Преподобний Амфілохій Почаєвський

Місяця грудня на 19-й день/ місяця квітня на 29-й день (канонізація)

У селі Мала Іловиця, що на Шумщині, в багатодітній родині Варнави Головатюка 27.11.1894 року народився син, у святому хрещенні названий Яковом – на честь мученика Якова Персянина. Мир і злагода, що панували в родині, передавалася і маленькому Якову. З раннього дитинства майбутній подвижник, занурений в господарські турботи, бачив благочестиве життя своїх батьків, які і з дому не виходили без молитви, і вбирав у себе все саме добре та святе.

У 1912 році Яків Головатюк був призваний до Царської Армії, де віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Спочатку була санчастину в Сибіру, ​​в якій молодий солдат виконував обов’язки фельдшера, а потім фронт, передова, де кращі друзі гинули в бою, і нарешті – полон. Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи будь-яку роботу з великою ретельністю і християнською покорою, Яків заслужив довіру і любов свого господаря. Але, сумуючи за рідним краєм, юнак в 1919 році здійснює заповітне бажання свого серця, втікає. За допомогою добрих людей переходить кордон і повертається в рідне село.

Молитовна теплота рідної домівки зігріла душу мандрівника. Дні потекли в звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися за допомогою. Побачивши світ, скуштувавши горя на фронті і в полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя є нескінченна битва, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, – серце людське. І в цій битві не буде стояти, якщо на землі серцевого смиріння не посіяні насіння благочестя, полита сльозами покаяння. У 1925 році Яків Головатюк, обравши тернистий шлях порятунку, приходить в Почаївську Лавру. У працьовитості і смиренні виконує молодий чернець покладені на нього слухняності.

У лютому 1931-го року, стоячи біля труни покійного настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя: “Людина, яко трава, дні його, немов цвіт польовий, тако відцвіте”.

Пройшовши чернечий іспит, 8 липня 1932 року послушник Яків Головатюк був пострижений в чернецтво з ім’ям Йосиф. Виконуючи різні роботи в Лаврі, отець Йосип також лікував хворих і особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних зі всієї округи; потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. З благословення намісника Лаври він поселився в маленькому будиночку біля воріт на монастирському кладовищі, де разом з ієромонахом Іринархом прожив близько двадцяти років.

Проводячи дні і ночі в праці і молитві, отець Йосип зростав духом, сходячи від сили в силу. Прихованими для світу залишилися його багато таємних подвигів і боротьба. Постом упокорював свою плоть, убивав подвижник плотські бажання і пристрасті, приводячи найменші рухи розуму і серця в “керівництво духом”. Присвятивши життя служінню Богу і ближнім, отець Йосип здобував тверду віру і любов, отримавши від Бога дар прозорливості і зцілення.

Він лікував, виганяючи бісів, повертав слух глухим, зір – сліпим, скорботним приносив відраду і втіху. “Де ворог роду людського не встигає сам за допомогою помислів привидів, – кажуть святі отці, – там насилає злих людей”.

Все так само поспішали до нього люди, отримуючи лікування тілесних хвороб і таємних недугів душі. Зцілювалися навіть ті, чиї хвороби були запущені і, на думку лікарів, невиліковні. Особливий дар мав батюшка – виганяти бісів. До нього везли одержимих з найдальших республік Радянського Союзу. Демонів старець бачив наяву, так що часто, проходячи по храму, суворо наказував їм вийти з церкви і з людей. Горе, що переповнювало людські серця, отець Йосип переживав як своє, співчуваючи стражденним і терплячи до немічних. Майже всі жителі Почаєва в різні періоди свого життя – в дитинстві, юності або старості – зверталися до отця Йосипа.

Цілий день проводячи на послухах і з людьми, старик молився вночі. Отець Йосип возлюбив смиренність і, уникаючи людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти. Багато, навіть невіруючі люди, після зустрічі з батьком Йосипом глибоко міняли свої погляди і прославляли його.

За часів гонінь на Церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму, а насельникам пропонували покинути територію. За всіма віруючими, монахами і паломниками був встановлений строгий контроль, а потім застосовані репресії, висилки, в’язниці … Але ніщо не зломило стійкості ченців, які переносили все мужньо і спокійно, бажаючи, якщо потрібно, померти за Святині Лаври. У храмах монастиря цілодобово жевріла лампада і підносилися молитви …

Отець Йосип приходив в храм, де до ранку служив акафісти, а зі світанком всім співати: “Слава Тобі, що показав нам світло”, “Пресвята Діво” та інші піснеспіви і молитви.

В один час своєю мужністю і сміливістю відстояв отець Йосип Троїцький собор. Він знав, на що йшов, і очікував від злопам’ятних богоборців жорстокої помсти. Через тиждень його заарештували і помістили в психіатричну лікарню в Буданові, що в ста кілометрах від Почаєва. Там його постригли і поголили, зірвали хрест і вночі роздягненого повели в палату буйних психічнохворих … Щодня вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Всі, хто знав батька Йосипа, не переставали клопотати про його звільнення; сподівалися і не відступали, просили всюди, їздили навіть до Москви. Нарешті вдалося його звільнити. Після цього він оселився у свого племінника в рідній Іловиці. Дізнавшись, де знаходиться старець, знову почали з’їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Отець Йосип щодня служив Водосвятні молебні і зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав. Стурбовані напливом хворих людей в село, вони налаштували проти нього родичів.

У батька Йосипа було дев’ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув з трактора на землю, побив до втрати свідомості, кинув у воду і поїхав. Отець Йосип вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледве живого, він дивом не потонув. Терміново відвезли подвижника в Почаївську Лавру і в ту ж ніч постригли в схиму з ім’ям Амфілохій – на честь святителя Іпонійського, пам’ять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Йосифа на ноги – він одужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно. Приїхали родичі і забрали його в Іловицю.

Люди як і раніше йшли і їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Слава про чудеса зцілень розносився всюди. До отця Йосипа їхали люди з півночі і півдня, зі сходу і заходу, з Молдавії і Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей даний йому Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. І сам він часто висловлювався: “Ви думаєте, что я святий. Я грішній! А зцілення ви отрімуєте по своих молитвах і по своїй вірі”.

Приїздили в Почаївську Лавру зі всієї країни і обов’язково намагалися відвідати і отця Йосипа в його селі. Влітку у нього щодня бувало до п’ятисот чоловік, а іноді і більше. Всіх він обов’язково пригощав обідом і вечерею: багато зцілювалися благословенною трапезою.

О.Йосипу відкриті були душі всіх людей, їх серця і наміри, але заради терпіння він тримав у себе в будинку і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто сідаючи за стіл, отець Йосип співав: “Страху їх не боюся, нижче збентежені!”. У дворі старець щодня служив Водосвятні молебні і зцілював людей. Як відомо, “цей рід” (демони) виганяють тільки молитвою і постом, тому отець Йосип деяких благословляв не вживати їжу в середу і п’ятницю. “Якби ви знали, Який піст солодкий”, – говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою насолоджується душа постить. У дні суворого посту він велів рано вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви відразу класти три земні поклони з молитвою “Богородице Діво, радуйся …”, щоб легко витримувати піст в цей день. Отець Йосип зцілював різні недуги, але стверджував, що половина хворих зцілюється, а половина їде від нього без зцілення – Богу не угодно це, бо їх телесне зцілення буде не на користь їм, а на погибель душі.

Дуже часто старцю доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не брати біснуватих, бо біси мстили, на що батько Йосип відповідав: “Важко терпіті, но и боятися демонів не треба”.

Говорячи його словами, земля у дворі була просякнута сльозами людей, що моляться, тяжкохворих, спраглих всією душею зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими і зухвалими, а потім стають біснуватих. Смирення таких дітей, примушував їх просити вибачення у батьків. Потрібно було мати велику любов в серці, щоб ніколи і нікому ні в чому не відмовляти. Старець Божий був таким. Він знаходив час для кожного. У нього було незмінне правило: якщо привезуть кого з переломом, то викликати його в будь-який час дня і ночі.

Немолодий послушник Іоанн бував у батька Йосипа в селі Мала Іловиця не один раз і там бачив чудеса зцілень. “Без здобування благодатних дарів Духа Святого, я думаю, – розповідав цей очевидець, – важко творити такі дива зцілень, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі”. Це підтвердить і будь-який житель Почаєва, і ті десятки, якщо не сотні тисяч людей вітчизни нашої, яких зцілив отець Йосип. Володів він і даром провидіння, про що також багато свідчать.

Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив з келії до народу. Раптом вийшов і привітав всіх словами пророка Ісаї: “З нами Бог! Розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог! “. А потім почав міркувати про причини, що призвели стількох людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожництва, насадження якого починається ще в школі. Учнів не пускають в храм, ведуть ідеологічну опрацювання, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, що не причащається, позбавляється благодаті Духа Святого. Це і призводить до того, що більшість населення – душевнохворі.

Отець Йосип порадив молитвою лікувати “недугу нинішнього століття”. В його будинку вона відбувалася цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленому соломою і ряднами (покривалами), спали хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотіли: “прокинувся апостол кошлатий, знову нас мучить! Підемо! Підемо! … “.

Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі в повній схимі, з запаленим ладаном в руках він творив молитву, яку відчували і не терпіли злі духи в сплячих біснуватих людях. Часто вранці розповідав старець, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами у двір з погрозою вбити, застрелити, зарізати або отруїти.

Приїжджали до батюшки і сучасні молоді хлопці, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну і апетиту. Старець ставив їх посеред двору і велів класти земні поклонів, велів, щоб так і вдома щовечора робили, та носили хрестики, які не випивали, не палили, ходили до церкви, дотримувалися пости, причащалися. Тоді, за його словами, “всі нерви війдут'” і повернеться здоров’я. При цьому додавав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не “нерви засмучені”, а біси мучать, і треба постом і молитвою боротися з ними.

Маючи добре серце, отець Йосип не любив злих людей, бо зло не властиво природі людини. Воно збуджується в людині через демонів, тому-то злі люди їм і уподібнюються.

Старець говорив: “Будь-який гріх обвиває серце як павутина, а злість, як дріт, – спробуй розірви її. Злі люди вбили царя, злі глумляться над православними “. “Велике щастя, що Господь сподобив нас народитися в православній вірі і бути православними, а багато народів, на жаль, не знають Православ’я” – неодноразово повторював подвижник.

Несхвально ставився батько Йосип і до телепередач, які “спустошують, обкрадают’ душу”. Після перегляду телепрограм людині абсолютно не хочеться молитися, а якщо і примусить себе до молитви, то молиться тільки вустами, а серце далеко від Бога. Така молитва, на думку старця, тільки в осуд.

Свою любов до людей батюшка дарував усім, тому і йшли до нього з вірою, запалали від нього Святий благодаттю. Духовної любові у нього вистачало на всіх: він любив хворих і стражденних, бажав їм зцілення і намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої про те, як досягти такої любові, він відповідав, що Бог дає благодать любові за смиренність. І ще часто повторював: “Як ти до людей, так і люди до тебе”.

Божа Матір для отця Йосипа була Небом, він постійно в своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду він просив всіх перервати обід, встати і проспівати молитву Божій Матері “Під Твою милість …”.

Зневіра і порожнеча в душі, вважав старець, через що люди багато говорять, обжерливості і зажерливості. Він велів тоді щогодини і день співати “Еліца, у Христа креститеся” і “С нами Бог”. Сам він мав гарний баритон, добре розумів і любив церковний спів.

Якось взимку, в початку 1970 року, отець Йосип зайшов в трапезну і строго запитав, хто приніс йому квіти. Попросив не носити більше, бо не квіти потрібні, а молитва. Всі здивувалися. Ніхто не бачив квітів. Потім стала зрозуміла ця притча: подвижник передбачив, що на могилу йому будуть приносити квіти, але йому приємна молитва людей, а не прикраса труни.

Що відчував отець Йосип в останні дні свого життя, які думки тривожили його? Домашні часто бачили, як перетворювалося його обличчя: глибоко йшов він в себе в молитовному спогляданні. Він знав помисли оточуючих його: добрі і злі. Дякував за добро, прощав зло. Ополчилися проти нього не тільки злі духи, а й люди.

Влітку 1970 роки з батюшкою траплялися дивні напади: він лежав на лавці в саду як би в несвідомому стані. Пролежавши так якийсь час, він вставав зовсім здоровий. Повторилися напади і в жовтні. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що о.Йосипу в черговий раз дана була отрута.

Провидів старець, напевно, задуми ворога і знав його спільників-виконавців. Але хто міг уявити собі, що може статися щось погане! Кілька разів отець Йосип збирав своїх домашніх в трапезній і просив проспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а “Апостоли від кінець, совокупльшеся зде” просив проспівати тричі. А сам, слухаючи, закривав обличчя руками і плакав. Після з сумом говорив: “А як страшно буде, коли станут’ мерзлу землю на труну (труну) кідаті” …

Через чотири місяці в Лаврі відспівували отця Йосифа. Помер він 1-го січня, а ховали його 4 січня 1971 року (за новим стилем).

У Почаєві розповідають, що смерть о. Амфілохія була насильницькою і викликана отруєнням. Не раз старець говорив, що серед його послушниць є «Іуда», але коли люди, що страждали від поведінки однієї з його «помічниць», просили його видалити її від себе, батюшка тільки смиренно закликав їх терпіти, оскільки і сам він терпить.

Роки летять, час продовжує свій нестримний біг. Минуло вже більше тридцяти років з дня його смерті, а люди, які пам’ятають його живого, його голос, любляче серце і добрі, розумні очі, з вуст в уста передають один одному про чудеса зцілень. Всі ці роки з кожним днем ​​йшли на могилу до подвижника люди, запалювали свічки або возжигали лампадки, вели тиху розмову, довіряючи старцю свої біди і хвороби.

Все життя батька Йосипа, в схимі Амфілохія, була самопожертвованним служінням в ім’я любові до Бога і ближнього, бо любов – це головний плід духовного подвигу християнина і мета чернечого життя. Вона є закон життя на небі і на землі і народжується від чистого серця і непорочної совісті. Любов безсмертна, вона йде з людиною за його труною в вічне життя і взаємно зв’язує душі живих і померлих людей. Саме такою любов’ю старець здобув глибоку повагу до себе.

Вірою і милосердям він явив для нас милостивий приклад життя і залишив вічну пам’ять у серцях віруючих людей, для яких був і залишається цілителем, милостивим помічником та заступником. Він і по смерті лікує, утішає, навчає: люди і тепер відчувають цю любов. Деякі навіть чують його голос, що кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за заповідями Божими. Народ переконано вірить в його святість. З того часу, і по сьогоднішній день на місці поховання схіігумена Амфілохія відбувалися чудеса і зцілення людей. Перед святом Пасхи 2002 р були знайдені його нетлінні мощі

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, 12 травня 2002 р н.с., схиігумен Амфілохій урочисто канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. Мощі преподобного Амфілохія відкриті для поклоніння в храмі преподобного Іова Почаївського.

Тропарі, кондаки, молитви та величання