Преподобномученик Сергій (Зайцев), архімандрит

Місяця серпня на 28-й день

Архімандрит Сергій (в миру Іоанн Зайцев), народився 1863 року в м. Гатчина, у сім’ї чиновника. Закінчивши курс наук у Гатчинському Імператорському Миколаївському Інституті та спонукуваний прагненням до відокремленого життя й чернечого подвигу, Іоанн визначається у вересні 1891 року послушником Нілової пустелі Тверської єпархії з послухом бути помічником учителя Нілової церковно-парафіяльної школи. Цей послух Іоанн виконує до вересня 1893 року, коли 25 числа приймає чернечий постриг з ім’ям Сергій. У сан ієродиякона Сергія висвятили в червні 1894 року, а ще за два роки – 24 травня 1896 р. – у сан ієромонаха. Єпископ Димитрій (Самбікін), видатний церковний діяч, історик і духовний письменник, який прибув 1896 року на Тверську кафедру, незабаром помітив утвореного ієромонаха і 14 березня 1900 року призначив його на посаду скарбника Новоторзького Борисоглібського монастиря, а вже 1 липня перевів о. Сергія на посаду економа Архієрейського Дому. З 13 серпня 1904 року владика Димитрій доручив ієромонаху Сергію тимчасове виконання обов’язків благочинного монастирів I-го округу.

Під час переведення 1905 року архієпископа Димитрія на Казанську кафедру, ієромонаху Сергію владика Димитрій запропонував також перебратися в Казанську єпархію. Не бажаючи розлучатися з улюбленим архіпастирем, ієромонах Сергій з радістю дав свою згоду, і 2 квітня 1905 року був зарахований до числа братії Архієрейського Дому. 11 травня того ж року у віці 42 років ієромонаха Сергія було возведено в сан ігумена, а 8 серпня затверджено на посаді економа. Однак, міська метушня обтяжувала серце ігумена Сергія, який шукав чернечого усамітненого життя. Бачачи це, Архієпископ Димитрій 1 вересня 1906 року призначив ігумена Сергія настоятелем Свіяжської Макар’ївської пустелі. Але братії в монастирі налічувалося небагато, і своєю славою, станом господарських справ, числом прочан пустель не могла, звісно, зрівнятися з довколишнім Свіяжським Успенським монастирем. Але саме про таке місце – віддалене від мирських спокус – мріяв о. Сергій. о. Сергій, і тепер з радістю і ретельністю взявся за благоустрій святої обителі. Указом Казанської Духовної консисторії в січні 1908 року ігумена Сергія призначили благочинним II округу монастирів Казанської єпархії (які обов’язки він ніс до самої своєї мученицької кончини). Це було останнє призначення, підписане архієпископом Димитрієм. 17 березня 1908 року владика Димитрій тихо спочив у Господі. Архімандрит Сергій, як і багато казанців, важко переживав кончину улюбленого архіпастиря, який так багато і славно потрудився на ниві церковної освіти і християнської науки. Новоприбулий на Казанську кафедру архієпископ Никанор (Каменський), який так само, як і владика Димитрій, привертав до себе вчене чернецтво, звернув увагу на освіченого ігумена Макар’ївського монастиря, і 28 травня 1908 року ігумена Сергія було зведено в сан архімандрита. А вже в січні 1909 року архімандрита Сергія переводить архієпископ Никанор із невеликої Макар’ївської пустелі на посаду настоятеля стародавнього Успенського Зілантового монастиря поблизу Казані. На той час Зилантовий монастир сильно потребував доброї духовної опіки, благоустрою та невідкладного будівництва. Цей хрест нелегкого настоятельського служіння архімандрит Сергій ніс до самого вересня 1918 року, коли з волі Божої був покликаний до мученицького свідчення про Христа навіть до смерті. Обитель архімандриту Сергію від колишніх настоятелів дісталася з вельми засмученим господарством, тому період його настоятельства з перших же місяців був позначений будівництвом, турботами по відновленню благополучного існування монастиря і приведенням храмів обителі в благоліпний вигляд. Бракувало монастирю і належного йому за штатом числа братії, тому новому настоятелю довелося клопотати перед Духовною Консисторією про переведення в Зилантов монастир згодних на таке переведення ченців з Макар’ївської пустелі (звідки перемістили самого архімандрита Сергія) та Михайло-Архангельського черемиського монастиря. Так, із Макар’ївської пустелі в Зилантов монастир прибув чернець Леонтій (у миру – Лаврентій Карягін, 1870 р.н.), родом із селян Казанської губернії, який колись був послушником у Раїфському монастирі (з 1901 по лютий 1907 року). У чернецтво він був пострижений 20 грудня 1909 року, за шість місяців після свого переведення з Макар’ївської пустелі в Зилантов монастир. Перевороти 1917-го і зміни в становищі Церкви 1918-го років не оминули і Зилантов монастир: землі, угіддя були забрані, багато хто з послушників покликаний до війська, тож і раніше небагата на послушників Зилантова обитель залишилася майже й зовсім без таких. Так, до середини 1918 року кількість послушників була всього 4 при семи ченцях, тоді як ще в 1917 році це співвідношення було відповідно 15 до 12.

Коли в серпні 1918 року Казань зайняли білочехи, то на Зілантовій горі (панівна висота!), майже перед входом до обителі, білочехи встановили два знаряддя, з яких обстрілювали міноносці Розкольникова, що бомбардували стародавнє місто. Військові дії, що проходили в безпосередній близькості від стін святої обителі, не могли не позначитися на нормальному перебігу монастирського життя, і без того порушеного декретами радянської влади.
У ніч на 10 вересня нового стилю білочехи залишили Казань, разом із ними пішло майже 60 тисяч городян, зокрема чимало духовенства. Усі були налякані чутками про червоний терор. Свою кафедру покинув старий митрополит Яків і вікарний єпископ Борис, пішло чи не все парафіяльне духовенство, і багатьом подібна втеча справді врятувала життя. Міцніше за всіх прив’язаними до своїх місць виявилися ченці, які залишилися в обителях і готові постраждати за віру Христову. Ті з насельників Зилантового монастиря, хто змушений був тимчасово розміститися в інших монастирях, ще напередодні відходу білочехів повернулися в межі рідної обителі. Рано вранці 10 вересня червоноармійці увірвалися в слободу. Юний офіцер Лейб-Гвардії кінного полку Михайло Михайлович Догель (син відомого професора міжнародного права М. І. Догеля), який залишився сам біля кулемета, стріляв по ланцюгах, що наступали в покинуте місто, і загинув, заколений біля свого кулемета. Цей поодинокий опір ще більше озлобив червоноармійців, вони увірвалися до святої обителі, почали мародерствувати, шукаючи тих, на кому могли б зганьбити злість. Через брак білочехів, солдати вирішили помститися беззахисним ченцям обителі, біля стін якої були встановлені знаряддя, у чому червоноармійцями вбачалася зловмисність і контрреволюційність. Насельники монастиря в цей час зібралися в трапезній після останньої у своєму земному житті літургії. Коли карателі пішли, з-під бездиханних тіл своїх побратимів вибрався старий ієромонах Іосиф, який під час перших пострілів втратив свідомість. Побачивши, що всі інші ченці вбиті і допомогти він нікому вже не зможе, о. Іосиф побіг до міста. Іосиф побрів у місто, де знайшов притулок в Іоанно-Предтеченському монастирі в ігумена Єфрема… Унаслідок відсутності митрополита і вікарних єпископів в управління єпархією вступив молодий 32-річний архімандрит Спасо-Преображенського монастиря Іоасаф (Удалов), який, дізнавшись від старця Іосифа про те, що сталося в Зилантовому монастирі, щоб не наражати когось іншого на можливі репресії від безбожної влади, сам здійснив чин відспівування та поховання убієнного архімандрита Сергія і іже з ним убієнних ченців Зилантового монастиря. Сам ієромонах Іосиф помер через рік в Іоанно-Предтеченському монастирі, але до того він докладно і неодноразово розповідав про страшний мученицький кінець братії Зилантової обителі. Після трагедії, що трапилася, він майже оглух і говорив: “мені все здається, що у мене у вусі залишилася частина мозку того брата, що впав з розбитим черепом на мене, чию кров відмивав я з лиця, перед тим як покинути спорожнілу обитель”. Цей старець часто служив обідню в монастирі, що прихистив його, привчаючи і паству поминати “убієнного архімандрита Сергія з братією Зилантова монастиря”, що і нині ми робимо, згадуючи про нових мучеників Зилантівських і про лагідного, смиренного старця Іосифа, якому Господь не дав уготованого всієї братії мученицького вінця для того тільки, щоб повідав він Церкві Православній про мучеників Зилантової обителі, серед яких були розстріляні: архімандрит Сергій (Зайцев; 1863-1918 рр.), ієромонах Лаврентій (Нікітін; 1872-1918 рр.), ієромонах Серафим (Кузьмін; 1870-1918 рр.), ієродиякон Феодосій (Александров; 1864-1918 рр.), чернець Леонтій (Карягін; 1870-1918 рр.), чернець Стефан (1918 р.), послушник Георгій (Тимофєєв; 1880-1918 рр.). ), монах Леонтій (Карягін; 1870-1918 рр.), монах Стефан (1918 р.), послушник Георгій (Тимофєєв; 1880-1918 рр.), послушник Сергій (Галін; 1918 р.), послушник Іларіон (Правдін; 1918 р.), послушник Іоанн (Стрітенський; 1918 р.). Чин відспівування і поховання мучеників звершив архімандрит (згодом єпископ-священномученик) Іоасаф (Удалов). пам’ять про яких дбайливо зберігалася церковним переданням.

Тропарі, кондаки, молитви та величання