Преподобномучениця Марія (Лелянова), Гатчинська, черниця

Місяця квітня на 4-й день

Преподобномучениця Марія народилася 1874 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї власника сургучної фабрики, купця Олександра Івановича Лелянова, і в хрещенні її нарекли Лідією. Сім’я жила неподалік від Новодівичого монастиря поруч із Преображенською церквою на Забалканському проспекті. Батько помер, коли Лідії виповнилося три з половиною роки, а її сестрі Юлії півтора року, і вони залишилися під опікою матері та старших братів.
Лідія навчалася в жіночій гімназії, але незадовго перед її закінченням вона захворіла на енцефаліт, унаслідок чого в неї розвинулася хвороба Паркінсона, а потім ревматизм і подагра. Складати випускні іспити її привезли в інвалідному візку. Рідні доклали багато зусиль, щоб допомогти дівчині, показували її знаменитим вітчизняним лікарям, возили за кордон для консультацій з європейськими фахівцями, але ніхто не зміг їй допомогти.
Хвороба набула важких і невиліковних форм, і 1909 року за порадою лікарів сім’я переїхала до міста Гатчини. Протягом двадцяти років Лідія нерухомо лежала на спині, будь-який рух і дотик приносив їй нестерпний біль. Але Лідія не нарікала і зі смиренням переносила хворобу, сприйнявши її як волю Божу, якій вона цілком і підкорилася; завдяки цим стражданням, вона навчилася безперестанку молитися і набула пам’ять смертну. Після того як мати і брати померли, і Лідія залишилася жити з сестрою Юлією, їм стали допомагати православні жінки, які оселилися у них у квартирі. Лагідну хвору часто відвідувало духовенство, біля її ліжка служили молебні, і навіть утворився гурток жінок, які співали на молебнях уже не тільки в неї вдома, а й у храмах. За повної нерухомості тіла і навіть обличчя, здатність до мовлення в Лідії збереглася: вона говорила з напівзакритим ротом, ніби крізь зуби, намагаючись вимовляти слова повільно й роздільно, щоб бути правильно зрозумілою.
Довге і смиренне терпіння тяжких скорбот очистило душу праведниці, і Господь наділив її дарами прозорливості та духовної розради. Згодом до неї стало приходити багато народу, щоб попросити поради і з проханням помолитися; приходили не тільки миряни, а й священики, і архієреї. Митрополит Петроградський Веніамін (Казанський) благословив постригти подвижницю в чернецтво. У 1922 році в місті Гатчині на подвір’ї П’ятигорського Богородицького жіночого монастиря в храмі Покрови Божої Матері за величезного скупчення народу архімандрит Олександро-Невської Лаври Макарій (Воскресенський) постриг її в мантію з ім’ям Марія.
Щодня її відвідувало безліч народу; люди чекали черги в передпокої, багато хто приносив їй продукти і гроші, які вона зі свого боку роздавала нужденним. За спогадами професора Івана Михайловича Андрєєва, черниця Марія мала величезний дар розради і зцілення скорботних душ. Ось “юнак, який сумував після арешту і заслання батька-священика, вийшов від матінки з радісною посмішкою, сам наважившись прийняти сан диякона. Молода жінка від смутку прийшла до світлої радості, також зважившись на чернецтво. Літній чоловік, який глибоко страждав про смерть сина, вийшов від матінки випрямлений і підбадьорений. Літня жінка, що увійшла з плачем, вийшла спокійна і тверда”.
Професор Іван Андрєєв, який відвідав черницю Марію в березні 1927 року, поскаржився їй на тугу, що здолала його і тривала іноді до кількох тижнів, а також на те, що він не знав, як її позбутися. “Туга є хрест духовний, – відповіла йому черниця Марія, – посилається вона на допомогу тим, хто кається, хто не вміє покаятися, тобто після покаяння впадає в попередні гріхи… А тому – тільки двоє ліків лікують це, часом вкрай тяжке душевне страждання: треба або навчитися каятися і приносити плоди покаяння, або – зі смиренням, лагідністю, терпінням і великою вдячністю Господу нести цей хрест духовний, тугу свою, пам’ятаючи, що несення цього хреста ставиться Господом за плід покаяння… Але ж яка це велика втіха усвідомлювати, що туга твоя є… підсвідоме самопокарання за відсутність потрібних плодів… Від думки цієї – в розчулення прийти треба, а тоді – туга поступово розтане і справжні плоди покаяння почнуться…”
Від цих слів матінки Марії у мене в душі точно хто операцію зробив і видалив пухлину духовну… І вийшов я іншою людиною”, – згадував професор.

На початку 1932 року безбожники приступили до арештів ченців і черниць раніше закритих монастирів.
“В умовах загостреної класової боротьби і запеклого опору, який чинять контрреволюційні елементи розвитку соціалістичних форм господарювання, активну роль відіграють церковники… намагаючись усілякими способами протидіяти і заважати справі соціалістичного будівництва… – писали співробітники Ленінградського ОДПУ. – Незважаючи на те, що монастирі в різний час були офіційно закриті, – черниці… цих монастирів підтримували їх у прихованому вигляді та являли собою добре організовані групи контрреволюційного й антирадянськи налаштованого реакційного чернецтва, які групували навколо себе контрреволюційні елементи, такі собі колишніх людей, куркулів, позбавленців, поліціянтів тощо.
Гуртожитки черниць прихованих монастирів відвідувалися у великій кількості як місцевим населенням, так і приїжджими з інших районів. Серед цих відвідувачів… черниці вели антирадянську агітацію і поширювали провокаційні чутки, спрямовані проти радянської влади і заходів такої.
З метою запобігання подальшій антирадянській роботі контрреволюційних груп ченців Ленінградським оперсектором ОДПУ в лютому… 1932 року було проведено операцію, в результаті якої заарештовано…” сімдесят шість осіб.
“Покровське подвір’я П’ятигорського жіночого монастиря, яке було закрите в 1922 році… фактично продовжувало існувати до останнього часу, причому черниці зазначеного подвір’я, які продовжували проживати в будинках подвір’я, своїм життям, як духовним, так і побутовим, ні в чому не змінилися”.
“Духовно черниці ліквідованого подвір’я… групувалися біля так званої матері Марії, яка хворіє на ревматизм і подагру протягом двадцяти років настільки в сильній формі, що хвора перебуває у вимушеному лежачому положенні на спині протягом усього часу своєї хвороби… Її відвідують у великій кількості відвідувачі не лише з міського населення, а й селяни та приїжджі з різних місць, аби отримати від неї пораду, що робити в тих чи інших невдачах, які їх спіткали…”.
Черниця Марія була заарештована 19 лютого 1932 року. Під час арешту двоє співробітників ОДПУ підійшли до ліжка черниці і, схопивши її за вивернуті руки, поволокли підлогою і землею, а потім, розгойдавши за руки і за ноги, закинули в кузов вантажівки. Однак перебування черниці Марії у в’язниці через її хворобу було на той час неможливим, і її помістили в тюремну лікарню, тут слідчий і допитав її. Підтвердивши, що вона є прихильницею митрополита Йосипа (Петрових), черниця Марія сказала: “Я вважаю, що митрополит Сергій даремно велів молитися за радянську владу, – їй це не потрібно. І взагалі, нехай за неї молиться хто сам хоче… Я вважаю, що за владу молитися потрібно в тому випадку, якщо це влада”.
Свідки, допитані слідчими ОДПУ, одностайно засвідчили, що в місті й околицях черницю Марію всі вважають святою людиною, наділеною від Бога даром прозорливості. 22 березня 1932 року Виїзна сесія Колегії ОДПУ засудила черницю Марію до позбавлення “права проживання в Московській, Ленінградській областях, Харківському, Київському, Одеському окрузі, Північно-Кавказькому краї, Дагестані, Казані, Читі, Іркутську, Хабаровську, Ташкенті, Тифлісі, Омську, Омському районі, на Уралі й прикордонних округах терміном на три роки… із прикріпленням до обраного місця проживання”.
Черниця Марія померла 17 квітня 1932 року в тюремній лікарні в Петрограді, її поховали на Смоленському кладовищі.
1981 року була зарахована Російською Зарубіжною Церквою до лику святих Новомучеників і Сповідників Російських як новопреподобномучениця Марія Гатчинська.
17 липня 2006 року канонізована Російською православною церквою – включена до Собору новомучеників і сповідників Російських XX століття за поданням Санкт-Петербурзької єпархії.
26 березня 2007 року мощі Марії Гатчинської були знайдені на Смоленському кладовищі Санкт-Петербурга і поміщені в Гатчинському Павлівському соборі.

Тропарі, кондаки, молитви та величання