Преподобномучениця Тамара (Сатсі), ігуменя

Місяця квітня на 18-й день

Преподобномучениця Тамара народилася 1876 року на хуторі Уустало волості Касті Гапсальського повіту Естляндської губернії в лютеранській родині селянина Георга і Марі Сатсі. Батьки нарекли дівчинку Марією. Коли Марії було 7 років, померла її мати, а незабаром і батько. 1886 року в селі Мар’ямаа, до лютеранської парафії якого належав хутір Уустало, відкрили православну парафію, тоді багато хто з лютеранської віри перейшов у православну. Закінчивши 4 класи сільської школи, Марія вступила 1888 року у віці 12 років до притулку для дівчаток-сиріт при жіночій громаді в Ієвві, заснованій цього ж року. У притулку вихованки навчалися читання, письма та інших предметів, а також рукоділля, іконописної та золотошвейної майстерності. 1892 року громаду було перетворено на Свято-Успенський жіночий монастир, першою настоятелькою якого стала ігуменя Варвара (Блохіна).
1895 року вихованку притулку Марію Сатсі перевели в монастир і “зодягли в чорний одяг”, тобто в підрясник, у листопаді того ж року зодягли в апостольник, у квітні 1897 року постригли в рясофор. У 1898 році ігуменя Варвара (Блохіна) стала неугодною княгині Єлизаветі Шаховській, яка проживала поблизу у своєму маєтку, і її визначив Архієпископ Ризький Арсеній до Казанської єпархії. Ігуменя Варвара запропонувала деяким послушницям поїхати з нею. Таким чином 6 послушниць, зокрема Марія Сатсі, перемістилися в місто Казань. Живучи в монастирі, Марія співала на криласі й допомагала у швейній майстерні. Ігуменя Варвара прожила в одному з монастирів міста Казані до 1902 року, коли вона була призначена настоятелькою Козьмодем’янського Троїцького монастиря. Марія також перейшла в цей монастир. Тут вона виконувала послух півчої та письмоводительки.
Чебоксарська жіноча громада також належала до Козьмодем’янського монастиря, і мати Варвара зуміла вивести до благополуччя обидві обителі. У січні 1915 року померла ігуменя Варвара. Нова ігуменя Алевтина (Торопова) так характеризує послушницю Марію (з монастирських відомостей за 1916 рік): “поведінки вельми хорошої, до послухів здатна”. Пройшовши багаторічний послушницький мистецтво, Марія 19 липня 1917 року приймає чернечий постриг з ім’ям Тамара. Постриг здійснив майбутній священномученик архімандрит Сергій (Зайцев), настоятель Зилантового монастиря в Казані, благочинний монастирів Казанської єпархії. Через рік у вересні 1918 року він буде розстріляний разом із братією свого монастиря червоноармійцями.
1918 року в Козьмодем’янський монастир приїжджає архімандрит Феодосій з указом про призначення черниці Тамари скарбницею Чебоксарської жіночої чернечої громади. Завідувачка громади на честь Володимирської Божої Матері, де на той час трудилося близько 100 сестер, черниця Арсенія хворіла. При монастирі існував до 1919 року притулок для дівчаток. У 1920 році померла черниця Арсенія і мати Тамара стала виконувати обов’язки завідувачки громади. Нова влада проводить конфіскацію майна громади, має намір скасувати саму громаду і закрити її храми. Насельниці звернулися до влади з таким листом: “1920 року 28 дня. Ми, насельниці Володимирської жіночої громади, які нижче підписалися, дізнавшись про намір представників місцевої влади закрити церкву Володимирської громади, стародавню святиню, що існує з 1625 року, одностайно висловлюємо свій протест проти цього наміру, що ображає наше християнське релігійне почуття. Закриття громади буде зазіханням на ту свободу віри, яка підтверджена самим же радянським урядом. При цьому пояснюється, що з боку громади вже принесено жертву поступкою дерев’яного храму і всіх інших житлових приміщень, крім маленького дерев’яного флігеля, залишеного в користування сестер, а тому ми, насельниці Володимирської громади, в жодному разі не можемо погодитися на знищення нашої святині, яким би слушним приводом це не пояснювалося. Тому старанно просимо належну владу залишити нам останній кам’яний храм у недоторканності, в чому і підписуємося.
Завідувачка громади Тамара та інші” (всього 56 підписів).
У 1924 році в місто Чебоксари прибуває вікарій Казанської єпархії єпископ Чебоксарський Афанасій (Малінін) і Володимирську чернечу громаду оголошує самостійним монастирем. Черницю Тамару призначають настоятелькою і висвячують в ігумені. У 1926 році радянською владою монастир був закритий, але продовжував існувати як Володимирська релігійна громада. У вересні 1926 року від завідувача Чебоксарської садово-городньої школи до Міськради надійшла скарга, що “черниці, які залишилися, пасуть свою худобу на садибі школи. Належало б вжити заходів до стягнення за пасіння худоби. Плодовий сад школи стравлюється. Завдяки безкарності худоба черниць об’їла й обламала дерева і таким чином зменшила на 75% цінність саду” тощо. Ця сама садиба і плодовий сад раніше належали монастирю. У січні 1927 року Президія Чебоксарської міськради ухвалила: “Вважаючи за необхідне, зважаючи на житлову кризу, пережиту в місті, та нанесення шкоди господарству колишнього жіночого монастиря, просити НКВС обговорити питання щодо подальшого перебування черниць у приміщеннях колишнього монастиря”. На той час у громаді ще залишалося 34 сестри. Вони тулилися в будівлі церкви, сторожці при церкві, деяких господарських будівлях колишнього монастиря: хліві, курятнику, перероблених під житлові приміщення, і двох маленьких будиночках, збудованих старанням сестер. Тоді черниць залишили жити там же, а справу про шкідництво саду передали до Нарсуду. У таких умовах тиску з боку влади монастир продовжував існувати як релігійна громада до січня 1930 року. Тоді було закрито останній храм монастиря і відібрано приміщення, де жила мати Тамара з рештою сестер. Священиком храму при громаді з 1927 року був колишній насельник закритого в 1924 році Чебоксарського Свято-Троїцького монастиря ієромонах Миколай (Танащук). У 1940 році його було засуджено до 6 років позбавлення волі і він помер в ув’язненні в Алатирській колонії.
Після ліквідації владою громади мати Тамара оселилася у своєї колишньої помічниці по управлінню монастирем Анастасії Тимофєєвої, яку знала ще по Пюхтицькому монастирю. Будинок їхній знаходився недалеко від колишнього жіночого монастиря. У 30-х роках мати Тамара продовжувала свій молитовний подвиг: читала Святе письмо, духовну літературу, а також займалася необхідними справами по господарству.
У травні 1941 року, коли мати Тамара пасла корову, з нею познайомився колишній священик Худов, який працював охоронцем “Садвінтреста”, який і дав слідству неправдиві свідчення про антирадянські висловлювання ігумені Тамари.
Вночі 25 червня 1941 року співробітники НКВС провели обшук у будинку ігумені Тамари. Тоді ж уночі вона була заарештована і поміщена в Чебоксарську в’язницю. 27 і 30 червня відбулися допити ігумені Тамари. 30 червня той самий колишній священик дав свідчення про антирадянську агітацію ігумені, яка відкинула звинувачення. Слідчий ретельно допитував про те, як мати Тамара потрапила з Естонії до Чувашії, підозрюючи її у шпигунстві. На третьому допиті, що відбувся 2 липня, на запитання слідчого “які причини спонукали вас іти до монастиря?” мати Тамара відповіла, “що жодні причини мене не спонукали йти до монастиря, а я пішла за своїм власним бажанням для спасіння своєї душі”.
На 4-му допиті, який відбувся 9 липня, на запитання слідчого, чи підтверджуєте ви свідчення свідка Худова про ваш контрреволюційний наклеп на життя за радянської влади, мати Тамара відповіла, що “не підтверджує, бо ніколи і ніде вона ніякого контрреволюційного наклепу про життя за радянської влади не висловлювала і зі свідком Худовим у нас розмова була тільки про книгу “Добротолюбіє”, яку він просив віддати йому для читання”.

11 липня відбулася очна ставка між ігуменею Тамарою і свідком Худовим. На цій очній ставці мати Тамара винною себе в агітації проти Радянської влади не визнала.
14 липня було оголошено про закінчення слідства і пред’явлено обвинувальний висновок за статтею 58 пункту 10 частини першої Кримінального Кодексу. Обвинувачена відповіла, що доповнити слідство нічим не бажає.
25 липня Судова Колегія у кримінальних справах Верховного Суду Чуваської АРСР визначила обвинувальний висновок затвердити і ігуменю Тамару віддати під суд.
31 липня відбулося судове засідання, на якому свідок Худов наполягав на своїх свідченнях про антирадянські висловлювання ігумені.
Мати Тамара відкинула цей наклеп, додавши, що під час обшуку в неї знайшли вірш, написаний їй у Козьмодем’янську.

Ось цей вірш :

Все со вре­ме­нем про­хо­дит-
Го­ре, сча­стье про­ле­тит.
К раз­ру­ше­нью все стре­мит­ся-
Кто сей до­ли из­бе­жит?

Кедр вы­со­кий с об­ла­ка­ми
На­равне вче­ра сто­ял,
Ныне ж вниз ле­жит вет­вя­ми
Бур­ный ветр его сло­мал.

И цве­то­чек сей пре­крас­ный
Ро­щу кед­ров укра­шал,
Ве­тер ду­нул вдруг ненаст­ный,
И цве­ток, увы, за­вял.

Так, дру­зья и мы увя­нем
Ско­ро век наш про­бе­жит;
Рас­цве­тать мы пе­ре­ста­нем,
Ко­гда дух наш от­ле­тит.

Здесь гу­ляя ,гость лю­без­ный,
Меж­ду кед­ров и цве­тов,
Помни рок свой неиз­беж­ный;
Бе­ре­ги­ся от гре­хов;

И по­ча­ще ты мо­ли­ся
Здесь в оби­те­ли свя­той,
Бла­го де­лать не ле­ни­ся,
И об­ря­щещь ты по­кой.

Ждет те­бя стра­на иная,
Сча­стье веч­но там жи­вет,
Там на небе бла­га рая
Твое серд­це об­ре­тет.

Цього ж дня суд засудив ігуменю Тамару до 10 років позбавлення волі. Касаційна скарга до Верховного Суду СРСР про перегляд вироку була розглянута і вирок визнано правильним.
Ігуменю Тамару було етаповано до виправно-трудової колонії номер 1 Наркомату Юстиції, розташованої неподалік від міста Алатир Чуваської АРСР. Від лінії залізниці йшла гілка вглиб лісу на 24 кілометри, де і розташовувалася колонія. Ув’язнені займалися лісорозробками та виготовленням виробів із деревини. Мати Тамара пережила сувору зиму 1941-42-х років, коли в період війни, що розпочалася з Німеччиною, в колонії відбувалися масові смерті ув’язнених через голод і хвороби, зокрема й багатьох священнослужителів і вірян. Навесні, 1 травня 1942 року, як свідчить запис в акті про смерть, ігуменя Тамара померла від вади серця і була похована в безвісній могилі на кладовищі виправно-трудової колонії.
12 жовтня 2007 року на засіданні Священного Синоду під головуванням Святішого патріарха Олексія II ігуменя Тамара (Сатсі) зарахована до собору новомучеників та сповідників Російських.