Преподобний Паїсій Углицький

Місяця січня на 8-й день / червня на 6-й день

Преподобний Паїсій Углицький народився в селі Богородському, неподалік від міста Кашина, у Нерехотському стані. Його батько, Іоанн Гавренев, служив у князя Углицького Андрія Васильовича, сина великого князя Василя Темного. Ксенія, мати преподобного Паїсія, була дочкою полководця Василя Ананьєвича Кожі та рідною сестрою преподобного Макарія Калязинського († 1483; пам’ять 17/30 березня).

Хлопчик, названий у Святому Хрещенні Павлом, був рано навчений грамоті і вже в дитинстві багато читав. Часто він бував із батьками в Калязинському монастирі у свого дядька, де перейнявся любов’ю до чернечого життя. У десятирічному віці Павло осиротів і був узятий на виховання в Троїцьку Калязинську обитель. Незабаром настоятель обителі преподобний Макарій, поступаючись наполегливим проханням свого племінника, якому не виповнилося ще одинадцяти років, постриг його в чернецтво з ім’ям Паїсій. Під керівництвом досвідченого дядька, в тиші обителі юний чернець ріс по духу, не тривожний небезпечними хвилюваннями і порадами світу; з юних років навчився він подвигів послуху, посту і молитви. У монастирі йому було доручено переписування священних книг. Відомо, що на початку XX століття в Калязинському Троїцькому монастирі зберігалися творіння святителя Григорія Богослова, переписані ченцем Паїсієм.

Не засмічений враженнями мирськими й очищений подвигами самозречення, дух його став здатний і до споглядання світу духовного. Якось під час нічної молитви з’явився йому Ангел і сказав: “Ти повинен бути наставником для багатьох; ти вийдеш звідси і будеш жити там, де тобі велять: так треба для слави Божої”. Преподобний Паїсій зі страхом вислухав цю звістку і переказав наставнику своєму прп. Макарію, але нікому іншому. Через деякий час це чудесне пророцтво здійснилося.

1476 року князь Углицький Андрій Васильович, який добре знав батьків преподобного Паїсія, звернувся з проханням до Калязинського ігумена – відпустити ченця Паїсія з обителі для того, щоб під його керівництвом заснувати новий монастир. Преподобний Макарій з радістю відгукнувся на богоугодне бажання князя і, благословивши свого племінника і вихованця, направив його в Углич. Князь дарував для майбутнього монастиря землю на лівому березі Волги, за три версти від Углича. Оселившись там у хатині, преподобний Паїсій приступив до спорудження дерев’яного храму на честь Богоявлення Господнього. Незабаром до нього зібралися десять ченців, які влаштувалися в побудованих преподобним Паїсієм келіях.

Архієпископ Ростовський Тихон, до єпархії якого входив Углич, висвятив преподобного Паїсія в сан ієромонаха. Після цього князь наполегливо просив преподобного прийняти ігуменство. Поступившись його проханням, преподобний Паїсій очолив новозбудований монастир, де запровадив суворий гуртожитковий статут.

Благочестивий князь Углицький Андрій Васильович з великою повагою ставився до преподобного, неодноразово він сприяв зміцненню обителі і робив щедрі внески для її подальшого благоустрою. Так, на знак подяки Господу за народження двох синів, Димитрія та Іоанна, хрещеним хрещеним батьком яких став преподобний Паїсій, князь передав пожертвування на будівництво в монастирі кам’яного храму. У 1479 році почалося зведення нового храму. 1482 року, після завершення робіт, збудований храм було освячено на честь свята Покрови Пресвятої Богородиці, тому монастир став називатися Покровським.

Незабаром після спорудження соборної церкви повстав на князя Углицького Андрія Васильовича рідний його брат великий князь Іоанн Московський і, зігнавши з престолу, ув’язнив разом із дітьми його у в’язницю, де і помер 1493 року. Не малодушів преподобний Паїсій, не зрадив свого князя, але з честю поховав його в соборі Углицькому. Коли ж після смерті батька сини його Іоанн і Димитрій були ув’язнені у вологодській в’язниці, багато сумував за такою несправедливістю святий старець, і хоча не міг здолати насильства великокнязівського, але неодноразово викривав Іоанна, благаючи його багатьма посланнями відкласти гнів. Бачачи неуспішність своїх прохань, вручив він усю цю справу суду Божому, а сам не переставав молитися в тиші своєї обителі за них і посилав їм у вологодську в’язницю все потрібне. Він дбав навіть про те, щоб і після його кончини не убожіла милостиня заточеним князям. Преподобний частим писанням підтримував дух шляхетних в’язнів, обіцяючи їм страдницькі вінці й нескінченні блага за малочасові страждання. Таким чином дозрів духовний плід цей у в’язниці і, як гідний учень старця Паїсія, князь Іоанн, у схимі Ігнатій, був сам зарахований до лику святих.

Святість преподобного Паїсія, який збирав у житниці вічного життя сторічний плід чесноти, ще за тимчасового життя його ознаменувалася багатьма чудесами. Йому був даний від Господа дар зцілень, але смиренність його вміла прикривати чудеса, які він робив. Коли приходили до нього недужні, біснуємі і прокажені для позбавлення від тяжкої недуги, то не просто покладав він на них руки, але приводив до церкви, після молебню кропив їх святою водою або помазував єлеєм від лампади, тим подаючи зцілення.

Сталася велика пожежа в Угличі: загорілися всі посади і торгові ряди, і не сподівалися нізвідки порятунку. Тоді преподобний Паїсій зібрав усіх настоятелів, ченців і священиків з обителей і церков Углича і сам виніс з обителі чудотворний образ Покрови Богоматері на згарище. Вогонь ніби засоромився чудотворного лику і такого сонму преподобних, і незабаром згасло люте полум’я молитвами старечими. Була іншим разом сильна повінь в Угличі. Волга виступила з берегів своїх і оточила обитель преподобного, проникла і в огорожу, і хвилі шуміли біля соборної церкви, але хоч і стояла вода вище за поріг церковний, проте не зійшла всередину храму, заради молитов старця Паїсія.

Трапилося одного разу молодому боярину Углицькому проїжджати на коні повз обитель, і внутрішньо посміявся він з преподобного, якого застав з посохом у руках, копаючи землю на монастирському городі, але в ту саму мить розлютився під ним кінь і скинув із себе – боярин упав без почуттів. Преподобний сам його підняв, привів до тями і лагідно сказав: “Не засуджуй ченців”.

Від усіх намагався приховати свій подвиг трудівник Паїсій, і одному тільки Господу, що бачить таємне, могло бути відоме рівноангельне житіє його. Похвала ж людська була прикрою для святого подвижника, і всіляко намагався він уникнути поголоски житейської. Ніколи не звеличувався він духовною своєю висотою і, будучи настоятелем, виконував усі послухи останнього ченця своєї обителі, терплячи холод і спеку, в одній волосяниці, в надії на небесну відплату. Всіх навчав він словом і прикладом, що багатьма скорботами личить ввійти в Царство Небесне, і пустельні чада множилися біля великого свого авви. У трудах і стриманості досяг преподобний глибокої старості. Однак він сам звершував Божественну літургію в недільні та святкові дні. Коли не дозволяли немочі, преподобний Паїсій продовжував сидячи виконувати келійне правило.

Прийнявши таємне сповіщення від Господа про швидкий свій відхід, звершив він востаннє священнодійство і потім зібрав у келії свою братію, щоб утішити її про швидку розлуку і повчити взаємної любові. Велів він сповістити блаженного пустельника Кассіана про свою крайню знемогу і йому доручив зібрану свою отару, щоб промишляв про неї після його смерті. Ігуменом поставив він після себе в чеснотах священноінока, але і йому велів в усьому коритися духовному своєму братові блаженному отцю Кассіану, начальнику пустелі Учми, якого ублагав з глибини своєї пустелі наглядати і за його стадом. Влаштувавши все потрібне для обителі, розв’язався вже від усього життєвого столітній старець і відчув у серці своєму радість, наче хтось із далеких і дивовижних країн, що весело повертається на свою батьківщину від багатьох смутку в тихий притулок. І в самий час свого відходу ще долучився до Божественних Таїн; останнім його словом було: “Господи! У руки Твої віддаю дух мій”, і просвітилося обличчя його, келія і вся обитель сповнилися пахощів. Блаженний Кассіан і братія з великим плачем відспівали багаторічного свого наставника і поклали у створеній ним церкві. Під час надгробного співу багато недужих зцілювалися над священними останками. Червня 6-го дня 1504 року відбулося це урочисте поховання, і цього дня встановила Св. Церква звершувати пам’ять цього чудотворця землі Руської.

У 1609 році на обитель напали польсько-литовські загарбники: настоятеля і братію було вбито, монастир спустошено, але через деякий час силами мешканців Углича відновлено.

У 1920-ті роки монастир був скасований, а до кінця 1930-х рр. під час будівництва Углицької ГЕС монастир був зруйнований, а його територія затоплена. За переказами, незадовго до затоплення монастиря мощі Паїсія Углицького було таємно винесено і приховано в землі високо на волзькому березі. Їхня доля невідома.

Тропарі, кондаки, молитви та величання