Преподобний Макарій Жовтоводський, Унженський

Місяця липня на 25-й день

Угодник Божий Макарій народився в Нижньому Новгороді від благочестивих батьків. Батька його звали Іваном, матір – Марією. Ще в дитинстві Макарій дивував їх: коли дзвонили на ранок, він починав неспокійно перевертатися в колисці і плакати. І на всякий церковний дзвін Макарій так відгукувався, а в інший час мовчав. Довго батьки не могли зрозуміти, в чому справа, і почали було турбуватися, але одного разу все вирішилося.

Якось у свято задзвонили в церкві, батьки почали збиратися до утрені, а маленький Макарій, як завжди, почав кричати і плакати.

“Якби він перестав плакати, – сказав батько, – взяли б його із собою на службу”. Макарій одразу ж заспокоївся, а коли його принесли до церкви, він почув спів співочих, засміявся і потім усю службу весело посміхався матері. Тоді батьки зрозуміли, чому плакав Макарій, і відтоді стали його носити до храму; він щоразу дуже радів, а якщо його залишали вдома, знову починав кричати і плакати. Тут батьки зрозуміли, що на їхній дитині спочиває Божа благодать.

Коли Макарій підріс, віддали його вчитися книжкової грамоти, і в цій справі він незабаром досяг успіху так, що перевершував не тільки однолітків, а й старших. Він і схожий був більше на дорослого, ніж на юнака: незважаючи на природну кмітливість і живий розум, за характером він був статечний і розважливий. Грати з дітьми Макарій не любив, він терпляче сидів за книжками та щодня ходив до храму. Всі його любили, батьки раділи за нього і дякували Богові.

Отрок Макарій почув про чернецтво і таємно вирішив покинути рідну домівку і піти в монастир. Він вибрав Печерську обитель, що знаходилася на березі Волги.

Чернець Макарій старанно працював і виконував усякий послух; наставникові в усьому підкорявся, братії догоджав, ні з ким не сперечався, мовчав набагато частіше, ніж говорив; а якщо розмовляв із кимось, то обов’язково стисло й незлобиво, та й то намагався якнайшвидше закінчити розмову. Скоро про нього заговорили як про великого подвижника вже не тільки в монастирі, а й за його межами.

Батьки святого, не маючи від сина жодних звісток, усюди про нього розпитували і дуже сумували, але не втрачали надії його знайти.

Після 3-х років вони його знайшли. Зраділи і прославляли Бога за те, що дарував їм сина-подвижника.

Макарій, як і раніше, трудився в обителі. Незабаром він перевершив усіх ченців, які живуть там, і здобув загальну шану і повагу. Обтяжуючись цим, Макарій вирішив піти з монастиря і оселитися в безлюдному місці. Так само, як раніше рідну домівку, покинув він обитель: помолившись, поклався на промисел Божий і пішов світ за очі.

Але довго таїтися від людей йому не вдалося: незабаром про Макарія дізналися жителі навколишніх сіл і міст і стали приходити до нього за настановами і духовною допомогою, а деякі, які хотіли піти від світу, згодом і оселилися поруч із ним. Коли набралося достатньо братії, утворився монастир, а ще трохи часу по тому почали будувати храм в ім’я Богоявлення Господа нашого Іісуса Христа і завершили його багато в чому завдяки старанням преподобного отця Макарія.

Минуло кілька років, і, як колись, святому обтяжила пошана, до того ж миряни, які у великій кількості приходили до нього по пораду, порушували його мовчання; не терплячи такого життя, преподобний поставив одного з братії в настоятелі та потайки від усіх покинув монастир. Знову мандрував він лісами. Місце, в якому він зупинився, називалося Жовті Води і було на східному березі Волги поруч із невеликим озером.

Але незабаром його усамітнення було порушено. Ім’я Макарія стало відомим не тільки в простому народі, а й серед князів, які надсилали зі своїх маєтків до монастиря все потрібне. Славилася обитель своїм зовнішнім виглядом, міцністю стін, ґрунтовністю будівель, але найбільше праведністю і ретельністю ченців, які богоугодним життям наслідували настоятеля. Але скоро спокій і благоденство обителі було порушено.

Під час набігів Золотої орди братію вирізали, а монастир спалили.

У полоні був і старець Макарій. Привели його до татарського воєначальника. А ім’я преподобного було добре відоме серед них, бо він і татар, які до нього приходили, завжди люб’язно приймав і спочивав. Коли воєвода дізнався, що за людина стоїть перед ним, він розгнівався: “Як ви посміли, – сказав він своїм воїнам, – знаючи святе життя цього старця, поглумитися над ним і його обителлю? Чи знаєте, що за таких, як він, доведеться тримати відповідь перед Богом, Який один і в них, і в нас!” І велів відпустити святого, а з ним і інших полонених – кількох ченців і мирян числом близько чотирьохсот осіб, не рахуючи жінок, дітей і старих.

На прощання воєначальник сказав Макарію: “Ідіть із цих місць негайно і більше ніколи сюди не повертайтеся, оскільки земля ця відтепер належатиме Казанському ханству”.

Преподобний попросив дозволу поховати своїх ченців. “Ось Божа людина, – сказав воєначальник, – піклується не тільки про живих, а й про мертвих”. І дозволив йому забрати вбитих.

Святий пішов до обителі, від якої залишилося одне згарище. Побачивши трупи братії, що лежали всюди, Макарій заплакав; потім, проспівавши належні молитви, поховав їх згідно зі звичаєм і став радитися з людьми, які були з ним, куди їм іти. Вирішили йти до міста Галича. Ходу туди було не менше чотирьохсот верст, але, помолившись Богу, вирушили.

Був червень. Йшли вони багато днів; боячись татар, пробиралися непрохідними лісами і болотами. Незабаром закінчилися їстівні припаси, всі знесилилися і втомилися, почалися скорботи.

Якраз тоді зустрівся їм у лісі лось, його загнали і збиралися вбити. Попросили на те благословення у преподобного Макарія. А був Петрів піст, і до свята залишалося три дні. Старець велів лося відпустити, відрізавши в нього перед тим вухо, і сказав: “Майте віру, і промисел Божий нас не залишить: у день закінчення посту нам знову зустрінеться цей лось, і тоді ми його з’їмо на славу Божу. Поки ж прошу вас потерпіти ці три дні, і врятує нас Господь від смерті по вірі нашій”.

Так і вийшло: у день свята святих первоверховних апостолів Петра і Павла, коли люди зовсім знесилилися, за молитвою старця вийшов до них той самий лось із відрізаним вухом. Вони взяли його голими руками і привели до преподобного Макарія, який і благословив лося на їжу.

Наситившись, усі дякували Богові, а Макарій сказав: “Відтепер у вас не буде нестачі в їжі по вірі вашій”. І справді, всю дорогу їм траплявся то лось, то олень, то ще якийсь звір. Так прийшли вони в межі міста Унженська.

У 1439 році, а трохи часу потому благоволінням Божим знову утворилася обитель.
Через п’ять років преподобний відчув наближення смерті. На той час йому виповнилося дев’яносто п’ять років, з них вісімдесят він прожив у чернецтві.

Мощі преподобного спочивають у Макарієво-Унженському Троїцькому монастирі поблизу міста Макар’єва під Костромою, у Свято-Троїцькому соборі, побудованому 1669 року ігуменом Митрофаном, майбутнім святителем Воронезьким. Там же знаходиться келійна ікона Смоленської Божої Матері, що належала преподобному Макарію. За монастирем, на пагорбі, зберігся в каплиці колодязь, викопаний його руками.

Тропарі, кондаки, молитви та величання