Преподобномучениця Єлисавета Федорівна 63a70d1db8353400478380
Житія святих,  Липень

Преподобномучениця Єлисавета Федорівна

Місяця липня на 5-й день

Життя шанованої нині святої була насичено різними подіями. Пошук і набуття істинної віри, прийняття чернечого постригу, посвячення себе на всеціле служіння страждаючим людям, творення чернечої спільноти в серці Москви – ці сторінки життєпису княгині Єлизавети лише мале відображення величі її християнського подвигу. Навіть важко уявити, що вихована в аристократичній родині внучка англійської королеви, принцеса Гессен-Дармштадтська Елла стане засновницею руського монастиря і прийме мученицьку кончину від рук войовничих богоборців.

Шлях її християнського хрестоносіння почався з моменту відвідування княгинею Святої Землі. Побувавши в місці, де розгорталися події євангельської історії, вона твердо вирішила залишити лютеранську віру, перейшовши у православ’я. На той момент таке рішення розцінювалося як зречення від багатовікової сімейної традиції, але Єлизавета Федорівна залишилася непохитною.

З дитинства серце Елли було наповнено співчуваючою любов’ю до людей. Прийняття православ’я лише посилило бажання молодої княгині допомагати стражденним.

У листі до батька вона написала: «Я весь час думала і читала, і молилася Богу – вказати мені правильний шлях – і прийшла до висновку, що тільки в цій релігії я можу знайти справжню і сильну віру в Бога, яку людина повинна мати, щоб бути добрим християнином». Прийняти таке рішення дочки батькам, як переконаним протестантам, було непросто, але незабаром вони змирилися з ним.

З дитинства серце Елли було наповнено співчуваючою любов’ю до людей. Прийняття православ’я лише посилило бажання молодої княгині допомагати стражденним. Вона віддавала себе на служіння тим, хто відчував муку від різних хвороб, очоливши Московське управління Червоного Хреста.

Співпереживаючи трагедії простих людей, простягаючи руку допомоги нужденним за першим покликом, чи могла уявити Єлизавета Федорівна, який трагічний життєвий шлях належить їй пройти.

У 1905-му році від розриву бомби, кинутої терористом, гине її чоловік – князь Сергій Олександрович. Смерть чоловіка привела скорботну вдову до кардинальної зміни способу життя. Протопресвітер Михайло Польський так згадував про цей етап життя святої: «Пережитий жах залишив в її душі глибоку рану, яка зажила лише тоді, коли вона спрямувала свої очі на споглядання того, що не від світу цього».

Милосердя і простота святої Єлизавети не знали меж.

Наслідуючи заповіді Христа, вона розділила своє майно між найближчими родичами, частину повернула у скарбницю, а на більшу частину грошей, що залишилися придбала садибу в центрі Москви, де заснувала Марфо-Маріїнську обитель милосердя. Там же, у 1909-му році вона приймає чернечий постриг. У листах Єлизавета Федорівна розкриває душевні переживання, що спонукали її на зречення від світу. «Я прийняла це не як хрест, а як шлях, багатий світлом, який вказав мені Господь. Я обручаюся Христу і Його справі, я все, що можу, віддаю Йому і ближнім», – пише княгиня. У цих глибоких словах – ключ до розуміння повноти справжнього чернечого подвигу.

Монастирська діяльність княгині Єлизавети була багатогранною. Вона створила при обителі кращу в місті хірургічну лікарню і бібліотеку для просвіти бідних, відкрила школу для неблагополучних підлітків. Коли країна переживала Русько-японську війну, княгиня відкрила під Новоросійськом госпіталь для поранених солдат.

Милосердя і простота святої Єлизавети не знали меж. Збереглася згадка про те, як одного разу княгиня мала приїхати до притулку для маленьких дівчаток-сиріт. Всі готувалися гідно зустріти свою благодійницю. Дівчаткам сказали: «Увійде велика княгиня, ви всі хором:” Здрастуйте “– і цілуйте ручки». Коли Єлизавета Федорівна переступила поріг, вона почула хор дитячих голосів: «Здрастуйте і цілуйте ручки!» – і всі протягнули свої ручки княгині. Виховательки жахнулися: що ж буде! Але велика княгиня, просльозившись, підійшла до кожної з дівчаток і всім поцілувала їх маленькі дитячі ручки.

На третій день після Пасхи у монастир увірвалися озброєні люди, бажаючи заарештувати святу засновницю обителі.

Жовтневий переворот і революція 1917 року порушили розмірений ритм духовного і місіонерського життя Марфо-Маріїнської обителі. На зорі трагічної епохи велика княгиня Єлизавета, розмірковуючи над перспективою подальшого життя імперії, адресує листа Миколі II, в якому були такі слова: «Всіх нас ось-ось захлиснуть величезні хвилі. <…> Всі класи – від нижчих і до вищих, і навіть ті, хто зараз на фронті, – дійшли до межі!.. <…> Які ще трагедії можуть розігратися? Які ще страждання у нас попереду?»

Страждання, яких очікувала свята княгиня, почалися в квітні 1918-го року. На третій день після Пасхи в монастир увірвалися озброєні люди, бажаючи заарештуваати святу засновницю обителі. Разом з великою княгинею були арештовані дві сестри – Варвара і Катерина. Як і царствені страстотерпці, черниці були вивезені в Єкатеринбург, а потім направлені разом з іншими ув’язненими в Алапаївськ для винесення остаточного вироку.

«Господи, прости їм, не знають, що творять!»

18 липня 1918 року арештантів розбудили серед ночі, посадили на вози і відвезли в село Сінячиху, де розташовувалася покинута шахта. Почалася жорстока розправа. Б’ючи арештованих прикладами, з дикими криками кати почали скидати мучеників на дно глибокого рудника. Останніми словами святої, сказаними перед падінням у прірву, стала фраза Спасителя, вимовлена Ним при сходженні на Голгофу: «Господи, прости їм, не знають, що творять!». Вона продовжувала молитися за своїх вбивць, довіряючи себе в руки Божі.

Після зіткнення княгині в шахту, вона вижила, впавши на кам’яний виступ. Поруч з нею лежали ще кілька людей. І навіть тут, на порозі смерті, Єлизавета Федорівна не припиняла виконувати дану нею обітницю служіння людям. Знявши чернечий апостольник, вона розірвала його на смужки і перев’язала рану на голові у князя Іоанна Костянтиновича і продовжувала надавати посильну допомогу іншим, хто вижив.

Перелякані чекісти, закінчивши скидати в’язнів у яму, вирішили завершити криваву розправу, почавши кидати в шахту гранати. Після гучних вибухів, мучителі закидали яму хмизом і підпалили його. Але з палаючого полум’я раптом пролунали звуки молитовних співів. Вбивці вжахнулися, а деякі з них зовсім позбулися розуму, ставши свідками того, як Господь чудесним чином зберігав життя мучеників.

Три дні свята княгиня з іншими мучениками провела в шахті без їжі і світла, допомагаючи пораненим і перебуваючи в безперервній молитві. Знесилена, в покинутій шахті вона знайшла вічне упокоєння. Її безсмертна душа, вирвавшись з тіла і подолавши кам’яну перепону, здійнялася в Небесну Обитель.

Святу преподобномученицю Велику княгиню Єлизавету шанують не тільки в православній Церкві. У протестантській церкві її глибоко шанують як жінку, життя якої було повністю віддане місіонерському та соціальному служінню. Глава англікан, архієпископ Кентерберійський Джастін Уелбі в листі Святішому Патріарху Кирилу зазначив, що «свята Єлизавета стала прикладом християнського милосердя, служіння і стійкості». На західному фасаді Вестмінстерського абатства серед скульптур мучеників, які постраждали за віру у XX столітті, знаходиться і статуя святої великої княгині Єлизавети Федорівни.

Джерело.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь, глас 1:

Смирением достоинство княжеское сокрывши, / Богомудрая Елисавето, / сугубым служением Марфы и Марии Христа почтила еси, / милосердием, терпением и любовию себе предочистивши, / яко жертва праведная Богу принеслася еси / Мы же, чтуще добродетельное житие и страдания твоя, / яко истинную наставницу усердно просим тя: / святая мученице Великая Княгине Елисавето, / моли Христа Бога / спасти и просветити души наша.

Кондак, глас 2:

Величие подвига веры кто повесть: / во глубине земли, яко в раи светлости, / страстотерпица Великая княгиня Елисавета / со Ангелы во псалмех и пениих радовашеся / и, убиение претерпевающи, / о безбожных мучителех взываше: / Господи, прости им грех сей, / не ведят бо, что творят. / Тоя молитвами, Христе Боже, / помилуй и спаси души наша.

Тропaрь, глaсъ №:

Смирeніемъ дост0инство кнsжеское сокрhвши, бGомyдраz є3лісавeто, сугyбымъ служeніемъ мaрfы и3 марjи хrтA почти1ла є3си2, милосeрдіемъ, терпёніемъ и3 люб0вію себE предочи1стивши, ћкw жeртва првdнаz бGу принеслaсz є3си2 мh же, чтyще добродётельное житіE и3 страд†ніz тво‰, ћкw и4стинную настaвницу ўсeрднw пр0симъ тS: с™az м§нице вели1каz кнzги1не є3лісавeто, моли2 хrтA бGа сп7сти2 и3 просвэти1ти дyшы нaшz.

Кондaкъ, глaсъ в7:

Вели1чіе п0двига вёры кто2 повёсть; во глубинЁ земли2, ћкw въ раи2 свётлости, страстотeрпица вели1каz кнzги1нz є3лісавeта со ѓгGлы во pалмёхъ и3 пёніихъ рaдовашесz и3, ўбіeніе претерпэвaющи, њ безб0жныхъ мучи1телехъ взывaше: гDи, прости2 и5мъ грёхъ сeй, не вёдzтъ бо, что2 творsтъ. тоS мlтвами, хrтE б9е, поми1луй и3 сп7си2 дyшы нaшz.

Ще в розробці

Знайшли помилку