Преподобномученики Веніамін (Кононов), архімандрит і Никифор (Кучин), ієромонах

Місяця квітня на 4-й день

Преподобномученик Веніамін народився 4 січня 1868 року в селі Євсевіївському Шенкурського повіту Архангельської губернії в сім’ї селян Василя Єгоровича і Пелагії Іллівни Кононових, і в хрещенні його назвали Василем. За обставинами і звичаями того часу освіту Василь здобув удома. Благочестиві батьки його не раз бували в Соловецькому монастирі, куди брали з собою і сина. І щоразу після відвідин славної своїми святими засновниками і насельниками обителі в ньому дедалі міцнішала рішучість присвятити життя своє служінню Господу.
1893 року, коли Василю виповнилося двадцять п’ять років, він вступив до монастиря трудником, а 1897 року був прийнятий до нього послушником. У монастирі Василь керував хлібопекарнею і завідував видатковою монастирською крамницею. За цей час він закінчив шість класів Соловецького братського училища; показавши велику схильність до чернечого життя, він виявився доброчесним і слухняним, що має великі задатки до внутрішнього самозаглиблення. 12 червня 1903 року настоятель Соловецького монастиря архімандрит Іоанникій (Юсов) постриг послушника Василя в чернецтво і нарік йому ім’я Веніамін на честь священномученика Веніаміна Синайського. 28 серпня 1905 року ченця Веніаміна висвятили на ієродиякона, а 15 липня 1908 року – на ієромонаха; він виконував послух при мощах преподобних Зосими і Саватія Соловецьких чудотворців та закономірності законоучителя братського училища.
22 лютого 1910 року ієромонаха Веніаміна було призначено духівником Соловецького монастиря. 30 жовтня 1912 року його призначили настоятелем Антонієва Сійського монастиря і 23 грудня того ж року звели в сан архімандрита; 1913 року – нагороджено наперсним хрестом, 1916-го – орденом святої Анни 3-го ступеня.
У 1913 році в Соловецькому монастирі почалася смута: деякі з братії, незадоволені розпорядженнями архімандрита Іоанникія, виступили проти настоятеля, і оскільки ніяких серйозних звинувачень пред’явити вони не могли, то і почали писати на нього начальству різні наклепницькі вигадки; ця смута тривала чотири роки і закінчилася рішенням Святішого Синоду від 4 серпня 1917 року звільнити архімандрита Іоанникія на спокій. Прочитавши про це рішення Синоду в газеті, архімандрит Іоанникій перехрестився і сказав: “Слава Богу за все. Мені своїх справ не соромно”. Йому в цей час виповнилося шістдесят сім років.
Монастир у такий спосіб опинився без керівництва, і 22 серпня 1917 року виконувач обов’язків прокурора Московської Святішого Синоду контори направив протопресвітеру Московського Великого Успенського собору Миколі Любимову лист, у якому писав: “Беручи до уваги, що в монастирі серед відомої частини насельників панує немирний настрій, що несприятливий внутрішній стан монастиря поглиблюється зовнішньою загрозою ворога, що сполучення з монастирем внаслідок припинення восени навігації буде утруднене, для користі обителі видається за необхідне просити Святіший Синод прискорити виборами настоятеля монастиря, щоб не залишати монастир у скрутний час без настоятельського керівництва, і відряджати на вибори особливу духовну особу”.
Наступного дня надійшло розпорядження: провести вибори і відрядити для спостереження за ними єпископа Углицького, вікарія Ярославської єпархії Іосифа (Петрових). За існуючими на той час правилами, у виборах мали брати участь тільки ченці, але, оскільки архімандриту Іоаннікію ставили в провину, що багато указних послушників, живучи в монастирі по двадцять років, не постриглися в чернецтво, деякі з опозиційно налаштованих ченців зажадали допустити і послушників до участі у виборах.
Вибори настоятеля було призначено на 4 вересня 1917 року. Оскільки архімандрит Іоанникій мав право бути знову обраним, то він цього дня передав лист, адресований єпископу Іосифу і братії:
“Ваше Преосвященство, Преподобні отці і Братія! В інтересах миру обителі я відмовляюся від честі переобрання в настоятелі, наданої мені Святійшим Синодом.
Хочу дні мого життя, що залишаються, закінчити серед вас у безмовності й усамітненні, у мирі та безтурботності. Смиренно прошу всіх вас пробачити мені гріхи і гріхи мої перед вами вільні і мимовільні. У свою чергу від душі прощаю всіх вас, хто згрішив переді мною. Старанно прошу вас прийняти мене в своє середовище як брата, як друга, як сомолитвенника вашого! Хай благословить Господь Бог ваше обрання нового настоятеля”.

4 жовтня 1917 року після молебню в Успенській трапезній церкві відбулися вибори нового настоятеля, які проводилися таємним голосуванням – шляхом подачі записок; у них брали участь 170 ченців і 77 указних послушників; “з поданих 247 записок переважна більшість (238) виявилася за батька архімандрита Веніаміна, настоятеля Сійського монастиря, колишнього духівника Соловецької обителі”.
28 вересня 1917 року Святійший Синод призначив архімандрита Веніаміна настоятелем Соловецького монастиря. Від самого початку управління монастирем отця Веніаміна переслідували різні спокуси, які він пов’язував із неправильною, нечернечою поведінкою братії щодо колишнього настоятеля. У ніч із 7 на 8 грудня 1917 року в бучильному корпусі південного дворика спалахнула пожежа, яка перекинулася на інші споруди. Дивом вдалося врятувати монастирські споруди від вогню. Отець Веніамін сказав тоді братії, що це нещастя попустив Бог за тяжкі братські гріхи і смуту проти настоятеля. “Чи всі ми хороші самі? – сказав він. – Отця Іоанникія чи не вважали першою людиною – і його ж забруднювали, і заплювали, і завушали. Нині я здаюся багатьом із братії добрим, але боюся, що настане, і скоро, час, коли і я буду здаватися теж худим і непотрібним, і проти мене також почнуть вести підступи і смути”. Архімандрит Веніамін закликав братію монастиря до миру, любові та примирення і забуття скорботного минулого.
Під час цієї бесіди вперед виступив ієродиякон В’ячеслав, який став паплюжити колишнього настоятеля, звинувачуючи його в різних злочинах. Але братія, перервавши баламута, вивела його з приміщення.
“Відтепер жодних звинувачень проти отця Іоанникія я приймати не буду”, – завершуючи бесіду, твердо заявив новий настоятель.
Архімандриту Веніаміну вдалося на деякий час відновити порядок в обителі, деякі ченці-бунтівники залишили монастир, решта зовні змирилися.
У цей час владу в Росії вже захопили безбожники-більшовики і в країні почалася громадянська війна. Більшовики видали декрет про відокремлення Церкви від держави, Церкву позбавляли прав юридичної особи, а все її майно державою реквізували. У зв’язку з цим декретом братія обителі вжила заходів для збереження найшанованіших святинь, а також тих цінностей із ризниці, які мали богослужбове вживання. За вказівкою архімандрита Веніаміна ці цінності були сховані в стіні і під папертю Спасо-Преображенського собору, а також над вівтарем Микільської церкви. Таємні сховища для продовольчих запасів почали будувати поруч із Амбарним озером і озерними каналами. Найближчим помічником настоятеля в цих роботах став ієромонах Никифор (Кучин).
21 лютого 1920 року Червона армія увійшла в Архангельськ, а 29 квітня на Соловки прибула Особлива комісія Губревкому, і з островів почали вивозити запаси продовольства. Щоб відстояти монастир від розграбування і зберегти хоч щось із продовольства, архімандрит Веніамін 20 червня 1920 року звернувся зі скаргою до Кемського продовольчого комітету.
“Всепокірно прошу Кемський повітовий продовольчий комітет, – писав він, – звернути увагу на Соловецьку обитель і не дати братству загинути взимку з голоду, бо якщо бракуватиме хліба бодай на п’ятнадцять днів, – усі ми муситимемо померти з голоду на дикому, суворому морському острові.
Монастирю необхідно мати річний запас продовольства, а внаслідок цього обов’язком вважаю просити комітет залишити в монастирі ту річну норму, що покладається на братію монастиря в кількості 430 осіб…”
Влада, однак, проігнорувала прохання ченців, і під керівництвом Губревкому продовжилося розграбування монастиря. Багато церковних цінностей було знайдено за вказівкою самих ченців, які раніше бунтували проти архімандрита Іоанникія.
12 серпня 1920 року із Соловків відправили до Архангельського губвиконкому телеграму, в якій повідомлялося, що співробітники Чека, завдяки вказівкам деяких ченців, знайшли замуровані церковні вироби.
У відповідь було отримано розпорядження: “Срібло заарештувати, провести розслідування і з’ясувати винних у приховуванні”.

З цього часу в Соловецькій обителі почалася нова смута, але вже проти архімандрита Веніаміна. Ієродиякон В’ячеслав, який затаїв образу на настоятеля, від імені невеликої групи ченців, що підтримали смуту, надіслав заяву до одного з нових керівників Соловецьких островів: “Ми, бачачи Вашу поблажливість, усвідомлюючи свої провини й побоюючись за майбутнє, наважуємося звернутися до Вас, а в особі Вашій і до всієї Радянської влади, з найнижчим проханням: …залишити наше суспільство жити на тих засадах, що були накреслені нашими представниками й засновниками: Василем Великим, Феодором Студитом, а руськими – Антонієм, Феодосієм Київськими та наступними до наших засновників: Зосими і Саватія та Пилипа, борця за пригноблених. Ці особи і подібні до них… не мали на увазі ніяких політичних цілей, ні захоплення влади і землі, але єдина їхня мета – піднесення безсмертного людського духу над тварністю, а тому вони до влади ставилися байдуже, сумлінно, без лестощів і лицемірства і бездоганно. Початки ці виражалися одним словом – “гуртожиток”… Завдяки перевороту в Росії, нам вдалося усунути від влади тирана Іоаннікія. Але, на жаль, у виборі нового настоятеля ми помилилися, як бачите: він уже скоро три роки керує, а нічого на користь суспільства не зробив… Тому віриться, що Ваша Радянська влада діє за Промислом Божественним. І якщо Ви знайдете можливим хоча б маленьке провести розслідування, то ми можемо дати Вам ті чернетки, які писали в різний час про факти злочинів… У приховуванні монастирських продуктів просимо також не звинувачувати всю братію, ретельно дізнатися, хто винні, і покарати за законом злочину. Звичайно, головні винуватці – настоятель, соборні (старці) і утримувачі різних частин (господарства монастиря)…”
До осені 1920 року на Соловецькому архіпелазі розмістилося безліч радянських організацій, які займалися здебільшого вивезенням монастирського майна, почав діяти вже і концтабір. Наприкінці 1920 року архімандрита Веніаміна та ієромонаха Никифора заарештували за звинуваченням у приховуванні монастирських цінностей і зберіганні зброї та відправили на примусові роботи на лісозаготівлі до Холмогорів.

Преподобномученик Никифор (у миру Микола Іванович Кучин) народився в Сольвичегодському повіті Вологодської губернії. Служив в армії і дослужився до чину унтер-офіцера. Після виходу у відставку Микола Іванович 1909 року вступив до Соловецького монастиря, 1913 року архімандрит Іоанникій постриг його в чернецтво з ім’ям Никифор. У монастирі монах Никифор закінчив п’ять класів братського училища. Проходив послух завідувача рухлядного намету, його висвятили на ієромонаха, і під час гонінь, що розпочалися на Руську Православну Церкву, він став найближчим помічником архімандрита Веніаміна.

Після відбуття ув’язнення в 1922 році, архімандрит Веніамін і ієромонах Никифор оселилися на Соловецькому подвір’ї в Архангельську, а після закриття подвір’я – у якогось архангелогородського фармацевта, який, як православний, і дав прихисток ченцям, що залишилися без даху над головою. Але життя в галасливому місті було не до душі ченцям, які шукали усамітнення, і вони за порадою послушника Соловецького монастиря Степана Антонова влітку 1926 року переїхали в село Часовенське Архангельської області до його сестри Анни. Того ж літа вони спорудили собі келію в глухому лісі, за сорок верст від найближчого населеного пункту – села Коровкінського. У невеликій хаті площею близько двадцяти квадратних метрів було лише найнеобхідніше; з монастирських речей у них залишалися: нікельований самовар, кавник і настільний годинник з боєм. У самій кімнаті стояли два ліжка і висіло кілька ікон. Біля келії пустинножителі завели невеликий город, на якому вони стали вирощувати овочі, і льодовик для зберігання продуктів. Харчувалися вони овочами з городу і рибою, яку ловили у Волкозері, на високому березі якого і стояла їхня келія. Продукти, яких бракувало, їм привозив двічі на рік з Архангельська Степан Антонов. Місце це було настільки глухе, що лише зрідка забрідав до них якийсь випадковий мисливець, і вони прожили тут у молитві та трудах майже два роки.
У 1925 році в селі Коровкинському з’явився молодий чоловік на прізвище Яригін, який промишляв крадіжками, за що був двічі засуджений; 1927 року в селі Часовенському оселився комсомолець років двадцяти, на прізвище Іванов. Згодом він влаштувався на роботу лісовим обхідником і від місцевих мисливців довідався дорогу до келії пустельників. Ворог роду людського диявол вселив йому думку вбити і пограбувати ченців, навіявши, що скоєне залишиться непокараним, тому що всіх ченців радянська влада оголосила поза законом, і за таких радянська влада заступатися і суворо карати не буде. Взимку 1927 року Іванов розшукав лісову келію ченців і, посилаючись на якихось спільних знайомих, попросився до них переночувати. Недобре відчули в прибульці ченці, але за обов’язком християнської чужої гостинності не змогли відмовити і впустили в дім для ночівлі людину-вбивцю. Іванов, заночувавши у ченців, оглянув обстановку келії і, хоча в ній не було нічого від розкоші, залишився з тією ж думкою – пограбувати ченців.
Навесні 1928 року він підбив Яригіна на грабіж. На диявольську справу розбійники вийшли перед самим Великоднем. До вечора 17 квітня – це був вівторок Світлої седмиці – вони дійшли до Волкозера. Уся келія була освітлена зсередини – ченці звершували великоднє богослужіння.
Коли всі молитви було завершено і в будинку згасло світло, убивці впритул підійшли до вікон; добре вивчивши внутрішнє розташування кімнати, Іванов став стріляти туди, де стояли ліжка, щоб влучити в ченців. Незабаром пролунали стогони – і настала тиша. Убивць, однак, охопив такий страх, що вони не наважилися зайти в келію і, зупинившись у сінях, звідти залізли на горище: взяли кілька пар чобіт, два дощовики, спідню білизну, шкарпетки, штани, шматок чорного брезенту, блакитний емальований чайник, набір рибальських гачків і теслярський інструмент. На горищі ж вони знайшли і посудину з гасом і вирішили спалити ченців разом із хатинкою. Вбивці облили гасом стіни і підпалили, і тоді почули, як зсередини келії знову пролунали крики, бо священноіноки ще були живі.
9 червня 1928 року Степан Антонов, як обіцяв, приїхав провідати пустельників, але виявив лише згорілу келію і два обгорілих скелети.
Вбивць незабаром заарештували; Іванов намагався виправдати злочин контрреволюційністю ченців, однак це йому не вдалося, і суд засудив убивць до десяти і восьми років ув’язнення.
За десять років до мученицької кончини архімандрита Веніаміна та ієромонаха Никифора, 31 березня 1918 року, Патріарх Тихон, дивлячись на Руську землю, що кров’ю мученицькою поливається, сказав: “Не спали, вочевидь, над собою ті, кого з нашого середовища удостоїв Господь вінця великомученицького… Але що ж ми можемо зробити, що можемо придумати, до кого нам звернутися зі скаргою на ці лиходійства?.. Усе страшне, що коїться зараз серед нас, без сумніву, попускається Промислом Божим за гріхи наші. Усе відбувається не без Його святої волі… Вочевидь, і нині Він Сам, Всемогутній, збільшуючи нашу справу благоустрою церковного, відроджує й оновлює Церкву кров’ю нових священномучеників і мучеників… Змиримося ж перед Ним, скоримося Йому, що прорікав на всі віки й усім своїм учням: “Без Мене не можете творити ничесоже””.