшко, благословіть мене в монастир». А той несподівано взяв мотузку, звернув її джгутом і давай бити прохача і гнати з дому у двір, з двору на вулицю, і гнав уздовж вулиці за село, а потім повернувся до хати, ліг на лаву і помер. Усі, хто бачив це, зрозуміли, що блаженний виганяв Василя з дому в монастир. Але навіть після цього батько не хотів відпускати сина, але потім змирився і зі світом відпустив Василя в Печерську обитель.

У 1896 році Василь вступив послушником до Псково-Печерського монастиря. Архімандрит Мефодій (Холмський, † 1906), що був тоді намісником монастиря, взяв його до себе келійником у настоятельські покої. Крім цього, Василь ходив і на спільні послухи з братією, особливо на будівництво готелю для прочан. Часто доводилося працювати з 5 години ранку і до пізнього вечора. У рідкісний вільний годинник, коли молоді послушники та ченці збиралися відпочивати на свіжому повітрі на Святій гірці, в саду, він завжди відмовлявся від такого пустопорожнього спілкування і під виглядом послуху, даного від намісника, йшов до столярки і, будучи досвідченим столяром-червонодеревником, виточував там різні корисні речі.
В 1900 послушник Василь був пострижений в ченці з ім’ям Вассіан, а в 1901 висвячений в ієродиякона і отримав окрему келію для проживання.
У 1903 році отець Вассіан був посвячений у сан ієромонаха і незабаром призначений до Снітогорського монастиря до Пскова економом для відновлення монастирського господарства, а через 4 роки повернувся до Печори. Незабаром його знову направляють з обителі для зміцнення монастирського господарства, цього разу до маєтку Мустищева за 25 кілометрів від монастиря у бік Латвії.
– Було дуже багато труднощів, – згадував потім старець, – з лаптей не вилазив. Треба було відновлювати майже знову все господарство, насамперед збудувати храм в ім’я Іоанна Хрестителя Господнього, церковний будинок, господарські споруди, сараї, скотарню та інше. Налагодити землеробство, щоб воно давало користь монастирю.
На це пішло багато років, і коли справа пішла на лад, він повернувся в рідну обитель у віці 46 років.
Почалася революція, і настоятель обителі єпископ Іоанн (Булін, † 1941) хотів поставити досвідченого подвижника отця Вассіана намісником монастиря. Але той за смиренням своїм, бачачи, що це послух йому не під силу, став відмовлятися і просив постригти його в схиму, оскільки відчував «внутрішнє навіювання прийняти схиму». Так 3 лютого 1927 року він був пострижений з ім’ям Симеон і призначений духовником братії та паломників Псково-Печерського монастиря. Настоятель обителі привів його в убогу, сиру, темну келію, по суті, печеру, викопану в горі поряд з Успенським храмом, і сказав: «Ось тобі келія, тут і помреш». Так і сталося потім.
Таким чином розпочався молитовний та старечий подвиг ієросхимонаха Симеона, який тривав 33 роки. Тепер головним змістом життя майбутнього старця стала молитва. Він поклав собі за правило щодня молитися за ранньою літургією в печерному Успенському храмі і там у жертовника Господнього старанно поминав усіх своїх духовних чад. Ночами виконував келійне правило схимника, а вдень приймав братію та численних паломників у своїй келії. Не залишав старець і тілесні труди – переважно в столярній майстерні. Чимало спокус зазнав старець у своїй келії від бісів. Першої ж ночі, як він оселився в ній, з’явилися йому злим духом і наповнили келію. Страшні, яких йому раніше не доводилось і бачити. Злякався спочатку старець і не знав, що робити. А вони почали на нього кричати, смикати і гнати: “Навіщо ти прийшов? Іди звідси, все одно ми не дамо тобі тут жити”, – і багато іншого. «Думав я, – розповідав старець, – що не переживу цієї пристрасті, від якої навіть не міг перехреститися, а тільки казав: «Господи, прийми мій дух».

Такі страхи тривали багато разів, але потім не були вже такі страшні, як уперше, і він навчився за допомогою Божої відбивати їх силою хреста та молитви.
За велику любов старця Симеона до Бога і людей і за велике смирення його відкрилися в ньому рідкісні дарування Божі: дар лікування душ, прозорливості та зцілення душевних та тілесних недуг. Про це збереглося багато письмових свідчень людей, які отримали чудові зцілення за молитвами старця.
За своєю смиренністю старець Симеон усіляко намагався приховати дар своєї незвичайної прозорливості. «Та зовсім я не провидець, – з легким збентеженням і м’якою досадою в голосі говорив він одному з допитливих відвідувачів монастиря, – великий дар прозріння дає Господь обраним його, а тут просто довголіття мені допомагає, – зайшов до будинку раніше за інших, от і порядки його краще знаю. Приходять до мене люди з прикрощами і сумнівами, а схвильована людина подібна до дитини, вона вся на долоні… Сталося з людиною нещастя, ось вона і точність душевних очей втрачає, впадає або в зневіру, або в зухвалість і жорстокість. А я і мирське коло добре знаю, і життя прожив довге, і сам Господнь силою захищений від бід і спокус, і як же мені в міру малих сил моїх не підтримати брата мого, супутника на земній дорозі, коли він притомився раніше, ніж я. ..»
«Важкий шлях чернечий, – записав старець Симеон у своїй біографії, – але важче подвиг схимницький, якщо йти так, як показав нам Подвигоположник наш Господь Ісус Христос. При відвіданні Його Всесвятого Духа все можливо перемогти, перенести, перетерпіти і досягти жаданого, обітованого нам Ним невимовної вічної спадщини в Його Царстві Небесному».
Шістдесят чотири роки такого чернечого подвигу зробили ієросхимонаха Симеона судиною благодаті Божої, якою сяяли його очі й увесь образ старця.
«Всілякою дрібницею, суєтою, незнанням, сліпотою люди затьмарюють диво, – казав старець одному відвідувачеві. – Чудовий дар Господній – людське життя! Не купиш її, не заробиш. На, людина, прийми нагороду безцінну!.. Радість, радість, велика радість!..»
Останніми днями перед своїм вчиненням старець дуже ослаб, але людей продовжував приймати. На запитання духовних дітей своїх, на кого він їх залишає, відповів: «На Мати Божу». І наставляв усіх любити один одного, прощати всі образи, бо ненависть хоча б до однієї людини веде до смертного гріха, і треба так прощати, щоб людина знала, що ти їй пробачила.

Останній урок смирення і послуху дав старець навіть у своєму приставленні до Господа.
Після одкровення від Господа він чекав смерті 15/2 січня 1960 року, в день пам’яті преподобного Серафима Саровського. Але намісник монастиря архімандрит Аліпій (Воронов, † 1975), що відвідав хворого старця, занепокоївся, що той може померти і зробити переполох у день свята Хрещення Господнього, і тому просив старця помолитися Богу про відстрочення його смерті. “Добре, – відповів йому смиренний старець, – ти намісник, а я послушник, хай буде по-твоєму”. Так і вийшло: спочив старець у Хрещенський святвечір, а ховали його вже після свята Водохреща.
До дня його поховання до монастиря з різних місць прибуло багато його духовних чад. Відспівували намісник монастиря архімандрит Аліпій (Воронов) і 40 священнослужителів. А після відспівування труна з чесними мощами старця була поставлена в печерах монастиря на місці, вказаному ним ще за життя.
Пам’ять про старця ієросхимонаха Симеона свято вшановують у Псково-Печерській обителі, де він 64 роки добрим подвигом подвизався.
1 квітня 2003 року відбулося прославлення ієросхимонаха Симеона в лику святих Псково-Печерських. Відтепер його святі мощі спочивають у Стрітенському храмі монастиря.
Своїм молитовним заступництвом перед Господом старець Симеон подає і нині свою чудову допомогу тим, хто припливає до нього з вірою, і багато хто, як і за життя старця, знаходять душевний спокій і зцілення недуг.

Тропарі, кондаки, молитви та величання