Преподобний Iоанн, затворник Святогірський

Місяця серпня на 11-й день

У миру Іван Крюков, народився в Курську в сім’ї міщан 1795 року. З дитинства горів любов’ю до чернецтва і подвижництва. У віці дев’яти років Іван був відданий на навчання майстру з виготовлення кахлів, довгий час переносив жахливу жорстокість свого господаря. За деякий час після завершення учнівства він одружився з примусу своєї матері, відкрив власну майстерню з виготовлення кахельних печей, а трохи згодом – два заїжджі двори та корчму. Після смерті дружини, у 38-річному віці, вступив до Глинської пустині Курської єпархії, під керівництво старця-ігумена Філарета.

Півтора року був послушником, після чого отримав право носити рясу. Від самого вступу в монастир Іван Крюков вирізнявся простотою і щирістю, старанністю і невтомністю в молитві, яку супроводжував багатьма земними поклонами. Уже в послушницький період Іоанн прославився здатністю зцілювати хворих. У монастирі він опанував грамоту. Через 7 років його постригли в мантію з ім’ям Іоанникія і призначили економом обителі. Провівши 11 років у цій обителі та досягнувши в ній духовного успіху, разом із частиною Глинської братії на чолі з скарбником ієромонахом Арсенієм, він отримав запрошення від настоятеля стародавньої Успенської Святогірської пустині Харківської єпархії.

У Святогірській обителі він був залишений на посаді економа і багато потрудився для благоустрою Святогір’я. Ось що про його діяльність пише Василь Немирович-Данченко:

“Іоанн і тут виявив властиві йому характер і рішучість. Не попередивши, він розпорядився “відсікти” частину гори під готель. Проти нього піднялося все, але він поборов перешкоди, і гора була “відсічена”. Іоанн вів війну з управителем Потьомкіних, заступався за пограбоване ними селянство, і хоча на цьому шляху його упокорював настоятель, але, як наполегливе цаписько, виконавши покладену на нього слухняність, знову вступав у бій із панськими холопами і відсікав гори. Потім уже його й упокорювати перестали – махнули рукою. Зрештою, втім, виявилося, що Іоанн мав рацію, за що на нього наклали мантію. Взагалі, в цю пору своєї діяльності, малограмотний, енергійний, не знає втоми, впертий і винахідливий, Іоанн абсолютно підходить до типу північного ченця-соловчанина. Потім Іоанн, а в мантії Іоанникій, є знову гостинником, знову “відтинає” гори, риється в землі, як кріт, відшукує й знаходить старі підземні храми, власноруч вибиває для них із цільних диких каменів престоли”.

Трохи згодом Іоанникія висвятили на ієромонаха і визначили духівником до прочан. На цій посаді він бере активну участь у відновленні підземних ходів. Працюючи в печерах з їхнього розчищення, він полюбив одну з крейдяних келій, у якій зачинився 1850 року, а через два роки прийняв схиму. Про відхід святого Іоанна в затвор Немирович-Данченко пише таке:

“Переконавшись, що Іоанникій не звеличується, а жадає подвигу, Арсеній наказав йому зачинитися в простій житловій келії і замкнути віконниці. Важко було здолати Іоанникію спочатку жах самотності, особливо ночами. Але він звик і потім перебрався в крейдяну скелю. Настоятель усе ще відмовляв його. Стояли холоди, печі там не було, і влаштовувати її не дозволялося, але монах не послухав. Нарешті, йому дозволили зачинитися зовсім. Ввели в крейдяну печеру – і замкнули на замок. У дверях було пророблено мале віконце для передачі їжі та пиття.

Холод стояв там, як у льодовику…. Так минув цілий рік безвихідного перебування в затворі, найважчий рік, тому що тіло заточника ще тільки звикало до вогкості й холоду… Пробували його випробовувати – виводили на світло, наказували залишитися, але Іоанникій незмінно йшов назад. Так минуло ще шість місяців, після закінчення яких його постригли в схиму і знову назвали Іоанном, дозволили долучатися двічі на місяць, а в пости щотижня”.

А. Ф. Ковалевський, очевидець подвигів затворника, залишив опис побуту його скромної келії:

“Уявіть собі, читачу, тісну й низьку келію, склепіння якої не вищі за людський зріст, посічену в крейді, світло в яку проникає через вузьку свердловину, пробурену назовні скелі на досить великій відстані. Атмосфера келії різко холодна і сира, нагадує собою льодовик: вона ніби коле вас і збуджує в тілі лихоманку. Усе оздоблення келії становить дерев’яна відкрита труна з великим надмогильним дерев’яним хрестом біля узголів’я, на якому написаний розп’ятий Господь; у труні трохи соломи і голова, і в такому вигляді слугувала вона ложем заспокоєння затворникові, змученому подвигом пильнування молитовного. Ось усе заспокоєння, яке дозволяв собі подвижник: потім невеличкий аналой біля святих ікон, дерев’яний обрубок, що служив замість стільця, глечик для води, горщик для їжі, нагольний кожух, стара мантія з епітрахиллю та незгасна лампада – задовольняли всі життєві потреби самітника, та ще незмінні його важкі залізні вериги та жорстка волосяниця, які носив він на своєму тілі та які самі становили чимале випробування своєю вагою та гостротою. Правило молитовне за заповіддю отця Арсенія звершував він таке: на добу ставив 700 поклонів земних, 100 поясних, вимовляв молитов Іісусових 5000, Богородичних 1000, читав акафісти Солодчайшому Іісусу, Богоматері та Страстям Христовим, пам’ятний лист… причащався Святих Христових Тайн… у сусідній печерній церкві Іоанна Предтечі, де служилася щотижня літургія по вівторках…

Сирість була така, що одяг недовго служив, мабуть, зотлівав і розпадався. Міріади комах кишіли в келії, в труні й одязі подвижника, в’язнили до крові його тіло і порушували його спокій, якщо тільки можна назвати спокоєм ложе в труні за такої обстановки. Але міцність духу подвижника Божого була воістину дивовижна: все терпів він мужньо заради Господа і порятунку своєї душі; страждання Господа завжди уявляв він поглядом душі своєї і, протиставляючи їм свій подвиг, вважав його нікчемним від щирого серця”.

У таких трудах прожив подвижник у затворі 17 років, причому перші 5 років – без пічного опалення. Раз на місяць святий залишав затвор, щоб причаститися Святих Тайн у монастирській церкві. Братія монастиря звинувачувала подвижника в гордості та знущалася з нього, але Іоанн здобув багато шанувальників серед мирян.

Із середини 1850-х років Іоанн причащався раз на тиждень, після служби благословляв натовп народу, що юрмився в церкві, заради бесід із відвідувачами відчиняв двері своєї келії.

За подвижницьку, самовіддану любов до Бога і ближніх Господь за земного ще його життя сподобив його благодатних дарів безперервної молитви, дару міркування, прозорливості, дару цілительства і чудотворення. Від постійного перебування в темряві подвижник осліп, і в останні роки життя міг творити лише безперестанну Ісусову молитву.

За тиждень до смерті, зберігаючи послух волі настоятеля, тяжко хворого стареця було перевезено на лікарняний монастирський хутір Охтирської Божої Матері, де 11 серпня 1867 року мирно помер. Преподобний Іоанн був похований біля вівтаря лікарняної церкви.

Широке народне шанування Іоанна почалося з дня його смерті. Біля мощей святого відбулося безліч чудесних зцілень, запис яких вівся в монастирі. Після більшовицького перевороту 1917 року, незважаючи на перешкоди, чинені владою, паломництва до могили Іоанна тривали.

24 серпня 1995 року, в день кончини, в рік 200-річчя від дня народження, відбулося прославлення подвижника Іоанна, затворника Святогірського, для місцевого шанування в лику преподобних Українською Православною Церквою. Зі встановленням у 2003 році Собору Курських святих преподобний Іоанн був включений і до нього.

Всечесна глава його побожно зберігається у Свято-Успенському соборі Святогірської Лаври, де щотижня щочетверга перед Літургією служиться молебень біля раки святого, від якого подаються зцілення і допомога всім, хто з вірою припливає. Щорічно в день пам’яті преподобного – 24 серпня звершується хресний хід навколо обителі з його мощами, на який збирається до десяти тисяч паломників.

30 листопада 2017 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив рішення про загальноцерковне прославляння преподобного Іоанна Святогірського зі встановленням дати пам’яті 24 серпня.

Тропарі, кондаки, молитви та величання