Преподобний Симеон Дайбабський

Місяця березня на 19-й день.

Від наших ревнощів до віри і від того, як ми служимо Богу, залежить наше спасіння, наше місце у вічності, у пакибуті, та й наше теперішнє життя. Смиренність у наших вчинках і словах сприяє благословенню Божому до нас і виливу на нас благодаті для підтримки нас на доброму шляху. Таке благословення Боже і така заповідь про віру та молитву постійно стояли перед святим Симеоном Дайбабським ще з раннього дитинства. Він народився в Цетіньї в 1854 році, на свято святителя Миколая (19 грудня), у родині Васа та Стани Поповичів і був у них єдиною дитиною. За Хрещення отримав ім’я Сава на честь святого Сави Сербського.

Рано залишившись без батьків, за глибоким і несповідним Промислом Божим, він отримав правильне і здорове виховання у вірі у свого діда Мілана та його брата Лаза Поповича – парафіяльного священика в Цетіньї, який його хрестив і миропомазав у дитинстві. Сприяло легшому та глибшому засвоєнню основних богословських знань та навчання його в монастирській школі Цетіньє, яку відкрив ще сам владика Негош. У цій школі Сава особливо відрізнявся у знанні церковнослов’янської мови, співу та каліграфії. Часто і під час інших занять він любив малювати, що приваблювало до нього учнів, але й викликало невдоволення у школі. Через це, хоч Сава і був відмінником, він ніколи не отримував нагороди наприкінці навчального року. Особлива його любов до образотворчого мистецтва пізніше виявилася у розписуванні ним печер у Дайбабі.

Згодом, коли Сава став юнаком, йому довелося зробити перший життєвий вибір. Він розривався між бажанням його діда Мілана, який хотів, щоб він одружився і почав дбати про його велике майно, і між своїм прагненням продовжувати вивчення духовної та світської науки, проникати у найглибші таємниці Біблії, яку він дуже любив читати з самого дитинства. Саві у вирішенні цього тяжкого питання найкраще допоміг брат його отця Михайло. Це він вплинув на діда, переконавши відправити Саву до Росії, до Києва для подальшого навчання.

З благословення та рекомендації митрополита Чорногорського Іларіона до митрополита Київського Філарета Сава став стипендіатом Російської Церкви, навчаючись у Київській семінарії та Духовній академії. Його надихали житія та подвиги великих засновників Лаври – преподобних отців Антонія та Феодосія та їх численних духовних спадкоємців. Тут його друзями-однокурсниками стають пізніший сербський письменник-реаліст Світлолик Ранкович та пізніший єпископ Тимоцький Мілентій (Вуїч), з яким він потім довго переписувався. Його духовником був ієросхимонах Миколай, який привів його до чернецтва. Перед поверненням Сави до Чорногорії він подарував подвижнику багато книг зі своєю печаткою, які й досі зберігаються в бібліотеці Успенсько-Симеонівського монастиря в Дайбабі.

Після закінчення навчання в Духовній академії і перед зреченням світу в постригу чернечому Сава вгамовує свій духовний голод, навчаючись світської філософії в Парижі, студіює філософію в Сорбонні, а в Женеві, в одній протестантській семінарії, знайомиться з літературою різних реформатських течій. Чин свого постригу майбутній преподобний згодом описував так: “Ніч тягнеться і тягнеться. Не можу спати. монахи Схожу в печерну церкву Приєднуюсь до ченців Прийшов і духовник, ієросхимонах Микола Приносить підрясник, рясу, панакамілавку, хрест, чотки і свічку Тут параман При гробі засновника печерного монастиря святого Антонія починає. раба Божого Савву Духовник, знявши з мене світський одяг, бере мене під руку покриває мантією і приводить до царської брами.

Дають мені хрест і свічку в руки і залишають перед царською брамою. Причащаюсь. По завершенні святого чину постригу мені радісно надзвичайно. Це було на свято Трьох Святителів (Василя Великого, Іоанна Золотоустого, Григорія Богослова, 12 лютого за новим стилем. – Пер.). Через два дні (у день святого мученика Трифона) я буду в Братському монастирі висвячений на диякона, а на Стрітення – на ієромонаха».

Після висвячення батько Симеон ще якийсь час подорожує Росією, перебуваючи в Москві та Петербурзі, а потім повертається до Чорногорії. На свято Благовіщення він приїжджає до Цетіньї і є до митрополита Митрофана, щоб той розпорядився про нього. Його спочатку визначають у монастир святителя Миколая на Враньїні, де у розпалі було будівництво нової церкви та братського корпусу. Коли ж отець Симеон захворів на малярію від важких кліматичних умов, то восени 1889 року його перевели до монастиря Острог – і так виповнилося давнє бажання святого, яке він зберігав ще з дитинства.

У ті дні митрополит Митрофан (Бан) відкриває при цьому монастирі першу чернечу школу в Чорногорії, і наш отець Симеон, як освічений та досвідчений чернець, стає одним із викладачів цієї школи. Крім цього, він служить святу літургію, приймає численних паломників, розповідаючи їм про життя великого Острозького чудотворця, читає їм молитви про одужання хворих. Все це в основному і наповнює життя преподобного Симеона за час його перебування тут. У цей період особливо важливими є два його паломництва: на Святу Гору Афонську й у Святу Землю. Тоді ж відбулося і чудове бачення пастуху Петко Івезичу із села Дайбаби, яке повністю змінило напрямок подвижницького життя отця Симеона.

Шлях чернечий є шлях душі та спосіб життя, повністю присвячений Христу та Царству Небесному. Він має на увазі відстороненість від світу і відданість молитві і спогляданню (розумному робленню) найглибших Таїн Христових у поєднанні з послухом духовному отцеві та прагненням все до більш повної помірності. Подібному способу життя завжди найбільше відповідало проживання ченця в печері, так що молодий ієромонах Симеон (Попович) дуже зацікавився, коли почув про чудовий випадок, що стався з юнаком Петко Івезичем, який випасав свою череду на схилах Дайбабської гори. Про його баченні отець Симеон писав так: “Викладу тут про створення обителі, а кожен нехай судить за своїми переконаннями”. Далі отець Симеон пише: «Прийшов до мене в монастир Острог один пастух на ім’я Петко з села Дайбаби біля Підгориці і розповів мені своє бачення, яке бачив у 1890 році не уві сні, а наяву: “Пас я худобу на “Берегу”” сербською мовою це слово означає піднесення, а тут вжито для певної місцевості.– Пер.) біля могил, і коли їв хліб та гриз горіхи (отже, це було восени), то відчув аромат ладану і побачив, що на одній великій плиті сидить людина На голові його шапка, що розширюється догори, а нагорі шапки хрест, біля нього був палиця, а нагорі його – золоті яблука та жовтий покрив, а біля нього – двоє дітей. , чи є у нього п’ять пальців на ногах і ззаду, і спереду (Згідно з чорногорськими повір’ями, за цією ознакою можна відрізнити примари від живої людини. – Пер.). дав край одягу, що закриває ногу, і сказав: «Я не злий дух, як ти думаєш. Я святий, і тут мене сховали від турків. Був я володарем цього місця, і син я одного святого, що жив ще до Косова (тобто ще до великої Косівської битви, що сталася 1389 року). Хочу, щоб ти мені збудував монастир тут». – «Я бідний, отче». – «Не бажаю багатих. Знайшов би, якби захотів. Для початку потрібна маленька церква. Хочу тобі все розповісти та всьому визначити межі. Не можу зараз з’явитися, доки “це турецьке” не пройде».

«Зараз пастух, який залишився сиротою без батьків і пасе чужу худобу, описує, як бачив якогось єпископа в архієрейському одязі, а двох дітей описує як Ангелів. Розповідає про ангелів, що не всі однакові, але що найвищий у небі той, хто Бога хрестив (тобто Іван Хреститель. – Пер.). Потім святий каже, щоб усі могили відзначили, і покадили, і поставили в одному місці. А від села до вершини має бути поставлена стіна, яку не зможе перейти людина, а від низу до монастиря нехай зроблять дорогу, не розмірковуючи, що це дуже дорого. Нехай витрачається на роботи стільки, скільки Бог дасть, бо святий піднявся і рушає далі до прославлення. Сказав він мені, щоб я злазив униз, і коли зійшов до низу однієї скелі, то знайшов весь простір списаним. Цей святий вказав і свій кивот із білого каменю, в стіні вміщений, як корито, і теж списаний; а на ньому покрив та хрест. Ладан було багато. Шість дзвонів, і серед них один великий.

Пастух потім говорив і про інший менший ківот. Описав кам’яну церкву, як йому було розказано: якою вона має бути, де має бути написане небо. Селяни кажуть, що він, коли хотів, виносив ладан та деякі книги, за описом церковні. Селяни і тепер про це свідчать. Цей пастух-сирота, який навіть у Підгориці не бував жодного разу, неграмотний і, безумовно, не мав під руками книги – праць Никифора Лукича, які після цього тільки стали відомими (тобто 1891 року), де йдеться про духовного сина святого Сави , Який його присвятив, і як його ченці приховали від турків у Паштровичах, а звідти невідомо куди поділися ті святі мощі.

Говорячи про підземелля, розписане зображеннями, неможливо подумати, що хтось вирішив пастуха відвести, щоб той бачив римські катакомби, звідки походить перший іконопис. Потім про чини небесної ієрархії, про саркофаги, про форму храму у візантійському стилі, про живопис храмових склепінь: для всього цього треба знати археологію! Але головне, що йому сказано: у монастирі має бути багато ченців, він представляє гуртожиток святогірський, де чернець не має нічого окремого для харчування, але все лише спільне.

Так само пастух Петко не міг знати про суперечку, що ведуть історики щодо Зетської митрополії: де вона знаходилася. Коли подумав про все те, що йому сказав святий, то твердо переконався, що тут колись була свята обитель; особливо коли подумав про Зета, про низку її старовинних володарів і духовних владик. Тому вирішив своє майно і працю присвятити цьому місцю, вважаючи, що я на це Самим Богом покликаний, бо кожна людина приймає від Бога певний шлях до спасіння. Просив дозволу у покійного краля Миколи та митрополита Митрофана, щоб схвалили це».

Необхідно знати про Петко Івезича, що він пізніше став послушником старця Симеона, отримав у чернецтві ім’я Платон і служив як ієромонах, закінчивши своє життя дев’яностолітнім старцем у Дайбабському монастирі.

Оскільки церква була споруджена та готова до освячення, отець Симеон просив благословення на її освячення від митрополита Митрофана. Отримавши його, він разом із зетськими священиками Андрієм Драговичем та Крісто Поповичем здійснив освячення в день пам’яті святої Анастасії Римлянині, 22 грудня 1897 року. Церква була присвячена святу Успіння Пресвятої Богородиці, а митрополит Митрофан (Бан) став її першим благодійником, забезпечивши всіма необхідними іконами та вбраннями для щоденного богослужіння. Тільки Бог Благий і Пресвята Діва Матері Христової знають усі муки і труди, всі сльози і піт, що ллється, всі пости, і явні і таємні молитви, і споглядання преподобного Симеона Дайбабського! У них він проводив свої відокремлені дні і ночі, і за ними він став високо між людьми, заслуживши і в Бога, і в народу повагу та славу святої Божої людини.

Про наш духовний і мудрий старець і подвижник чесноти люди найбільше чули від тих, хто його відвідував, шукаючи духовних порад і молитов. При цьому він показував себе глибоким знавцем таємниць людської душі. Від його доброго погляду виходили величезна доброта, любов нелицемірна і безперервна турбота про людські душі, особливо про тих, хто в житті мучився. Цю допомогу ближнім у боротьбі з гріхом святий Симеон поставив собі найвищою метою свого служіння, при цьому він йшов попереду, вказуючи шлях своїм особистим прикладом, і світив, як «світильник на свічнику» та «місто, що стоїть на вершині гори». Після багаторічного постництва та подвигу він отримав від Бога дари прозорливості, ясновидіння та проглядання найпотаємніших таємниць людських та помислів. Цими дарами він часто користувався, щоб умирити і втішити обурене сумління тих, хто звертався до нього за допомогою, щоб знову привести їх до життя світлом Христового Євангелія.

Він став відомий як молитвеник, чиї щирі молитви плідно допомагали багатьом. За його молитвами зцілювалися хворі і відганялися напасти тяжких спокус від вірних. Преподобний Симеон викликав дедалі більшу повагу як місцевих, так і паломників, що приходять здалеку, з яких деякі залишали свої записи про нього в книгах і журналах, прославляючи його.

Відгукуючись на потреби того часу, і сам великий преподобний отець і подвижник Дайбабський береться за перо. Він писав дуже корисні та популярні книжки для народу, в яких, найчастіше у віршах, давав повчання та поради про шлях духовного життя та про подолання всіх перешкод, які чекають кожного християнина на цьому шляху в прагненні осягнути та втілити вічну мету людського буття у обоженній особистості, що належить до спільності Боголюдського Небесного Царства. Він чинив чернече правило відповідно до своїх духовних потреб і заповітів чернечих, з незмінною молитвою і в праці. Святий Симеон як особисте рукоділля писав ікони і розписував стіни і склепіння прославлених тепер печер.

У ті дні писали про нього і залишали свої спостереження багато відомих відвідувачів цього святого місця. Може, найбільш характерним є запис одного російського князя: «…особа отця Симеона світиться безмежною духовною чистотою та євангельською смиренністю, як у нашого отця Іоанна Кронштадтського». Зовнішність його «…пройняті тихою і світлою благосністю, яка радує і втішає». Два французи, які становили дорожні нариси, зауважують, що старець – «справжнє Ангельське явище, у якому видно дух небесного блаженства».

Народ любив, шанував і слухав цього істинного та доброго пастиря. Найзнаменитіші сербські теологи XX століття поважали його і ставили всім за приклад. Так, святий владика Микола називав його «святим ченцем», яке духовний брат за священним саном і преподобницького життя – архімандрит Іустин (Попович) влітку 1937 року, коли його відвідав, відразу записав, що «удостоївся солодкого бачення великого сербського авви – отця Симеона».

Пізніше з-за його старечої немочі доглядав його найударовіший учень і спадкоємець на настійній посаді — ігумен монастиря Феофіл (Попович). Але й у цей час, не дозволяючи, щоб тілесна неміч заважала йому в подвигу, наш преподобний старець не розлучався зі своїм суворим пустельницьким молитовним правилом. Аж до самої своєї блаженної смерті про Господа він множив і інші таланти, який отримав і рясно використав у своїх священицьких і пастирських працях та богослужіннях. Що ж тоді говорити про його денно-нічну молитовну тишу і благодатно-споглядальний спокій, в якому він пише проповіді, складає повчання, пише ікони та фрески по стінах і склепіннях своєї печери!

Відчуваючи, що наближається кінець його земної мандрівки і доблесного хрестоношення на рятівному шляху, старець Симеон більше не приховує дару прозорливості і починає ближнім своїм відкривати про час, що настає, з його великими спокусами і апокаліптичними страхами. Пророкуючи братовбивчу громадянську війну і жахи, які вона принесе, святий Симеон, постійно плачучи, благав Бога, щоб узяв його з цього тимчасового життя ще до настання всього цього, передбачаючи, що в кінці, після всіх спокус, гонінь, страждань і мучеництва, засяє найсильнішим світлом істина православ’я.

На світанку 1 квітня 1941 року, у вівторок п’ятого тижня Великого посту, коли святкується пам’ять святих мучеників Хрисанфа і Дарії, причастившись Пречистих Христових Тайн, великий подвижник тихо зрадив свою душу Господу. Похований святий у своїй церкві, у гробниці, що витесана у стіні за його бажанням.

Це місце швидко стало центром поклоніння віруючого народу, виявляючи благодатне чудотворення в зціленні хворих і даруючи втіху душам людським, що студжує нечисть. Народне поклоніння особливо посилилося в останні десять років, під час двох останніх спадкоємців святого в ігуменстві монастиря Дайбаби, коли чесні мощі старця були витягнуті з гробниці, а пізніше і переодягнені в нове і покладені в чудову красу кивот з високохудожнім різьбленням по дереву.

Тропарі, кондаки, молитви та величання