Преподобний Паїсій Углицький

Місяця січня на 8-й день / червня на 6-й день

Преподобний Паїсій Углицький народився в селі Богородському, неподалік від міста Кашина, у Нерехотському стані. Його батько, Іоанн Гавренєв, служив у князя Углицького Андрія Васильовича, сина великого князя Василія Темного. Ксенія, мати преподобного Паїсія, була дочкою полководця Василія Ананьєвича Кожі та рідною сестрою преподобного Макарія Калязинського († 1483; пам’ять 17/30 березня).

Хлопчик, названий у Святому Хрещенні Павлом, був рано навчений грамоті і вже в дитинстві багато читав. Часто він бував із батьками в Калязинському монастирі у свого дядька, де перейнявся любов’ю до чернечого життя. У десятирічному віці Павло осиротів і був узятий на виховання в Троїцьку Калязинську обитель. Незабаром настоятель обителі преподобний Макарій, поступаючись наполегливим проханням свого племінника, якому не виповнилося ще одинадцяти років, постриг його в чернецтво з ім’ям Паїсій. Під керівництвом досвідченого дядька, в тиші обителі юний чернець зростав духом, не будучи тривожений небезпечними збуреннями і порадами світу; з юних років навчився він подвигів послуху, посту і молитви. У монастирі йому було доручено переписування священних книг. Відомо, що на початку XX століття в Калязинському Троїцькому монастирі зберігалися творіння святителя Григорія Богослова, переписані ченцем Паїсієм.

Не засмічений враженнями мирськими й очищуваний подвигами самозречення, дух його став здатний і до споглядання світу духовного. Якось під час нічної молитви з’явився йому Ангел і сказав: “Ти повинен бути наставником для багатьох; ти вийдеш звідси і будеш жити там, де тобі велять: так треба для слави Божої”. Преподобний Паїсій зі страхом вислухав цю звістку і переказав наставнику своєму прп. Макарію, але нікому іншому. Через деякий час це чудесне пророцтво здійснилося.

1476 року князь Углицький Андрій Васильович, який добре знав батьків преподобного Паїсія, звернувся з проханням до Калязинського ігумена – відпустити ченця Паїсія із обителі для того, щоб під його керівництвом заснувати новий монастир. Преподобний Макарій з радістю відгукнувся на богоугодне бажання князя і, благословивши свого племінника й вихованця, направив його до Углича. Князь дарував для майбутнього монастиря землю на лівому березі Волги, за три версти від Углича. Оселившись там у хатині, преподобний Паїсій приступив до спорудження дерев’яного храму на честь Богоявлення Господнього. Незабаром до нього зібралися десять ченців, які влаштувалися в побудованих преподобним Паїсієм келіях.

Архієпископ Ростовський Тихон, до єпархії якого входив Углич, висвятив преподобного Паїсія в сан ієромонаха. Після цього князь наполегливо просив преподобного прийняти ігуменство. Поступившись його проханням, преподобний Паїсій очолив новозбудований монастир, де запровадив суворий спільножительний устав.

Благочестивий князь Углицький Андрій Васильович з великою повагою ставився до преподобного, неодноразово він сприяв зміцненню обителі і робив щедрі внески для її подальшого благоустрою. Так, на знак подяки Господу за народження двох синів, Димитрія та Іоанна, восприємником яких став преподобний Паїсій, князь передав пожертвування на будівництво в монастирі кам’яного храму. У 1479 році почалося зведення нового храму. 1482 року, після завершення робіт, збудований храм було освячено на честь свята Покрови Пресвятої Богородиці, тому монастир став називатися Покровським.

Незабаром після спорудження соборної церкви повстав на князя Углицького Андрія Васильовича рідний його брат великий князь Іоанн Московський і, зігнавши з престолу, ув’язнив разом із дітьми його у в’язницю, де він і помер 1493 року. Не був малодушним преподобний Паїсій, не зрадив свого князя, а з честю поховав його в соборі Углицькому. Коли ж після смерті батька сини його Іоанн і Димитрій були ув’язнені у вологодській в’язниці, багато сумував через таку несправедливість святий старець, і хоча не міг здолати насильства великокнязівського, але неодноразово викривав Іоанна, благаючи його багатьма посланнями відкласти гнів. Бачачи неуспішність своїх прохань, вручив він усю цю справу суду Божому, а сам не переставав молитися в тиші своєї обителі за них і посилав їм у вологодську в’язницю все потрібне. Він дбав навіть про те, щоб і після його кончини не зменшилася милостиня ув’язненим князям. Преподобний частими листами підтримував дух шляхетних в’язнів, обіцяючи їм страдницькі вінці й нескінченні блага за нетривалі страждання. Таким чином дозрів духовний плід цей у в’язниці і, як гідний учень старця Паїсія, князь Іоанн, у схимі Ігнатій, був сам причислений до лику святих.

Святість преподобного Паїсія, котрий збирав у житниці вічного життя сторічний плід чесноти, ще за тимчасового життя його ознаменувалася багатьма чудесами. Йому був даний від Господа дар зцілень, але смиренність його вміла прикривати чудеса, які він робив. Коли приходили до нього недужні, біснуваті і прокажені для позбавлення від тяжкої недуги, то не просто покладав він на них руки, а приводив до церкви, після молебню кропив їх святою водою або помазував єлеєм від лампади, тим самим подаючи зцілення.

Сталася велика пожежа в Угличі: загорілися всі посади і торгові ряди, і не сподівалися нізвідки порятунку. Тоді преподобний Паїсій зібрав усіх настоятелів, ченців і священників із обителей та церков Углича і сам виніс з обителі чудотворний образ Покрови Богоматері на згарище. Вогонь ніби засоромився чудотворного лику і такого сонму преподобних, і незабаром згасло люте полум’я молитвами старців. Була іншим разом сильна повінь в Угличі. Волга вийшла із берегів своїх та оточила обитель преподобного, проникла і в огорожу, і хвилі шуміли біля соборної церкви, але хоч і стояла вода вище за поріг церковний, проте не зайшла всередину храму, завдяки молитвам старця Паїсія.

Трапилося одного разу молодому боярину Углицькому проїжджати на коні повз обитель, і внутрішньо посміявся він з преподобного, якого застав з посохом у руках, коли він копав землю на монастирському городі, але в ту саму мить розлютився під ним кінь і скинув із себе – боярин упав без почуттів. Преподобний сам його підняв, привів до тями і лагідно сказав: “Не засуджуй ченців”.

Від усіх намагався приховати свій подвиг трудівник Паїсій, і самому лише Господу, Котрий бачить таємне, могло бути відоме рівноангельське життя його. Похвала ж людська була прикрою для святого подвижника, і всіляко намагався він уникнути поголоски житейської. Ніколи не звеличувався він духовною своєю висотою і, будучи настоятелем, виконував усі послухи останнього ченця своєї обителі, терплячи холод і спеку, в самій лише волосяниці, в надії на небесну відплату. Всіх навчав він словом і прикладом, що багатьма скорботами належить ввійти в Царство Небесне, і пустельні чада множилися біля великого свого авви. У трудах і стриманості досяг преподобний глибокої старості. Однак він сам звершував Божественну літургію в недільні та святкові дні. Коли не дозволяли немочі, преподобний Паїсій продовжував сидячи виконувати келійне правило.

Прийнявши таємне сповіщення від Господа про швидкий свій відхід, звершив він востаннє священнодійство і потім зібрав у келії свою братію, щоб утішити її через швидку розлуку і повчити взаємної любові. Велів він сповістити блаженного пустинника Кассіана про свою крайню знемогу і йому доручив зібране свою стадо, щоб промишляв про нього після його смерті. Ігуменом поставив він після себе в чеснотах священноінока, але і йому велів в усьому коритися духовному своєму братові блаженному отцю Кассіану, начальнику пустині Учми, якого ублагав із глибини своєї пустині наглядати й за його стадом. Влаштувавши все потрібне для обителі, звільнився вже від усього житейського столітній старець і відчув у серці своєму радість, наче хтось із далеких і дивовижних країн, що весело повертається на свою батьківщину від багатьох печалей до тихого пристановища. І в сам час свого відходу ще причастився Божественних Таїн; останнім його словом було: “Господи! У руки Твої віддаю дух мій”, і просвітилося обличчя його, келія і вся обитель сповнилися пахощів. Блаженний Кассіан і братія з великим плачем відспівали багаторічного свого наставника і поклали у створеній ним церкві. Під час надгробного співу багато недужих зцілювалися над священними останками. Червня 6-го дня 1504 року відбулося це урочисте поховання, і цього дня встановила Свята Церква звершувати пам’ять цього чудотворця землі Руської.

У 1609 році на обитель напали польсько-литовські загарбники: настоятеля і братію було вбито, монастир спустошено, але через деякий час силами мешканців Углича відновлено.

У 1920-ті роки монастир був закритий, а до кінця 1930-х рр. під час будівництва Углицької ГЕС монастир був зруйнований, територія ж його затоплена. За переказами, незадовго до затоплення монастиря мощі Паїсія Углицького було таємно винесено і приховано в землі високо на волзькому березі. Їхня доля невідома.

Тропарі, кондаки, молитви та величання