Преподобномучениця Олександра Дьячкова

Місяця березня на 1-й день.

Преподобномучениця Олександра народилася 1893 року в селі Чорноголівка Іванівської волості Богородського повіту Московської губернії в сім’ї селянина Івана Дьячкова. Олександра закінчила сільську школу і жила разом із батьками, допомагаючи їм по господарству. У 1914 році вона вступила послушницею у Свято-Троїцький Олександро-Невський монастир у Клинському повіті Московської губернії неподалік від села Акатове, чому і монастир часто називали Акатовським. Його було відкрито 1890 року, спочатку як громаду, а 1898 року він набув статусу монастиря із гуртожитковим статутом. В обителі було на той час два храми, два готелі та будинок для мандрівників. Загалом тут подвизалося близько сімдесяти сестер.

Прийшовши до влади, безбожники зажадали закриття монастиря, і сестри перетворили його на сільськогосподарську артіль, якою, як і раніше, керувала ігуменя. Але 1927 року безбожники стали закривати всі артілі, де подвизалися черниці. Чернечу трудову громаду в селі Акатове розігнали, а ігуменю заарештували. Послушниця Олександра повернулася на батьківщину в село Чорноголівку й оселилася в батьківському домі. Однак любов до обителі, де було започатковано чернечі труди, була настільки великою, що Олександра знову поїхала в Акатове й оселилася в одному з сіл поблизу монастирських стін. З 1930 року нагляд за черницями, які жили поблизу закритих обителей, посилився, посилилися спрямовані проти них репресії, і Олександра знову повернулася в рідну домівку. Сільська їхня церква до цього часу втратила пастиря, і Олександра почала активно клопотати про призначення до них священика, що зрештою їй вдалося, і вона взялася облаштувати його життя на новому місці.
Співробітники ОДПУ в цей час взялися за арешти духовенства та ченців закритих обителей. 21 травня 1931 року серед інших ченців заарештували й ув’язнили в місті Ногінську й Олександру. Було допитано свідків; один із них показав, що “Дьячкова поширює безглузді чутки про наш колгосп, кажучи, що в нас колгоспники голодні, худоба дохне, молоко здають, а діти помирають з голоду… Дьячкова активний організатор… релігійних свят”.
Послушниці пред’явили звинувачення в агітації проти колгоспного будівництва, що в “1930 році в момент перевиборів сільрад вона говорила: “Все одно в колгосп ніхто з чесних селян не піде: там збираються одні ледарі, які не хочуть працювати, – нехай комуністи з ними працюють”.
Викликана на допит, послушниця Олександра сказала, що вона справді протягом багатьох років трудилася в монастирі та пішла з нього тільки після того, як його закрили, а ігуменю заарештували. А що стосується пред’явленого обвинувачення, то “агітації проти колгоспів я не вела”, – підсумувала послушниця.
29 травня 1931 року трійка ОДПУ засудила послушницю Олександру до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і вона була відправлена на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу.
У 1934 році Олександру Іванівну звільнили, і вона оселилася в рідному селі; того самого року померла її мати, і, проживши близько півтора місяця вдома, вона виїхала до Волоколамського району, де меншою була ймовірність бути заарештованою, як така, що відбула табірний термін і оселилася поблизу Москви. Олександра Іванівна жила у своїх знайомих у різних селах, підробляючи тією чи іншою поденною роботою. У жовтні 1937 року послушниця влаштувалася працювати сторожем і прибиральницею до храму Різдва Богородиці в селі Шестаково Волоколамського району і оселилася в церковній сторожці. У тій же сторожці жив і священик. Незабаром священика заарештували, і хоча храм не закрили, але службу вести стало нікому. Послушницю Олександру заарештували 28 лютого 1938 року і ув’язнили у в’язниці у Волоколамську.
Допитаний як свідок секретар сільради показав, що Дьячкова незадоволена радянською владою та існуючим в СРСР ладом; що вона веде серед колгоспників антирадянську й антиколгоспну агітацію, ходить вечорами по домівках колгоспників і говорить їм, що радянська влада незаконно заарештувала місцевого хорошого й ні в чому не винного священика; що в церквах немає служби, а тим часом коли організовували колгоспи, то влада обіцяла не закривати храми, обіцяла, що священики служитимуть, а як організували колгоспи, то врожаю не стало і хліба немає, а радянська влада почала знімати з церков дзвони, а все одно нічого немає: прийдеш до крамниці і – все порожньо, у колгоспах врожаї погані і колгоспники сидять без хліба.
– У грудні 1937 року, будучи в магазині Теряївського сільпо в селі Шестакове, ви висловлювали невдоволення радянською владою і партією, зокрема щодо арешту попів. Дайте свідчення з цього питання, – зажадав від Олександри Іванівни слідчий.
– Так, справді, у крамниці я була, але контрреволюційних і антирадянських виступів із мого боку не було, за винятком того, що я говорила, що священика в нашій церкві ще немає, – і то я це говорила, відповідаючи на запитання колгоспників.
– Вам зачитуються витяги зі свідчень свідків про вашу контрреволюційну та антирадянську діяльність, які достатньо викривають вас у цьому. Слідство вимагає дати з цього питання правдиві свідчення.
– Контрреволюційної та антирадянської діяльності я не вела, але колгоспників я закликала, щоб вони відвідували церкву і молилися Богу, – відповіла послушниця.
4 березня 1938 року трійка НКВС засудила Олександру Іванівну до розстрілу, і її перевезли в Таганську в’язницю в Москві. Послушниця Олександра Дьячкова була розстріляна 14 березня 1938 року і похована в загальній безвісній могилі на полігоні Бутово під Москвою.