Преподобний Далмат Ісетський, Пермський

Місяця червня на 25-й день / липня на 24-й день – знайдення мощей

До постригу в ченці преподобний Далмат у миру був Дмитром Івановичем Мокринським. Народився він 1594 року в місті-фортеці (острозі) Березові. Жив у Тобольську, перебував на государевій службі, був одружений, мав дітей. Батько його був козачим отаманом, мати, як дехто вважав, – донькою новохрещеного татарина з роду мурзи Ілігея, власника земель по берегах річки Ісеті.

Після смерті дружини Дмитро Мокринський пішов у Нев’янський монастир, де і був наречений Далматом. За свою начитаність і прихильність до віри Далмат користувався такою повагою братії, що намірилися вони поставити Далмата наставником. Але, не бажаючи цієї честі, прагнучи усамітнення, Далмат таємно покинув Нев’янський монастир і пішов на далеке поселення, захопивши з собою родову ікону Успіння Божої Матері. Ні, не убогий старець йшов у чернечий подвиг, а людина, яка розраховувала на свої сили і Божу допомогу. Адже йому довелося нести на собі не тільки важку ікону, а й усе, що необхідно для усамітненого буття.

За порадою жителя Киргинської слободи Семена Сосновського Далмат вибрав для усамітнення зручне з географічної точки зору місце – високий стрімчастий пагорб – берег річки Ісеті, урочище Біле Городище – при злитті річок Течі та Ісеті. Першим житлом його була печера біля чистого ключа.

Землі, на яких оселився Далмат у 1644 р., належали татарському мурзі Ілігею і здавалися ним в оренду для промислів “ірбітцям і нев’янцям Корольовим і Шипіциним”. Ілігей двічі намагався збройним шляхом вигнати Далмата зі своїх володінь. Важко сказати, яким чином старцю вдалося здобути перемогу в боротьбі за ці землі. Вважалося, що успіх Далмата був забезпечений його спорідненістю з Ілігеєм по материнській лінії, але твір Ісаака повідомляє, що цей факт не відповідає істині.

Вдруге Ілігей забажав зігнати старця, але Далмата врятувало диво – божественне прозріння татарського мурзи. Дорогою до печери Далмата Ілігея наздогнала ніч, і уві сні йому було видіння: Богородиця в багряних ризах із хлистиком у руках наказувала татарському мурзі не тільки не чіпати старця, зокрема й злим словом, а й віддати йому вотчину. Ілігея охопив жах, і на спокуту своїх гріхів він передав Далмату володіння на Білому Городищі навесні 1646 р. Отже, монастирська легенда представляла передачу земельних угідь засновникові монастиря як добровільне дарування.

До 1651 р. перші насельники Далматової пустелі побудували на Білому Городищі з благословення Тобольського архієпископа Герасима (Кремньова) дерев’яну каплицю, келії та огорожу – перші споруди майбутнього монастиря. Але їм судилося простояти недовго. Як повідомляють документи, “того літа по всій Ісеті ніхто руських людей не жив ніде, і прийшли на них (тобто мешканців монастиря) калмицькі люди, і каплицю та келії у старців і трутників спалили та побили, а інших у полон забрали, тільки залишилася на пожежі в попелі ікона Пресвятої Богородиці неушкоджена, і старець Далмат збережений був”. Відтоді ікона Успіння Пресвятої Богородиці вважається захисницею і покровителькою Далматовського монастиря. Цю ікону приніс на Біле Городище Далмат із Нев’янського монастиря. Знову навколо Далмата зібралися сподвижники, і монастир відродився. Було побудовано церкву в ім’я Успіння Богородиці, келії, монастирські служби, огорожу з вежами.

У 1662-1664 рр. пустинь знову зазнала спустошливих нападів башкирських кочових племен і онуків останнього сибірського хана Кучума. Але після кожного розорення обитель знову відбудовувалася. Старець Далмат пережив важкі години лих і випробувань. Кілька разів він був близький до смерті, двічі на його очах монастир знищили дощенту, і двічі він знову зводив його з купи попелу і руїн.

Далмат, який не шукав через своє смирення суєтної слави і влади, до самої смерті залишився лише простим старцем-ченцем, незважаючи на те, що йому як засновнику, влаштовувачеві та керівнику монастиря по праву належало і настоятельство в ньому. Але хоча офіційно монастирем керували інші старці (так, у 1667 р. ігуменом монастиря було призначено сина Далмата Ісаака), авторитет Далмата був великий, і його слово було вирішальним. Він завжди був прихильником суворого дотримання релігійних канонів, і ніякі обставини не могли змусити його відступити від них. У такому ж дусі він наставляв і монастирську братію.

Помер Далмат 25 червня 1697 р. у віці 103 років. Отже, рік його народження – 1594 р. Він був похований у монастирі на місці найпершої церкви, колись спаленої кочівниками. Ще за життя Далмат виготовив собі труну (видовбав із великого дерева), яка довгі роки зберігалася в сараї. Для поховання Далмата було споруджено цегляний склеп. У 1707 р. над склепом було побудовано дерев’яну усипальницю або каплицю.

Усипальниця Далмата була головною святинею монастиря. За нею стежили, відновлювали після пожеж, підновляли, прикрашали. Сама гробниця була розписана сюжетами і віршами про первісну історію монастиря і чернечий подвиг її засновника.

Братія монастиря дбайливо зберігала пам’ять про “початкового” старця, його речі стали своєрідними символами торжества православної віри. Це шишак і кольчуга, подаровані Далмату мурзою Ілігеєм на знак примирення, келійна мантія і клобук. Пізніше, після смерті архімандрита Ісаака, в усипальниці з’явилися його посох, мантія і клобук, а самого його поховали в придільній церкві в ім’я преподобного Дмитра Прилуцького.

З року в рік все більше людей приходило в монастир, щоб помолитися в усипальниці Далмата, взяти води з джерела. Народна пам’ять зберігала розповіді про одужання тих, хто страждав на недугу після молитви в каплиці Далмата, а вода з джерела вважалася цілющою. Далмата стали вважати покровителем воїнів, і перед відправленням в армію молоді люди обов’язково приходили до його гробниці, надягали на себе кольчугу і шишак, тим самим ніби отримуючи оберіг. Таким чином, народний поголос створив навколо імені Далмата, його могили і речей ореол святості.

У 1871 р. на могилі ченця Далмата побудували новий кам’яний храм Всіх Скорботних радості. Вівтар і власне храм розташовувалися в середині будівлі й були оточені різними приміщеннями: зі сходу – для ризниці та церковного начиння, з півдня – “для безпритульних і стражденних духовних осіб”, з півночі – для старої немічної чернечої братії.

У 1896 р. над могилою преподобного Далмата в пам’ять про 250-річчя існування Далматовської обителі, яке виповнювалося, замість дерев’яної каплиці було зведено кам’яну усипальницю. У новій усипальниці було відтворено колишню обстановку. Зсередини її стіни були прикрашені живописом на теми житія старця Далмата. Так само, як і в дерев’яній каплиці, за гробницею стояв великих розмірів хрест-розп’яття з прихожанами, “всі особи живопису старовинного”. На північній стіні усипальниці були розміщені портрети Далмата і його сина – архімандрита Ісаака. За твердженням Г. Плотнікова, ці портрети були написані олійними фарбами з натури.

До 300-річчя преставлення святого в 1997 р. було складено йому службу й акафіст. У 2004 році з благословення патріарха всієї Русі Олексія II преподобного Далмата Ісетського зарахували до місцевошанованих святих Курганської єпархії, шанованого в лику Собору Сибірських святих, зі встановленням дня пам’яті 8 липня.

Тропарі, кондаки, молитви та величання