Преподобномученики отці Давидо-Гареджийські

Перехідне святкування у вівторок Світлої седмиці

Преподобний Давид Гареджийський заснував багато великих і малих чернечих обителей. Правилом святого Давида заборонялося прямо вступати до нього в братство; якщо хто-небудь хотів жити з ним, то його спершу посилали трудитися протягом трьох років на пустельно відокремлене життя у маленькій і вузькій келії, висіченій цим же новопочатківцем подвижником десь у скелі маленькій і вузькій келії. Якщо новоначальний виносив страшне навіть для погляду, не тільки для життя, пустельне усамітнення, то тоді приймався святим пустельником Давидом.

Часто виходило так, що той, хто обрав таке суворе життя, не повертався вже до святого, а перебував до самої своєї кончини в обраному ним місці, славословив Бога і мав найближче духовне спілкування зі святим отцем Давидом.

Навколо цього нового подвижника з плином часу збиралися ревнителі його життя, висікали собі келії в скелі за подобою його келії і починали жити з ним за уставом, даним святим Давидом. Таким чином через деякий час ще за життя преподобного навколо його обителі виникло багато монастирів найближчих його учнів, а всі скелі, що оточують Лавру Давида, вкрилися келіями святих подвижників Христових.

На південь за хребтом, у скелях якого висічена Лавра святого Давида, є прикметна і досить велика обитель Воскресіння Христового зі збереженими донині чудовим соборним храмом, розписаним живописом візантійської роботи, і безліччю дрібних церков. Нині ця колишня обитель іменується «Монастир Удабно». Найдавніші фрески цього монастиря (IX століття) сильно постраждали від безбожного лихоліття XX століття, і особливо від варварських військових навчань, які проводили в Гареджийській пустелі в 60-70 роках цього століття.

Соборний храм цього монастиря присвячений Воскресінню Христовому. Але хресний хід у ніч на Великдень відбувався над монастирем на горі, де було влаштовано маленьку церкву, на зразок ротонди Гробу Господнього.

Ченці Давидо-Гареджийських монастирів мали звичай у храмове свято сходитися до якої-небудь із обителей і однодушно святкувати цей день.

У 1615 році шах перський Аббас I напав на Грузію з незліченним військом і піддав усю країну руйнуванню та спустошенню. Після цього він вирушив полювати в степи Караязькі, де не думав знайти кого-небудь із людей. Шах зупинився для ночівлі в Гареджийських горах і спочивав у пишно прибраному наметі, навколо якого розташувалися намети головних його воїнів і охоронців, а далі розмістився табір його війська. Близько опівночі, ближче до світанку, стали доходити до шахських вух шум далекої річки і тихе віяння вітру, а з навколишніх місць клики птахів і виття звірів.

Шах вдався до мрій і роздумів про свою могутність та про свої «подвиги» на славу Аллаха. Раптом до його намету проникло слабке, ледь помітне вогняне світло, яке здалося йому спочатку примарою. Шах стривожився і, вийшовши із намету, побачив, що на краю степу, на горі, немовби рухалася і йшла низка вогнів. Це ченці всієї пустелі Гареджийської обходили хресним ходом маленьку церкву, співаючи радісне для всякої душі «Христос воскресе!»

«Що це таке, — закричав шах, вказуючи на вогонь, — пожежа, чи що?»

«Пресвітлий всесильний шаху! — відповіли йому воїни, серед яких були відступники від віри, але також і таємні християни. Вони знали причину цього вогню й особливість місцевості і тому відповіли шаху з низьким поклоном. — Сьогодні, володарю шаху, велике свято у християн; у цих місцях живуть гареджийські ченці, які нині святкують Пасху Христову і обходять церкву з запаленими свічками».

«Отже, не вся Грузія віддана мечу! Ще залишаються в живих ченці, а я думав, що вся Грузія стерта під моїми стопами. Винищити зараз же всіх! Порубати і цих усіх, щоб жодна душа із них вдень не залишилася в живих! Чуєте? І всі їхні оселі піддати спустошенню й розоренню, і винищити все дощенту!» — розлютився шах.

«Всесвітлий шаху! — стали звертатися до нього деякі із вельмож, — ці люди мирні, не носять зброї і зовсім не небезпечні для шахської величності; вони моляться лише Богові за всіх і допомагають навіть нашим правовірним, приймають їх у себе на нічліг, годують їх і постачають усім необхідним, і сам Пророк велів щадити таких молитовників». Від цих слів лють шаха тільки посилилася, і він зажадав: «Послати зараз же воїнів і винищити всіх!» Негайно ж було споряджено загін воїнів і відправлено до монастиря.

У ніч заутрені Великодня зʼявився Ангел Божий настоятелю Лаври Давида, на імʼя Арсеній і сказав йому: «Господь наш Іісус Христос закликає вас усіх нині до небесного Свого чертогу. Цієї ночі буде велика спокуса для вас, ви будете посічені мечем. Хто хоче врятувати своє тимчасове життя, хай тікає або ховається, а той, хто хоче врятувати свою душу для вічності, буде відданий мечу і увінчається від Господа вінцем нетлінним. Оголоси про цей заклик Божий усім ченцям, що зібралися в обитель».

І відійшов Ангел, залишивши преподобного Арсенія в деякому збентеженні — як відкрити цей заклик Божий братії, котра зібралася для зустрічі Світлого Воскресіння Христового, а не для зустрічі смертоносних ворогів християн. У скорботному роздумі став він готуватися служити святу Божественну літургію.

У цей час увійшов до нього в якійсь справі його келійник і, бачачи свого духовного отця в тривожному стані з несвятковою печаллю на обличчі, здивувався дивній зміні в ньому і запитав: «Отче, що з тобою? Чому чесне обличчя твоє говорить мені про страшну і незрозумілу для мене скорботу, котра передвіщає, як помічаю, велику напасть і горе?»

Авва Арсеній, зрештою, після тривалого мовчання сказав йому: «Чадо моє прелюбливе і ангельське, нинішньої ночі Ангел зʼявився мені та приніс звістку тривожну».

«А що таке?» — здивовано запитав його послушник.

«Та ось те, — відповів настоятель, — що всі зібрані тут ченці покликані Господом до вечері таємної та вічної через мечеве посічення, і наказано мені оголосити всім: хто хоче врятувати своє тимчасове життя, щоб тікали звідси, а хто бажає життя і трапези небесної, хай очікують тут гострого меча і смерті. І ось не знаю, що робити, як оголосити зібраній у нас тут всій пустельній братії».

Послушник вигукнув: «Отче, чи варто через це сумувати? Господь закликає нас до Себе, невже не йти нам до Нього, питаю тебе? Для чого зібралися ми в цю пустелю, як не заради того, щоб нести до кінця взятий нами хрест? Навпаки, отче мій, радуйся і втіш нас, що ми цієї ночі віддамося в руки Господа нашого Іісуса Христа. Думаю, що не буде тут жодного, хто б не побажав такого підсумку собі. Оголоси, отче, не бійся, всі з радістю приймуть слова твої і приготуються через смерть зʼєднатися з Господом».

Сказавши це, він вийшов, і незабаром настоятель та його келійник повідали всім про сповіщений згори заклик. Ченці стали готуватися до прийняття смертної чаші.

Тільки два послушники, злякавшись смерті й муки, порадилися між собою і пішли з монастиря, щоб врятуватися від меча. Вони перейшли лощину між двох обителей — святого Давида і святого Додо — та зупинилися на одній із гір.

Ченці ж звершили належне за чином богослужіння і сповістили один одному «Христос Воскресе!» — «Воістину Воскресе!»

Ченці давали мирне цілування один одному, цілуючи хрест, Євангеліє, ікони; прощаючись з усіма і прощаючи все, розлучалися до зустрічі в обителях Отця Небесного. У монастирі Святого Воскресіння почалася Божественна літургія.

Раптом під кінець Літургії під час співу «Отче наш…» під гуркіт барабанів і зурни перські воїни оточили обитель.

Настоятель Лаври Давида ігумен Арсеній негайно вийшов до ватажка воїнів і просив його, сказавши: «В імʼя Єдиного Бога, всіма народами сповідуваного, дозвольте нам скінчити службу Йому, а потім що завгодно буде вам, те й робіть із нами! Для нас смерть ніщо, бо вона страшна для плоті живої, а ми, котрі прийняли хрест, пішли від світу за Христом нашим на розпʼяття, добровільно свою плоть умертвили. Смерть — радість велика для нас, бо руйнується гріховна і немічна плоть наша, а несонна душа наша приймає упокоєння в руках Отця Небесного і спілкування з Христом Богом нашим. Але благаємо вас, варвари, якщо ви жадаєте смерті нашої і захоплення скарбів монастирських наших, хай буде вам відомо, що серед нас не знайдеться хто-небудь озброєний або охочий боротися й чинити опір вам. Ми, присутні на торжество відсвяткування Пасхи Христової і заради причастя нашого Пасхи вічної, всі зміцнюємося благодатним натхненням душ наших, взявши в руки жезл віри у Воскреслого Іісуса Христа.

Молимо вас, дайте нам час, щоб вкусити нам вічну цю і нетлінну Пасху, яка є Плоть заради нас на Хресті волею заколеного Агнця Непорочного і Невинного, Христа Бога нашого, а після того ми добровільно віддамо себе в руки ваші й принесемо себе в жертву Отцю зі Христом Іісусом, заради нас у жертву принесеним. Охороняйте входи цієї церкви пильно, щоб ніхто із нас не вислизнув від рук ваших. Ніхто не прийде на допомогу нам. Ніхто не дасть нам надію порятунку від вас, ми всі добровільно віддаємося розсуду вашому, і після звершення Божественної літургії робіть з нами, що хочете».

Почувши слова ці, перси поміркували між собою, що коли ченці нізвідки не чекають на допомогу проти них, а самі не можуть чинити опір, то всі скарби монастирські нині ж будуть у шахській владі, тож слід дати їм час на прохання їхнє, а потім можна буде розправитися з ними, як велів шах.

Після богоугодних зітхань і молитов усі, хто приготував себе для принесення в жертву сповідництва, причастилися Святих Таїн.

Після закінчення Євхаристії настоятель і за ним усі ченці одягли мантії, настоятель узяв у руки жезл і хрест та вийшов у супроводі шести тисяч (за іншими свідченнями — шестисот) братів, серед яких були насельники всіх інших обителей.

Ставши віч-на-віч з ватажком персів, преподобномученик Арсеній сказав: «Тепер ми готові, роби, що велено тобі! Стоїмо перед тобою без зброї, не шануємо шаха твого, ні в що не ставимо закон вашого Магомета, проклинаємо його і відчужуємо його від себе! Краще прийняти смерть, ніж коритися вашому богомерзкому закону і вам, і ось голову мою даю тобі, а за мною і ці воїни Христові радісно зустрічають меч твій».

Настоятеля було усічено першим.

Потім розлючені воїни кинулися з оголеними мечами на святих отців і винищили всіх без винятку, розкидавши святі їхні тіла по всьому подвірʼю монастирському на поталу птахам небесним і диким звірам, а потім піддали всю обитель Воскресіння Христового страшному розоренню й спустошенню.

Кілька воїнів увійшли під час пограбування обителі до однієї маленької церкви, в якій служив схимник, старець високого життя. Вони застали його майже перед самим причастям. Нелюдські воїни хотіли миттю повалити з престолу Святу Жертву, але старець негайно прийняв усю Чашу і тим позбавив Святі Тайни від варварської наруги. Один із лиходіїв схопив за бороду святого старця і негайно відтяв мечем його чесну голову. Так закінчив дні свого життя подвижник, імʼя якого внесено перстом Божим до Книги життя!

Насельники інших монастирів і келій також були віддані мечу і нарузі. Так сумно закінчилося в XVII столітті існування обителей, що майже одинадцять століть були світильниками православʼя і святого християнського життя в Грузії.

Небо засвідчило муки преподобних отців. На святі тіла, порубані на шматки, опустилися три світлоносні стовпи, і ці стовпи стояли над усією місцевістю Гареджийською протягом трьох діб, а в повітрі видно було незліченну безліч рожевих віночків, що видавали незвичайні пахощі. Згадані вище двоє послушників, які тікали від страждань, перейшовши гору, в якій була висічена обитель святого Додо, темної і глухої ночі йшли поспішно, тікаючи від тимчасової смерті. Розмірковуючи між собою про те, що трапилося, нарешті, один запитав іншого: «Куди йдемо і навіщо йдемо? Чи не зі світу прийшли ми в монастир, а тепер подібно до псів повертаємося на колишню блювотину; чому не вмерли ми з нашими отцями, чого нам залишатися самим у цьому гіркому й тривожному житті?»

І сказав один іншому: «Ходімо, брате, помремо з нашими отцями і будемо з ними в царстві Отця нашого Небесного». Раптово їх осяяло світло у вигляді трьох світлоносних стовпів, які спускалися з неба на тіла мучеників, і від цього світла ніч перетворилася майже на світлий день.

Отже, прокинувшись від духовної дрімоти, вони побачили, що з неба спустилося на обителі безліч вінків, а два із них жалюгідно пливли в повітрі вгору. Бачачи цю скорботу небес — весь всесвіт спостерігав сумне повернення віночків— вони швидкими кроками пустилися тікати, подібно до оленів на джерело, на колишнє своє місце, до вбитих тіл своїх вождів духовних.

Спустившись в улоговину, що розділяє дві обителі, вони встали на дорозі, що знаходиться між обителями святого Давида і Хрестителя Іоанна, майже навпроти маленького монастиря святого великомученика Якова Перського, над яким донині стоїть сторожова башта з небагатьма келіями, і зустріли тут розлючених воїнів.

Ці вівці словесні, котрі повернулися до Христа Його, сповідали Христа Бога, прокляли Магомета і його закон. Перси тут же порубали страждальців Христових на дрібні шматки і розкидали останки їх по землі на поживу птахам і диким звірам.

Але Бог, Котрий любить і прославляє святих Своїх, не залишив і цього місця без знамення; на тому місці, де їх було порубано, згодом проросла троянда посеред безводного, сухого і камʼянистого ґрунту, на самій середині дороги, між існуючими обителями святого Давида і святого Іоанна Хрестителя.

І зеленіє цей кущ посеред безвідрадної пустелі, висохлої й обгорілої від страшної спеки. Колір тієї троянди темно-малиновий, запах же дивовижно запашний. Багато хто з вірою користувався її цвітом і листям для полегшення своїх недуг і за молитвами святих мучеників отримував зцілення. Троянда та служила єдиною прикрасою для двох обителей у три дні Пʼятидесятниці. Скільки хто не намагався цю троянду пересаджувати з ґрунтом і тримати температуру, за якої вона цвіте, але ніде вона не приживалася.

Згодом цар іверський Арчіл зі всією ретельністю зібрав кістки мучеників та поклав їх у маленькій церкві в довгій, подібній до гробу камʼяній шухляді, так що їх було видно всім християнам з південного боку біля святого престолу у вівтарі. Святі кістки стали виділяти запашне миро на утвердження і вірне свідчення святої мученицької кончини сповідників Христових.

Це чудесне витікання миру зі святих кісток спонукало всю братію обох пустиней — Лаври святого Давида та Іоанно-Хрестительської — просити католікоса Антонія I скласти їм службу і встановити на честь них святкування у вівторок Світлої седмиці, тобто на третій день Пасхи.

Тропарі, кондаки, молитви та величання