Преподобний Стефан Озерський, Комельський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 12-й день / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Вологодських святих (перехідне)

Преподобний Стефан народився в другій половині XV століття на Вологодщині від благочестивих батьків. Батько його служив при княжому дворі і постарався синові своєму дати найкраще виховання й освіту. Він готував у ньому наступника собі і доброго слугу князям своїм, але завидне й бажане для інших придворне життя було не до душі юному обранцеві Божому.

У той час славилася постницькими подвигами пустинна Лавра Діонісієва (преподобний Діонісій Глушицький, † 1437; пам’ять 1/14 червня). Суворий спільножительний устав обителі, який не дозволяв ченцям не лише мати будь-яку власність, а й робити що-небудь без веління і благословення настоятеля, та віддалене від мирських селищ розташування її в глухому лісі якнайбільше відповідали бажанню Стефана, котрий шукав безмовності. І він, залишивши княжий двір, рідних і друзів, пішов на Глушиці й смиренно просив настоятеля та братію прийняти його до їхнього монастиря. Зворушений невідступними проханнями і сльозами Стефана, настоятель прийняв його спершу як послушника, а потім, бачачи його старанність і труди, постриг у чернецтво з ім’ям Стефан і доручив одному досвідченому старцю для керівництва в духовному житті.

Новий чернець цілком віддав себе волі свого керівника й намагався наслідувати його в усьому, проводячи дні в монастирських працях, а ночі проводячи в бдінні і молитві. Після кількох років життя на Глушицях Стефан, з благословення настоятеля і старця-керівника, вирушив мандрувати північними монастирями для більшого вдосконалення свого в духовному житті . Йому хотілося скористатися мудрими порадами духовних старців, придивитися до їхніх подвигів і праць та набути собі в такий спосіб навик і досвідченість у духовному діланні.

Мандруючи таким чином, він дійшов до Тихвіна і зупинився тут на проживання, радіючи тому, що щодня може поклонятися чудотворній іконі Божої Матері. Однак він недовго залишався тут: численні натовпи чоловіків і жінок, які щодня приходили до монастиря для поклоніння святій іконі, галасливі розмови, котрі надали монастирю вигляду мирського селища і торжища, порушували тишу в обителі. Тому, проживши в Тихвіні деякий час, Стефан, ведений любов’ю до безмовності й усамітнення, повернувся до рідних Вологодських меж.

Переходячи з місця на місце, із лісу до лісу, преподобний досягнув безлюдного озера Комельського, оточеного зі всіх боків мохом і болотами. Йому сподобалося це місце, ніким не заселене і віддалене від мирських селищ, і він зважився залишитися тут назавжди. Поставивши собі келію на східному березі озера біля витоку річки Комели і спорудивши невелику каплицю для двох ікон, принесених ним із Тихвінського монастиря, — Божої Матері і Миколая Чудотворця, він став подвизатися в пості й молитві, невідомий людям і відомий тільки Єдиному Богу.

Неможливо висловити всього того, що довелося витерпіти преподобному Стефану в перші роки свого життя в пустині, яким піддатися спокусам і які перенести випробування. Запас хлібу Стефан приніс невеликий, і йому загрожувала цілковита нестача їжі. Через понад два роки ненавмисно знайшли його два звіролови і розділили з ним свій дорожній запас. Від них він дізнався стежку, що веде до Білозерської дороги і сіл: інакше не міг він, навіть через крайню потребу, дістатися заселених місць. Після того звіролови стали відвідувати Стефана, а від них дізналися про його й інші.

Серед таких трудів і спокус благодать Божа не полишала преподобного своєю втіхою і допомогою. Одного разу літньої ночі, коли преподобний Стефан з великою старанністю слізно молився у своїй каплиці перед іконами Божої Матері і святителя Миколая, раптово з’явилися йому в дивовижному світлі Пресвята Діва і Миколай Чудотворець. Стефан, охоплений священним жахом, упав перед ними на землю і чув, як святитель Миколай благав Пречисту Діву благословити місце проживання Стефана для обителі чернечої. На благання святителя Матір Божа повеліла пустиннику спорудити в пустині храм в ім’я угодника Божого Миколая і самому бути начальником нової обителі. З цими словами відвідувачі стали невидимі, наповнивши серце Стефана невимовною радістю.

Ще до того, літньої ночі, палко молився він у каплиці, щоб Матір Божа благословила місце його для обителі молитов; тоді у видіннях він був сповіщений, що обитель має бути влаштована на честь святителя Миколая.

Через три роки самотнього перебування в пустині прийшли до преподобного Стефана два брати, аби розділити праці пустельника, потім прийшли ще декілька людей. Ревнителі пустельного життя просили старця влаштувати храм для молитви. З одним із них вирушив він до Москви просити благословення у митрополита на побудову храму й обителі. Митрополит Даниїл з любов’ю прийняв старця, про якого колись чув, помістив його у своїй келії і потім представив його великому князю Василію Іоанновичу. Після багатьох духовних бесід з князем і митрополитом смиренний пустельник Стефан був висвячений у священний сан і поставлений ігуменом нової обителі. Від митрополита разом з грамотою на влаштування храму й обителі він отримав і все необхідне для того церковне начиння, а великий князь дав йому свою грамоту на землі та угіддя для утримання братії.

Повернувшись до братії, преподобний Стефан насамперед вирушив до каплиці і сам відслужив перший подячний молебень Богоматері і святителю Миколаю, який за кілька років передрік йому заснування храму і обителі на тому місці. Братія з радістю вітали свого ігумена, припадаючи до ніг Стефана, просили його благословення і благоговійно цілували принесене ним із Москви Святе Євангеліє, а він усіх молитовно осіняв Животворящим Хрестом і сам просив їх молитися за нього. Через кілька днів після цього приступили вони до побудови храму, який скоро і звели. У 1534 році на велику радість пустельників церква була освячена в ім’я святителя Миколая та було влаштовано все необхідне для спільножительства.

Після цього святий Стефан ще вісім років трудився для облаштування своєї юної обителі, подаючи собою в усьому приклад братії, яка примножувалася з кожним роком. Немовби батько чадолюбивий, блаженний старець, лагідний і милостивий до всіх, був суворий тільки до самого себе, виснажуючи плоть свою безперестанними працями, постом і бдінням. Незважаючи на похилий вік, він здавався у своїй пустельній обителі радше послушником, ніж ігуменом. Преподобний завжди перший з’являвся на монастирські труди, намагався служити кожному, всіх заспокоїти і втішити. За те і братія любили його, наче батька, дивилися на нього, як на Ангела Божого, та намагалися в усьому наслідувати його.

Досягнувши глибокої старості, преподобний за тиждень до преставлення відчув знемогу сил своїх і передбачив наближення смерті. Напередодні її він одягнувся за допомогою своїх учнів у похоронні ризи, які давно приготував для себе, і потім, приведений ними до церкви, причастився Святих Таїн від руки ієромонаха, котрий звершував Літургію. Після цього він повернувся на своє ліжко і тихо помер 12 червня 1542 року.

Того ж року обитель була розорена татарами. Коли під час її відновлення стали будувати нову церкву замість спаленої, то поставили її вже не на колишньому місці, а над могилою преподобного, тому що багато хто із благочестивих людей став бачити над нею світло, ніби горіли свічки. Тоді ж на гробниці преподобного було написане його зображення, а інший образ його поставили в новозбудованому храмі. Пізніше була написана йому й особлива служба.

«Хто сіє в плоть свою, від плоті пожне тління, а хто сіє в дух, від духа пожне життя вічне», — вчить апостол (Гал. 6:8). Життя духовне, сильно розвинене в душі, не боїться смерті — воно дає про себе знати ділами дивовижними і за гробом. Вологодський купець Гавриїл, який знав преподобного Стефана за його життя і був благодійником його обителі, одного разу плив водою у торгових справах своїх. Піднялася страшна буря, і хвилі загрожували поглинути човен. Гавриїл став закликати на допомогу угодників Божих, зокрема й святого Стефана. І раптом побачив у себе в човні світлоліпного старця, який говорив йому: «Не бійся, сину смирення, Господь послав мене позбавити тебе від потоплення». «Хто ти?» — запитав Гавриїл, який був у жаху і від видіння, і від явної смерті. «Ти багато милостині подавав до обителі святого Миколая, що на озері Комельському, і мені, смиренному будівничому Стефану», — відповів той, хто з’явився, і зник, а слідом за тим вщухла буря.