Преподобний Анатолій Оптинський (Потапов)

Місяця липня на 30-й день

З юних років преподобний Анатолій прагнув духовного життя, але мати не відпускала його в монастир, і тільки після її смерті, 15 лютого 1885 року, коли йому було вже тридцять років, прийшов до Оптиної пустині калузький прикажчик Олександр Потапов. Незабаром брата Олександра благословили бути келейником у преподобного старця Амвросія. Уже в цю пору відкрився у преподобного Анатолія дар любові, співчуття, прозорливості.

Прийнявши чернечий постриг 3 червня 1895 року, він поступово входив у старечу працю і після смерті старців преподобного Іосифа і преподобного Варсонофія разом із преподобним Нектарієм став продовжувачем старечої духовної праці. Старці не відкидають нікого, але так уже склалося, що до преподобного Нектарія прагнули ченці й інтелігенція, а до преподобного Анатолія йшов простий люд зі своїми клопотами й скаргами, скорботами й хворобами.

Завжди смиренний і ніколи не зневірений – у народі його ласкаво називали “утішителем”, а ще – “другим Серафимом”. І справді, та сама любов, радісний і світлий лик, лише кілька мудрих слів, простий подарунок… А головне – абсолютно особлива атмосфера, що панувала навколо старця, опинившись у якій, людина відчувала себе так, ніби “побувала під благодатним золотим дощем”.

На благословення до старця, на соборування, на сповідь завжди стікалася безліч людей. З братського корпусу старцю Анатолію довелося перейти в притвор Володимирського храму. І часто доводилося бачити таку картину: у монастирі повне затишшя, не видно навіть ченців, а Володимирська церква відчинена і повна народу. Батюшка приймав усіх без обмеження часу, незважаючи на нескінченну втому, на нестерпний біль від утиску грижі, болі в ногах, що кровоточили. У свій час він взагалі не лягав спати, дозволяючи собі подрімати лише на утрені, під час читання кафізм. Преподобний був завжди привітним, постійно ласкавим, сердечним, готовим завжди віддати себе тому, хто приходив до нього з тією чи іншою потребою або скорботою.

Одного разу прийшов до преподобного селянин, який потрапив у скрутне становище, залишився з сім’єю без даху над головою, маючи за душею лише 50 рублів грошей. Йому нізвідки було отримати допомогу. Від горя він зневірився, по-селянськи закручинився і насамперед вирішив пропити ці гроші, залишити дружину з дітлахами, а самому йти в Москву в працівники. Але недарма кажуть: ранок вечора мудріший. На ранок перша думка в голову: “Сходи до старця Анатолія”, та й годі. І пішов. Підходить під благословення, старець благословляє, начебто в лоб двічі б’є, і кладе благословення повільно, чинно, а селянин і каже: “Гину я, батюшко, хоч зовсім помирай” – “Що так?” – “Та ось, так і так…” – і все розповів селянин старцю. Старець Анатолій ще раз благословив його і сказав: “Не падай духом, за три тижні у свій дім увійдеш”. Так воно і сталося, допоміг йому Господь і хату збудувати, і іншою людиною стати.

Преподобний Анатолій любив Росію, російський народ і передбачав: “Буде шторм. І російський корабель буде розбитий. Але ж і на трісках і на уламках люди рятуються. Не всі загинуть… А потім буде явлено велике чудо Боже, і всі тріски й уламки зберуться і з’єднаються, і знову з’явиться великий корабель у всій своїй красі! І піде він шляхом, Богом призначеним!”

Але спочатку Оптиній та її останнім старцям належало разом із Росією зійти на свою Голгофу. Преподобний Анатолій писав одному з духовних чад, готуючи до майбутнього: “Бійся Господа, сину мій, бійся втратити уготований тобі вінець, стій у вірі і, якщо потрібно, терпи вигнання та інші скорботи, бо з тобою буде Господь”.

Після закриття Оптиної прийшли з обшуком і до преподобного Анатолія, витягли з келії те небагато, що він не встиг ще роздати чадам. За обшуком послідував арешт. Хворого старця повезли до в’язниці, але дорогою його стан погіршився, і він опинився в лікарні, де йому, як тифозному, одразу ж обстригли волосся і бороду. Коли ж з’ясувалося, що його помилково прийняли за тифозного хворого, лікар відпустив його. Повернувся він в обитель змучений, ледве живий, але зі світлою посмішкою і подякою Господу на устах.

29 липня 1922 року в монастир прийшла комісія ГПУ. Почалися допити. Готувалися до арешту вмираючого старця. Він не опирався, тільки попросив собі відстрочки на добу, щоб приготуватися. Келійнику отцю Варнаві грубо наказали до завтрашнього ранку приготувати старця до від’їзду. Запанувала тиша, старець став готуватися в дорогу.

Уночі йому стало зле. Покликали лікаря, але той не знайшов нічого, що загрожувало б життю. Під ранок келейник знайшов старця стоячим на колінах. Увійшовши в келію через кілька хвилин, отець Варнава зрозумів, що старець Анатолій тихо відійшов до Господа.

На ранок приїхала комісія. Вийшли з машини: “Старець готовий?” – “Так, готовий”, – відповів отець Варнава. І впустив їх у келію. Там, на столі, в труні лежав покійний старець, який “приготувався”. Господь прийняв готового Свого раба в ніч на 30 липня/12 серпня 1922 року. “Чесна перед Господом смерть преподобних Його” (Пс. 115:6).

Його поховали біля могилки преподобного Амвросія, на тому самому місці, де він довго стояв за два тижні до смерті, повторював: “А тут же цілком можна покласти ще одного. Якраз місце для однієї могилки. Так, так, якраз…”

“Покладися на волю Господню, і Господь не посоромить тебе… Перед смертю своєю будеш дякувати Богові не за радощі і щастя, а за горе і страждання, і що більше їх було в твоєму житті, то легше будеш помирати, то легше буде душа твоя підноситися до Бога”, – так навчав своїх чад преподобний Анатолій і життям своїм, і блаженною кончиною.

Тропарі, кондаки, молитви та величання