Преподобний Далмат Ісетський, Пермський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 25-й день / липня на 24-й день — знайдення мощей / червня на 10-й день — Собор Сибірських святих

До постригу преподобного Далмата звали Дмитро Іванович Мокринський. Народився він 1594 року в місті-фортеці (острозі) Березові. Жив у Тобольську, перебував на государевій службі, був одружений, мав дітей. Батько його був козачим отаманом, а мати, як дехто вважав, була донькою новоохрещеного татарина із роду мурзи Ілігея, власника земель по берегах річки Ісеті.

Після смерті дружини Дмитро Мокринський пішов до Нев’янського монастиря, де й був наречений Далматом. За свою начитаність і прихильність до віри Далмат користувався такою повагою братії, що вони захотіли, аби він був їхнім наставником. Але, не бажаючи цієї честі та прагнучи усамітнення, Далмат таємно покинув Нев’янський монастир і пішов на далеке поселення, взявши з собою родову ікону Успіння Божої Матері.

За порадою жителя Киргинської слободи Семена Сосновського Далмат вибрав для усамітнення високий стрімчастий пагорб на березі річки Ісеті. Першим його житлом була печера біля чистого ключа.

Землі, на яких оселився Далмат у 1644 році, належали татарському мурзі Ілігею і здавалися ним в оренду для промислів «ірбітцям і нев’янцям Корольовим і Шипіциним». Ілігей намагався збройним шляхом вигнати Далмата зі своїх володінь. Важко сказати, яким чином старцю вдалося здобути перемогу в боротьбі за ці землі. Вважали, що успіх Далмата був забезпечений його спорідненістю з Ілігеєм по материнській лінії, але є і думка, що це не відповідає істині.

Вдруге Ілігей забажав зігнати старця, але Далмата врятувало диво. Уві сні Ілігею було видіння: Богородиця в багряних ризах із хлистиком у руках наказувала татарському мурзі не лише не чіпати старця, зокрема й злим словом, а й віддати йому вотчину. Ілігея охопив жах, і на спокуту своїх гріхів він передав Далмату володіння на Білому Городищі навесні 1646 року. Отже, монастирське передання представляло передачу земельних угідь засновникові обителі як добровільне дарування. Найімовірніше, Далмат домовився з Алігеєм про оренду цієї землі за вищу плату, ніж попередні орендарі.

1659 року межі монастирської вотчини були встановлені указом царя Олексія Михайловича. У подальшому вони неодноразово розширювалися за рахунок придбання татарських земель.

До 1651 року перші насельники Далматової пустині побудували на Білому Городищі з благословення архієпископа Тобольського Герасима (Кремньова) дерев’яну каплицю, келії та огорожу — перші споруди майбутнього монастиря. Але їм судилося простояти недовго. Як повідомляють джерела, «того року… прийшли на них війною калмицькі люди, і каплицю й келії у старців і трудників спалили та побили, а інших у полон забрали, тільки залишилася на пожежі в попелі ікона Пресвятої Богородиці неушкоджена, і старець Далмат збережений був». Відтоді ікона Успіння Пресвятої Богородиці вважається захисницею і покровителькою Далматівського монастиря. Цю ікону приніс на Біле Городище Далмат із Нев’янського монастиря.

Після того навколо Далмата знову зібралися сподвижники, і монастир відродився. Було побудовано церкву в ім’я Успіння Богородиці, келії, огорожу з вежами.

Далмат, який не шукав через своє смирення суєтної слави і влади, до самої смерті залишився лише простим старцем-ченцем, незважаючи на те, що йому як засновнику, влаштовувачу та керівнику монастиря за правом належало і настоятельство в ньому. Але хоча офіційно монастирем керували інші старці (так, у 1667 році ігуменом монастиря було призначено сина Далмата Ісаака), авторитет Далмата був великий і його слово було вирішальним. Він завжди був прихильником суворого дотримання релігійних канонів, і ніякі обставини не могли змусити його відступити від них. У такому ж дусі він наставляв і монастирську братію.

Помер Далмат 25 червня 1697 року у віці ста трьох років. Він був похований у монастирі на місці найпершої церкви, колись спаленої кочівниками. Ще за життя святий видовбав із великого дерева собі гроб, який довгі роки зберігався в сараї. Для поховання Далмата було споруджено цегляний склеп. У 1707 році над склепом було побудовано дерев’яну усипальницю або каплицю.

Братія монастиря дбайливо зберігала пам’ять про старця, а його речі стали своєрідними символами торжества православної віри. Це шишак і кольчуга, подаровані Далмату мурзою Ілігеєм на знак примирення, келійна мантія і клобук. Пізніше, після смерті архімандрита Ісаака, в усипальниці з’явилися його посох, мантія і клобук, а самого його поховали в придільній церкві в ім’я преподобного Димитрія Прилуцького.

Із року в рік все більше людей приходило в монастир, щоб помолитися в усипальниці Далмата, взяти води із джерела. Народна пам’ять зберігала розповіді про одужання тих, хто страждав на недугу, після молитви в каплиці Далмата, а вода із джерела вважалася цілющою.

До трьохсотріччя преставлення святого в 1997 році було складено йому службу й акафіст. У 2004 році з благословення патріарха всієї Русі Олексія II преподобний Далмат Ісетський був причислений до місцевошанованих святих Курганської єпархії зі встановленням дня пам’яті 8 липня.

4 лютого 2013 Архієрейський Собор Руської Православної Церкви затвердив його загальноцерковне прославлення в лику святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання