Преподобний Стефан Махрищський

Місяця липня на 14-й день

Преподобний Стефан був сучасником і найближчим співрозмовником преподобного Сергія Радонезького. Народився і виховався він у Києві, прийняв чернецтво в Печерській обителі, де проводив життя в суворій стриманості, безперервній молитві і повному послуху у старців. Кілька років святий Стефан прожив у Києво-Печерському монастирі, дедалі більше вдосконалюючись у чернечих подвигах. Але мирний плин чернечого життя в Києві було порушено підпорядкуванням південної частини Росії князям литовським, а потім – польському королю. Католики посилили свій вплив і стали гнобити православних: відбирали в них храми та влаштовували в них костели, не допускали православних до значних посад, лаяли та навіть били священиків і ченців. Гоніння на православ’я особливо посилилося в середині XIV століття. У той час багато ченців у Києві та його околицях залишили свої монастирі й усамітнилися в безвісних нетрях і пустелях для подвигів посту і молитви. Преподобний Стефан також пішов із Києво-Печерської Лаври і вирушив на північ, у православну Москву.

Святий Стефан прибув до столиці Руської держави за князювання великого князя Іоанна II (1353-1359), сина Калити і батька св. блгв. кн. Димитрія Донського (пам’ять 19 травня/1 червня), який запропонував подвижникові обрати для проживання будь-який монастир у Москві. Але святий Стефан вирішив оселитися в пустелі й вирушив на північний схід, де обрав собі місце в лісовому урочищі Махрище, за 35 верст від обителі преподобного Сергія. Поставивши дерев’яний хрест, подвижник зрубав собі келію, викорчував навколо ліс для обробітку землі і став жити там, подвизаючись у пості, молитві та трудах. Коли про святого пустельника стало відомо в околицях, до нього почали приходити ревнителі благочестя. Спочатку преподобний Стефан, прагнучи до безмовності, не дозволяв їм оселитися біля нього, але потім поступився їхнім проханням. Не пізніше 1358 року з благословення святителя Олексія, митрополита Московського († 1378; пам’ять 12/25 лютого), преподобний Стефан заснував монастир. Братія побудували храм в ім’я Живоначальної Трійці, трапезну і келії, які обнесли огорожею. Святитель Алексій висвятив преподобного Стефана на ієромонаха і поставив ігуменом нової обителі.

Влаштована преподобним Стефаном обитель надзвичайно поширилася, керована ним за статутом гуртожитку. Неленосно лагідними і тихими настановами повчав братію преподобний про шляхи порятунку, про церковне благочиння і обов’язки ченця, нагадуючи їм слова Господні: “На кого подивлюся, якщо не на лагідного, на мовчазного, на того, що тремтить від Моїх словес” (Іс. 66:2). Ще більше, ніж словом, повчав ігумен прикладом, нічим не відрізняючись від братії в одязі та їжі, вбраний у лахміття, начебто один з останніх, першість тільки на молитві, бо всіх попереджав у храмі Божому і нікому не поступався в трудах. Не тільки ченці, а й миряни стікалися до нього з околиць для духовної поради, відвідував для повчальної бесіди і преподобний Сергій Радонезький, Лавра якого вже виникала по сусідству, в сорока верстах від Махрищі. Але одного разу прийшов до преподобного Стефана великий сподвижник Сергій, приховавши від нього провину свого приходу – прикрість від братії, яка змусила його піти на деякий час від своєї обителі. Дізнавшись про пришестя преподобного Сергія, преподобний Стефан наказав ударити в било церковне і зустрів його зі своєю братією, бо одностайні були обидва трудівники; єдину волю творили вони Господа свого і дружно обробляли духовну браду, посіваючи в ній насіння словесне. Зустрівшись, вклонилися вони взаємно до землі, просячи один в одного молитов і благословення, разом увійшли вони до церкви для короткої молитви. Кілька днів пробув преподобний Сергій у Махрищській обителі, обходячи з ним пустелю і радіючи духовно про її процвітання. Нарешті, відкрив преподобний Сергій йому бажання свого серця: “Бажав би я, отче, за допомогою Божою знайти собі місце відокремлене, де б мовчати. Прошу твою любов дарувати мені одного з учнів твоїх, які знають пустельні місця”. Преподобний Стефан з любов’ю виконав прохання авви Сергія і, відпустивши з ним доброчесного учня свого Симона, проводив його до джерела, за три версти від обителі. Пізніше на місці розставання святих старців, над джерелом, було поставлено каплицю. Симон, обійшовши з преподобним Сергієм багато місць пустельних, вказав йому високе прекрасне місце на річці Киржачі. Воно полюбилося пустельнику Радонезькому, і там заснував преподобний нову обитель в ім’я Благовіщення Богоматері, де тимчасово оселився, доки братія первісної Лаври його не відчули гіркої нестачі та розлуки з таким пастирем і не благали його повернутися, вже за посередництвом святителя Московського Олексія.

Незабаром і самого Стефана спіткала така ж спокуса від братії, і він пішов за смиренним прикладом співрозмовника свого, преподобного Сергія. Якийсь Григорій, що жив недалеко від Троїцької обителі, передав монастирю свою землю та інше майно, прийняв чернецтво і став старанним учнем ігумена. Преподобний незабаром послав його до святителя Олексія, який висвятив Григорія на пресвітера і повернув в обитель. Тим часом приєднання до обителі преподобного Стефана деяких земель викликало роздратування чотирьох братів Юрковських, які жили неподалік і побоювалися, що їхній маєток може відійти до монастиря. З метою змусити преподобного піти з цих місць вони погрожували вбити його. Ніякі напоумлення святого не допомагали. Тоді преподобний Стефан, залишивши замість себе священноінока Іллю, таємно залишив монастир разом з улюбленим учнем своїм Григорієм. У 60-ти верстах від Вологди, у стародавньому Авнезькому князівстві, він заснував Троїцьку Авнезьку пустинь. Першим пострижеником обителі став місцевий землевласник Костянтин Дмитрович, який, бажаючи наслідувати подвиги преподобного Стефана, одну частину свого маєтку роздав бідним, а іншу пожертвував новому монастирю та прийняв чернечий постриг з ім’ям Кассіан (згодом постраждав разом із преподобним Григорієм 1392 року; пам’ять їх 15/28 червня). Згодом слава про Авнезьких ченців дійшла до Москви. Благовірний великий князь Димитрій Іоаннович Донський, дізнавшись про місце перебування преподобного Стефана, викликав його до себе, а в монастир зробив багатий внесок богослужбовими книгами та іншими пожертвами. Преподобний Стефан, доручивши паству свою преподобному Григорію, а келарну службу – преподобному Кассіану, пішов у царюючий град.

Дорогою до Москви преподобний Стефан відвідав Махрищську обитель, де з радістю був зустрінутий братією, яка благала його не залишати їх більше і повернутися до них зі столиці.

Милостиво прийняв його там святитель Олексій, який глибоко поважав його чесноту, і любитель благоліпності церковної великий князь, який забезпечив Махрищську обитель багатьма землями і пільгами і велів преподобному Стефану знову в ній оселитися.

Повернувшись до Махрищської обителі, преподобний Стефан запровадив у ній гуртожитковий статут і протягом багатьох років мирно та мудро керував братією. Часом він приходив для бесіди до великого чудотворця Сергія.

Досягнувши глибокої старості, преподобний Стефан передав ігуменство старцю Іллі і прийняв велику схиму. Незабаром, відчуваючи наближення своєї смерті, він скликав духовну отару і востаннє повчив братію подвигам духовним, страху Божому і безперервній пам’яті смертній, любові нелицемірній, стриманості й остаточної зреченості від світу. І причастившись Святих Христових Таїн, віддав преподобний Стефан чисту свою душу Богу липня в 14-й день 1406 року. Пахощі святого його життя повіяли від святих його мощей, свідчачи про сприятливе заступництво його перед лицем Божим. Зі сльозами братія поховали його в створеній ним обителі Живоначальної Трійці.

Багато років після преставлення блаженного Стефана жив у його обителі якийсь побожний старець чернець Герман, уже столітній, який вдень і вночі стояв у молитвах перед Богом. Одного разу вночі вийшов він зі своєї келії і побачив над труною преподобного вогонь. Жахнувся старець і поспішив сповістити про те ігумену Іоні, який побачив із вікна свого той самий вогонь, ніби промінь світла, що сяяв від гробниці. Прийшов у той час із Лаври преподобного Сергія ігумен Арсеній і, почувши про дивовижне явище, духовно зрозумів знамення благодаті Божої. Він велів поставити над могилою гробницю, осінити її покровом і перед нею запалити невгасиму лампаду. Відтоді відновилося шанування святого, вже майже забутого, і було встановлено щорічне йому святкування.

У 1550 році під час будівництва нового кам’яного храму в ім’я Живоначальної Трійці мощі преподобного Стефана були знайдені нетлінними, але залишені в новому храмі під спудом. Від шкіряного параманда, знайденого на персях мощей і вкладеного в срібний хрест, пішли зцілення для тих, хто торкався до нього з вірою.

За молитвами преподобного відбувалися й інші чудеса. Одного разу на свято П’ятидесятниці в обитель зібралося до двох тисяч прочан. Того року (за деякими джерелами, 1557 р.) був голод і в обителі було мало хліба. Ігумен Варлаам (1557-1570), бажаючи виконати заповіт преподобного, який учив годувати всіх, хто приходив у монастир, не знав, як бути. З вірою він звернувся в молитві до святого Стефана, просячи в нього допомоги. Потім ігумен наказав ченцеві Симеону, який служив за трапезою, весь хліб, що був, розділити і розкласти на столи. Симеон подумки засудив ігумена, вважаючи, що такий вчинок не тільки не нагодує безліч народу, а й позбавить братію завтрашньої їжі, однак він виконав наказ, і за молитвою святого Стефана сталося диво: не тільки всі паломники наситилися, але ще залишилося стільки хліба, що братія харчувалися ним три місяці.

Ігумен Варлаам став першим збирачем відомостей про життя преподобного Стефана. Він розшукав записки про святого у свого прадіда Серапіона, який особисто знав преподобного Стефана, і записав відомі йому чудеса, що відбувалися біля святих мощей. На основі цих записів ігумен Данилова монастиря Іоасаф (згодом єпископ Вологодський) з благословення митрополита Московського Макарія († 1563; пам’ять 30 грудня/12 січня) склав житіє і службу преподобному Стефану. Служба святому була складена також Симеоном Полоцьким.

Тропарі, кондаки, молитви та величання