Преподобний Паїсій Київський, Христа ради юродивий

Місяця квітня на 17-й день.

Преподобний Паїсій, Христа ради юродивий (в миру Прокопій Григорович Яроцький, 1821-1893), народився 8 липня 1821 року в місті Лубнах Полтавської губернії в багатодітній і заможній родині міщан. Його мати була глибоко віруючою і благочестивою жінкою, і всіх своїх дітей виховала в благочесті та чистоті. Особливо вона любила приймати мандрівників і прочан.

Немовля Прокопій, як наймолодший у сім’ї, користувався особливо любов’ю матері, і вона, в простоті люблячого серця, намагалася присвятити всі свої сили і розуміння на виховання його.

У 10 років Прокопія визначили в Києво-Подільську духовну бурсу. Юнак часто тікав з училища до Лаври, не з’являвся вдома. Подібні вчинки неодноразово викликали зауваження з боку училищного начальства і здивування з боку родичів-вихователів. Усі вважали юнака свавільним, упертим і неслухняним, і вживали різних заходів до виправлення його дивного характеру, але марно. Юнак не довчився, його звільнили з училища і відправили переписувачем у Київську міську управу, де старший брат його обіймав на той час місце секретаря.

У 16 років був прийнятий до Києво-Печерської Лаври на тимчасовий послух. У цьому невизначеному становищі перебував близько трьох років, оскільки довго не міг зібрати потрібних паперів: була потрібна письмова згода матері, братів, звільнення від Луганського міщанського товариства, затвердженого Полтавською казенною палатою.

Втративши надію на вступ до обителі, хотів піти з неї і вже отримав від Лаври розрахунок і документи, але небезпечно захворів і був відправлений у братську лікарню. Там удостоївся чудесного видіння: Божа Матір відкрила йому його майбутній подвиг і дорікала в малодушності. Прокопій залишився в Лаврі. Сповіщений про видіння намісник Лаври, архімандрит Лаврентій, якому повідомлено було про це духівником Прокопія, негайно віддав наказ залишити Прокопія в Лаврі, а документи, що були в нього на руках, відібрати і долучити до канцелярських справ. 23 березня 1850 року Прокопій був зарахований дійсним послушником із залишенням на кліросному послуху при печерах.

Своїм духівником він обрав преподобного Парфенія (за іншими даними духівником був старець Порфирій). Також значний вплив на становлення подвижника справив інший великий старець – блаженний Феофіл. Старанно працюючи на кліросному послуху, Прокопій не раз піддавався глузуванням своїх товаришів-клірошанів, через що він ще більше посилив свій молитовний подвиг.

До початкових проявів юродства Прокопія можна зарахувати те, що в храмі він ніколи не читав по книзі, а на пам’ять, перевернувши при цьому книгу догори буквами. До Пресвятої Трійці та Матері Божої звертався на “Ви”; інколи поводився дивно в храмі, або підрясником витирав перила. За таку незрозумілу поведінку був звільнений від криласного послуху на Ближніх печерах і переведений 1853 року записником у Голосіївську пустинь.

У Голосієво йому було доручено ще один послух: читати молитовне правило Київському святителю Філарету.

1854 року, з благословення святителя, скитоначальник ієросхимонах Мойсей постриг його в рясофор з ім’ям Паїсій.

Незабаром після постригу отець Паїсій повернувся до Києво-Печерської Лаври, де незабаром і почав подвиг юродства. Став поводитися як божевільний, поневірявся київськими монастирями, приходячи до Лаври тільки на богослужіння, спав де доведеться і як доведеться, та й ніхто не бачив, як він спить по-справжньому. Одягався дуже бідно і убого, на голові носив брудну пов’язку, а на ногах – діряві валянки або чоботи без підошов. У руках незмінно тримав палицю, обмотану ганчіркою. Якщо хтось дарував йому рясу, він спочатку забруднював її в багнюці, або відрізав шматок поли, або роздирав у кількох місцях, і тільки тоді одягав, а підрясники завжди віддавав жебракам. За кожну подану йому милостиню клав земні поклони, поминаючи всіх жертводавців поіменно.

Харчувався залишками з братського столу, змішуючи у своїй тарілці всі страви одразу; залишки складав у маленький горщик і ховав “про запас”, щоб через деякий час з’їсти цю вже неїстівну для звичайної людини їжу.

Терпів багато глузувань, отримував плювки в обличчя, бував неодноразово побитий, але все прощав своїм кривдникам і лагідно молився за них. За таке смирення і добровільне мучеництво Господь прославив його даром чудодійної молитви, прозорливості та зцілень, а також обдарував його великою співчутливою любов’ю до людей, яку преподобний приховував під покровом юродства. До кожного преподобний звертався “душечко” або “душко”; всі проступки і гріхи, таємні наміри і думки співрозмовника ніби перекладав на себе і викривав, немов свої власні.

Монастирське начальство, бачачи примхи Паїсія, стало дивитися на нього як на душевнохворого і не в змозі було придумати жодних заходів для запобігання його подальшому юродству.

12 грудня 1854 року відпросився у двомісячну відпустку для побачення з матір’ю, яка протягом 14 років, тобто з дня надходження сина в обитель, жодного разу не бачила його. Після повернення з відпустки його звільнили від послуху записника і відправили в братську хлібню. Але 10 листопада 1855 року, через крайню нестачу церковних співаків, його знову перевели на Ближні печери та визначили на колишній кліросний послух.

Там пробув кілька місяців, особливому юродству не віддавався, а потай займався вдосконаленням духу, був навіть призначений помічником уставника. Щоб уникнути нових спокус і спокус, вирішив назавжди віддалитися від людей.

Став поневірятися містом і київськими монастирями. Лише зрідка заходив до Лаври, під час богослужіння, і, ставши біля криласу, брався навмисне бурмотіти незв’язні слова.

З клірошанської келії отця Паїсія виселили і помістили в сторожці. Але блаженний і від цього комфорту навідріз відмовився. Замість цього він знайшов собі притулок на горищі, проводячи дні свої в усякому стражданні: влітку терпів денну спеку, а взимку – холод і холод.

Незабаром Лаврське начальство почало переконуватися, що все те, що творить отець Паїсій, є ніщо інше, як навмисне юродство, і тому 1867 року перемістило його на послух у Китаївську пустинь на кухню. Тут отець Паїсій ще більше посилив своє юродство, здійснюючи потай великі справи терпіння, любові і добра. Приходячи в кухню раніше за всіх, готував дрова і воду, запалював вогонь і допомагав кухарям у їхній важкій роботі, виснажував плоть свою посиленою працею.

З прийняттям на себе подвигу юродства отець Паїсій різко змінив спосіб життя. Не визнавав пристойності, в брудному одязі, із залізною палицею, почав поневірятися Києвом, ночуючи на вулиці або в Лаврі. Харчувався недоїдками, взимку переносив морози, стоячи на колінах у снігу. Буваючи в церкві, перебував у постійному русі, викриваючи тих, хто молився, ганяючись за примарами, яких він бачив, порушуючи богослужіння криками і химерними рухами тіла. Юродство приваблювало до Паїсія безліч шанувальників; для побачення з ним приїжджали з віддалених міст і сіл. Прославився чудотворіннями і прозорливістю. При спілкуванні з людьми улюбленим заняттям святого було грізне викриття.

Блаженний старець передбачав убивство імператора Олександра II, призначення на Київську митрополичу кафедру владики Іоанникія (Руднєва) і багато іншого. Він завжди вчасно з’являвся там, де потрібно було втішити тих, хто сумує, примирити тих, хто свариться, підбадьорити подвижників.

У 1879 році преподобного помістили в Китаївську братську богадільню, і сам він, будучи немічним, з великою любов’ю доглядав за більш немічними стражденними братами. Блаженний чимало послужив і своїй хворій матері та проводив її в останню путь, поховавши її на монастирському кладовищі.

День кончини старець передбачив заздалегідь. Відчуваючи наближення смерті, пішов у Лавру, де його помістили в братську лікарню.

Помер 17 квітня 1893 року після причащання Святих Христових Таїн.

Похований на братському цвинтарі в Спасо-Преображенській пустелі, що знаходиться недалеко від Китаївської і приписаної до Києво-Печерської Лаври. Кончину блаженного Паїсія оплакував весь Київ.

У 1999 році був прославлений рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви.