Преподобний Серафим Вирицький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця березня на 21-й день / травня на 23-й день – Собор Ростово-Ярославських святих / липня на 1-й день – Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне)

Преподобний Серафим Вирицький (у світі Василій Миколайович Муравйов) народився 31 березня 1866 року в селі Вахромієво Рибінського повіту Ярославської губернії в сім’ї селян Миколи та Хіонії. У Святому Хрещенні він був названий Василієм на честь преподобного Василія Нового, сповідника.

Коли юнакові було десять років, помер його батько, і Василій завдяки допомозі благочестивого односельця вирушив до Санкт-Петербурга на заробітки, де й працював потім розсильним, підручним прикажчика, прикажчиком і потім старшим прикажчиком у лавках Гостиного та Апраксиного дворів. Однак у душі хлопчика жила заповітна мрія піти до монастиря.

У чотирнадцятирічному віці він отримує від прозорливого старця Олександро-Невської лаври пророче благословення: до певного часу залишатися у світі, творити богоугодні справи, створити благочестиву сім’ю, виховати дітей і разом з дружиною присвятити подальше життя чернечому подвигу. Прийнявши слово лаврського старця як Боже благословення, Василій прожив усе життя, як визначив йому Господь. Це був подвиг послуху, який тривав понад сорок років…

Майже 20 років Василій Муравйов перебував під опікою старця Гефсиманського скиту Свято-Троїцької Сергієвої лаври преподобного Варнави (Меркулова), і це дозволило закласти ту духовну основу, на якій відбувалося подальше зростання його як великого подвижника благочестя.

У повсякденних справах, у поводженні з людьми, у молитвах основою йому служили три головні заповіді: правда, любов і добро, які він згодом заповідав не лише своїм духовним чадам, а й усім, хто потребував його допомоги. Його улюбленим читанням були твори святителя Ігнатія Брянчанінова, за якими він радив навчатися святості всім своїм духовним дітям.

Здібності, дані від Господа, допомагали Василію в його працях. Так, працюючи в купецькій лавці, він самостійно навчився грамоти, освоїв історію Вітчизни і, маючи хороші математичні здібності, в сімнадцять років став старшим прикажчиком. Всю свою платню Василій висилав хворій матері.

Близько 1890 року він одружився з Ольгою Іванівною Найдьоновою, яка також походила із селян Рибінського повіту Ярославської губернії. Вона з підліткових років потай мріяла про чернецтво, але отримала благословення схимонахині Іверського монастиря Московської губернії Пелагії жити у світі, вийти заміж за благочестиву людину, народити й виховати дітей і лише потім, за взаємною згодою, прийняти постриг. Господь благословив їхній шлюб сином Миколою та дочкою Ольгою, але дівчинка в дитинстві померла, після чого подружжя за взаємною згодою жило як брат і сестра.

1892 року Василій Миколайович завдяки підтримці свого господаря відкрив власну справу і став купцем 2-ї гільдії. Згодом його контора з заготівлі та продажу хутра виходить на міжнародний ринок.

1895 року В. М. Муравйов став дійсним членом Товариства з поширення комерційних знань у Росії, метою якого було всіляке сприяння государю імператору та уряду в галузі економічного розвитку держави, а 1897 року закінчує організовані при Товаристві Вищі комерційні курси.

Живучи у світі і ставши дуже багатою людиною, він ніколи не забував благословення Лаврського старця, намагався творити добро, допомагав нужденним, жертвував більшу частину своїх доходів на потреби монастирів, храмів і психіатричних лікарень.

Відомо, що в 1905 році В. М. Муравйов за свої богоугодні справи був представлений до нагородження. Того ж року благочестивий комерсант став дійсним членом відомого на всю країну Ярославського благодійного товариства, до складу якого входили багато відомих пастирів та громадських діячів того часу, зокрема і святий праведний Іоанн Кронштадтський.

Після смерті преподобного Варнави духовними наставниками Василія Миколайовича стали єпископ Ямбурзький Феофан (Бистров) та майбутній священномученик, єпископ Петроградський та Гдовський Веніамін (Казанський). Останнім духівником старця Серафима був протоієрей Олексій Кібардін, який служив настоятелем храму Казанської ікони Божої Матері у Вириці.

Настав 1917 рік. Багато заможних знайомих Муравйових перевели свої капітали за кордон і залишають країну, сподіваючись пережити смутні часи за кордоном. Василій Миколайович вирішув інакше: з початком Лютневої революції він закрив своє комерційне підприємство і роздав майно службовцям. Значну частину його він пожертвував на потреби Олександро-Невської лаври та Воскресенського Новодівичого монастиря, а також Іверського Виксунського та Свято-Успенського Пюхтицького монастирів, і остаточно підготував себе до прийняття чернецтва.

12 вересня 1920 року В. М. Муравйов передав ще одну велику пожертву Олександро-Невській лаврі, а через день написав до Духовного собору Лаври прохання про прийняття його до братії, на яке отримав позитивну відповідь. Він отримав і перший послух – пономарський.

Вже 26 жовтня митрополит Петроградський і Гдовський Веніамін благословив постриг послушника Василія одночасно з його дружиною, яка вступила до Санкт-Петербурзького Новодівичого монастиря і прийняла постриг з ім’ям Христина (в схимі Серафима).

29 жовтня Василій був пострижений у ченці з ім’ям Варнава. Незабаром він був висвячений на ієродиякона, а 11 вересня 1921 року – на ієромонаха.

Протягом 1920–1926 років отець Варнава ніс низку відповідальних і важких послухів: завідувача кладовищенської контори Лаври, головного свічника, а потім скарбника обителі. Наприкінці 1926 року він прийняв велику схиму з ім’ям Серафим і був обраний братією духівником Лаври. Під його пастирське окормлення зібралося безліч духовних чад – мирян, ченців, священників та архієреїв, серед них – видатні ієрархи: єпископ Григорій (Лебедєв), митрополит Серафим (Чичагов), єпископ Миколай (Ярушевич), архієпископ Олексій (Симанський).

Близько трьох років перебував отець Серафим на терені духівника Лаври. З батьківською любов’ю та сердечною теплотою молитви допомагав він позбавлятися найстрашніших гріхів, людської ненависті та братовбивства.

Від прийняття щоденної восьмигодинної сповіді старець почав відчувати постійні болі в ногах. На початку 1933 року хвороба остаточно прикувала його до ліжка і, згідно з рекомендацією лікарів та на вимогу митрополита Серафима (Чичагова), він переїхав до Вириці – селища за вісімдесят кілометрів від Санкт-Петербурга.

Тут, на одрі тяжкої хвороби, протягом майже двадцяти років він ніс подвиг старчеського окормлення, приймаючи в окремі дні по кілька сотень відвідувачів. Але відвідувачами його були не лише ті, хто шукав свого спасіння. У період з 1938 по 1940 роки кілька разів на ніч представники влади проводили у нього обшуки. Під час одного із таких обшуків старець, котрий не вставав з ліжка, покликав до себе одного зі співробітників НКВС. Він глянув своїми добрими й ласкавими очима на людину, якій доручено було з усією суворістю виконати доручення, запитав його ім’я, взяв його руку, погладив, потім приклав до голови його руку і сказав: «Хай простяться гріхи твої, рабе Божий… » В цей момент обличчя грізного представника влади пом’якшилося, і подальша розмова відбувалася так, ніби вони були найкращими друзями. Подібним чином старець позбавив недуги ненависті і жорстокості й інших із тих, хто проводив обшук.

У січні 1941 року було заарештовано, а у вересні розстріляно сина батюшки Миколу. Ще через чотири роки померла схимонахиня Серафима. Велика скорбота увійшла до серця батюшки.

Під час війни старець Серафим, окрім суворого посту та безперестанної келійної молитви, прийняв на себе особливий подвиг: щоночі, стоячи на камені перед іконою преподобного Серафима Саровського, зі здійнятими руками він молився за свою країну, наслідуючи подвиг свого небесного покровителя.

За роки війни у Вириці було зруйновано лише один будинок, господарям якого батюшка ще в перші дні війни сказав: «Вам необхідно залишити Вирицю». За його молитвами німці, зайнявши селище, розмістили в ньому румунську православну частину, тож жодна людина у селищі не постраждала і церква продовжувала діяти.

Після війни сотні людей, бажаючи дізнатися про долю своїх близьких, попрямували до батюшки. І він приймав їх, говорячи одним: «Живий твій чоловік, уже на поїзд сідає», а іншим: «Не прийде, молись за упокій». Слова старця завжди збувалися.

Час старчеського служіння вирицького подвижника припав на період кривавого богоборства, радянсько-німецької війни, повоєнної розрухи та відродження. Всі ці роки своїм життям батюшка свідчив про Христа, виконавши завіт преподобного Серафима Саровського: «Спасися сам, і навколо тебе спасуться тисячі». Багато його діянь ознаменовані явними чудотвореннями, чому є свідчення очевидців.

Старець пророкував: «Прийде час, коли не гоніння, а гроші та принади світу цього відвернуть людей від Бога, і загине куди більше душ, ніж за часів відкритого богоборства. З одного боку, будуватимуть хрести і золотитимуть куполи, а з іншого – настане царство брехні та зла. Страшно буде дожити до цих часів». Незадовго до смерті преподобний говорив своїй келійниці про одкровення, яке було йому: «Я побував у багатьох країнах. Краще своєї країни не знайшов і краще за нашу віру не бачив. Говори всім, щоби ніхто не відступав від Православ’я».

Праведна душа старця відійшла до Господа 21 березня 1949 року. Після його смерті у Вириці кілька днів у повітрі відчувалося пахощі.

Сам про себе він казав: «Після моєї смерті приходьте до мене на могилку, як до живого, і розмовляйте зі мною, як з живим, і я завжди допоможу вам».

Ось уже понад 50 років від дня блаженної смерті старця не припиняється його народне шанування. Нині над його могилкою споруджено каплицю.

На Ювілейному Архієрейському Соборі в серпні 2000 року старця Серафима було причислено до лику святих Руської Православної Церкви.

До цього дня святий старець своїм небесним заступництвом не залишає скорботних і стражденних, котрі приходять до місця його земного упокоєння.

Преподобний отче Серафиме, моли Бога за нас!