Преподобний Ісаакій I (Антимонов), Оптинський

Місяця серпня на 22-й день

Преподобний Ісаакій (в миру Іван Іванович Антімонов) народився в Курську 31 травня 1810 року в патріархальній купецькій сім’ї, яка користувалася незмінною повагою городян за бездоганну чесність і суворий християнський уклад життя, милосердя до бідних і прикрашання міського храму.

Майбутній великий оптинський старець ріс в обстановці любові, слухняності батькам, у твердому дотриманні церковного статуту і моральної суворості. Хлопчик був скромний і добрий, мовчазний і стриманий, але не похмурий, він не був чужий жарту, дотепний і простий у спілкуванні.

Думка про відхід у монастир довгі роки визрівала в душі благочестивого юнака, змушеного допомагати батькові в торгових справах. До тридцяти шести років вона остаточно зміцніла. Цьому сприяв також вступ у чернецтво його старшого брата Михайла.

І ось 1847 року, вже зрілою людиною, прийнявши тверде рішення, він залишає рідну домівку і вступає послушником у скит знаменитої вже тоді своїми старцями Введенської Оптиної пустелі, в укладі якої було заведено духовну опіку над кожним братом у старця. І послушник Іоанн був ввірений оптинському старцю преподобному Макарію, ім’я якого було відоме далеко за межами обителі. Під його духовним керівництвом пройшли роки послуху: спочатку на пасіці, потім у хлібопекарні та кухарем у монастирській трапезній, співав на криласі, келійно – з благословення старця Макарія; брат Іоанн був ще й плетієм книг. Неухильно виконував він покладене всякому послушнику келійне правило, причому згодом, після прийняття рясофора 1851 року і постригу в мантію 1854 року, дедалі ревнішим і ревнішим ставився до вдосконалення свого внутрішнього духовного світу, не даючи собі поблажок у жодному: був суворий у примусі себе до розумного ділання, відвідування монастирських богослужінь і обмежував себе в їжі та відпочинку.

Уникаючи честолюбних думок і остерігаючись тому всякого піднесення, винятково за послух своєму духовному батькові, старцю Макарію, він прийняв 1855 року висвячення в сан ієродиякона, а потім, 1858 року, – в сан ієромонаха. І після прийняття сану преподобний Ісаакій залишається таким самим скромним, щирим і відкритим у стосунках із братіями, яким був колись, але ще суворішим і вимогливішим до себе, у всьому покладаючись на духовні настанови старця.

Можливо, так, у виконанні послухів, чернечих правил, дотриманні церковного уставу, у духовному вдосконаленні й поступовому сходженні “від сили в силу”, і пройшло б усе його життя в монастирі. Але Богу було угодно інше.

У 1860 році, вже тяжко хворий, преподобний старець Макарій, передчуваючи близький кінець, заповідає своєму духовному синові, преподобному Ісаакію, перейти під керівництво великого оптинського старця Амвросія, учня блаженного старця Макарія. А ще через два роки, 1862 року, після смерті настоятеля Оптиної пустелі старця Мойсея, преподобний Ісаакій стає його наступником.

Протягом тридцяти з гаком років веде він монастир, продовжуючи розпочате ще преподобним Мойсеєм будівництво, на ті часи чимале. Його ж стараннями добудовується храм Всіх Святих на новому цвинтарі, споруджується новий іконостас у Казанському соборі та перебудовується старий у Введенському, робиться новий розпис стін, будується монастирська лікарня з аптекою для безплатного користування, з церквою при ній в ім’я святого Іларіона Великого, книжкова крамниця, двоповерхова будівля рухлядної, добудовується водогін, споруджується будівля нового готелю й безліч приміщень реставрують, переробляють, відновлюють і будують знову.

Під його мудрим управлінням Оптина купує лісові ділянки – так вирішується проблема палива. Ним же здійснюється купівля лугових земель на болховському млині, відкривається свічковий завод, заохочується розведення монастирських садів і городів. Таким чином Оптина пустинь у другій половині XIX століття стає одним із процвітаючих монастирів Росії.

Але не тільки господарськими турботами обмежувалася діяльність настоятеля. Головним для нього було по-батьківськи суворе піклування про виконання братією чернечих послухів і статуту, водночас не робили винятку і для себе.

Уже будучи ігуменом, а пізніше, 1885 року, архімандритом, преподобний не здійснював без благословення старця жодних монастирських справ і вчив цьому братію. “Отці і братія! Потрібно ходити до старця для очищення совісті”, – часто повторював він. Так, побожно, майже до применшення себе, стояв він з усіма в черзі до свого духівника, преподобного старця Амвросія, і розмовляв із ним, стоячи на колінах, як простий послушник.

В останні роки життя настоятеля багато скорботи випало на його долю. Особливо важко пережив він від’їзд старця Амвросія в Шамординську громаду. “Двадцять дев’ять років провів я настоятелем при старці і скорбот не бачив, тепер же, мабуть, угодно Господу відвідати мене, грішного, скорботами”, – говорив він.

Здоров’я його стало помітно слабшати, і він келійно прийняв постриг у схиму. Незабаром відійшов до Господа великий старець преподобний Амвросій, і на настоятеля, преподобного Ісаакія, надійшли таємні доноси про нездатність його, у похилому віці та через хворобу, керувати обителлю. І хоча братія одностайно стала на захист свого настоятеля, сили його вже згасали. Помирав він тихо, оточений чадами своїми, які плакали, і яким дав останню настанову: “Любіть Бога і ближніх, любіть Церкву Божу, у службі церковній, у молитві шукайте благ не земних, а небесних; тут, у цій святій обителі, де ви поклали початок чернечого життя, і закінчуйте дні свої”. Преподобний отець наш Ісаакій спочив у Господі 22 серпня/4 вересня 1894 року.

Це був істинний послідовник тієї традиції старчества, яка відрізняла уклад Оптиної пустелі від інших монастирів Росії, суворого послуху всієї братії старцям-духівникам, незалежно від сану та ієрархічного звання.

Все його життя стало гідним продовженням духовного подвигу, розпочатого ще його попередником, преподобним Мойсеєм, та іншими великими оптинськими старцями.

Тропарі, кондаки, молитви та величання