Преподобномученик Сергій (Шеїн), архімандрит

Місяця липня на 31-й день

Священномученик архімандрит Сергій (в миру Василь Павлович Шеїн) народився 30 грудня 1870 року в селі Колпна Новосільського повіту Тульської губернії. У святому Хрещенні був названий на честь Святителя Василія Великого (святкується 1 січня). Він був десятою дитиною в сім’ї колезького секретаря Павла Васильовича Шеїна і його дружини Наталії Якимівни. Виховання юнака було просякнуте благодатним духом церковності, сам він незадовго до своєї мученицької кончини говорив: “Я в Церкві з дитинства, постійно біля Церкви обертався, з Нею зріднився”.
Дворянський рід Шеїних, що бере свій початок від Михайла Прушаніна, “чоловіка хороброго і чесного”, який виїхав із Поруссії до святого Великого Князя Олександра Невського (пам’ять 30 серпня і 23 листопада), з давніх-давен славний в історії нашої держави, прикрашений іменами багатьох вірних слуг і захисників віри, Самодержавства і Вітчизни.
У 1893 році Василь Павлович закінчив Училище Правознавства і послідовно обіймає низку відповідальних керівних посад, є помічником статс-секретаря в Урядовій Раді, а 1913 року від своєї рідної Тульської губернії обирається у члени Державної Думи IV скликання, будучи дійсним статським радником. Будучи, як усяка вірна російська людина, переконаним монархістом, у Думі він приєднується до фракції націоналістів і поміркованих правих, ухиляючись, утім, від активної політичної боротьби та працюючи в Комісії у Церковних справах. Загальний напрямок Думи був, безумовно, чужий Церкві та Самодержавству, але “тим, хто любить Бога, всяке поспішає на благе” (Рим. 8:28), і Василь Павлович прагне отримати максимальну користь для Церкви в тих обставинах, які попустив Господь.
У 1917-1918 роках він входить до складу Секретаріату Священного Собору Православної Російської Церкви як секретар. Був останнім, хто вітав Святішого Патріарха Тихона на його обранні 21 листопада 1917 року. У день пам’яті святого благовірного Великого Князя Олександра Невського (30 серпня 1920 року) Василь Павлович прийняв постриг з ім’ям Сергій на честь преподобного Сергія, ігумена Радонезького. Незабаром він приймає священицький сан і зводиться в сан архімандрита, а у квітні 1921 року призначається на посаду настоятеля Петроградського Патріаршого Троїцького подвір’я на Фонтанці. Отець Сергій ніс також посаду заступника голови Правління Церковного Товариства об’єднаних Петроградських Православних парафій.
Тягар настоятельства посилювався обов’язком сімейним: на утриманні отця Сергія перебували дві сестри, які залишилися без служби і засобів до існування, і в ньому одному покладали свою надію.
Сумлінно несучи хрест свого чернецтва, горячи духом, отець Сергій був, за його власними словами, лише слабкою фізичною ниткою прив’язаний до малочасного земного життя. Але ворог нашого спасіння, який витончився в божевільних спробах повалити Церкву Христову, приступив до зовні іншого, не схожого на попередній, етапу гонінь. Із сатанинською переконливістю і хитрістю суспільству і самим гнаним доводилося, що вони страждають не за Христа. Часто при цьому мучеників звинувачували в тому, що вони погані християни, богоборці ставили їм за провину відсутність християнських чеснот – від смирення до співчуття до ближніх. Робилися також спроби протиставити так звану “загальнолюдську” мораль моральності моральності християнській. У цей спокусливий (зокрема й для багатьох вірних) час уникнути тенет миродержця міг тільки смиренний і бездоганно слухняний Церкві християнин. Будь-який самовпевнений крок вправо або вліво був згубним.
10 червня 1922 року в Петрограді розпочався “обвинувальний процес у справі про опір вилученню церковних цінностей”. Отцю Сергію, зокрема, закидали членство в Товаристві Православних парафій. Провину його посилювали також “обтяжувальні обставини”, такі як дворянське походження і вища освіта.
Даючи свідчення, отець Сергій був сповнений почуття глибокої внутрішньої гідності, але без найменшого натяку на зарозумілість і презирство до тих, хто так на це заслуговував. Своїх націоналістичних переконань він не намагався приховати. На запитання про його ставлення до злободенних проблем церковно-громадського життя отець Сергій абсолютно щиро відповідав: “Церква настільки багата різнобічним духовним життям, що можна знайти в ній інтерес і задоволення і поза питаннями церковно-громадського життя”. Один з обвинувачів так згадував пізніше про архімандрита Сергія: “З якою неприхованою огидою і водночас поблажливою жалістю він дивився й говорив із нами, які перебували у складі суду. Страху смерті, в’язниці для нього, як, утім, і для багатьох із них, не існувало; серйозний був противник”.

Співкамерником – на Шпалерній вулиці в будинку попереднього ув’язнення – отця Сергія був протоієрей Михайло Чельцов, якому він поступився своїми зручнішими нарами, виправдовуючись тим, що “ченцеві не личить ніжитися”. У камері вони разом читали акафісти, служили панахиди за померлими близькими. Отцю Михайлу домашні передали в камеру VI-й том зібрання творів Святителя Іоанна Златоустого (пам’ять 13 листопада), але він, обтяжений думами, не зміг його читати. Отець Сергій, навпаки, втішався читанням Златоустого і розмовляв про прочитане з отцем Михайлом. Перед розставанням отець Сергій сповідався у протоієрея Михайла. Надалі все своє життя отець Михайло дякував Господу за коротке знайомство з отцем Сергієм.
Останні слова отця Сергія, сказані комуністичним катам, були: “Я ні з ким не борюся – тільки з самим собою”.
5 липня було оголошено вирок трибуналу, за яким священномучеників митрополита Петроградського і Ладозького Веніаміна (Казанського) і разом із ним архімандрита Сергія (Шеїна), мирян Юрія Новицького та Івана Ковшарова засуджували до розстрілу.
У ніч на 31 липня (13 серпня н. ст.) 1922 року вони, поголені й одягнені в лахміття, були розстріляні, за деякими відомостями, на околиці Петрограда на станції Порохові.
Прославлений новомученик 1992 року на Архієрейському соборі Російської Православної Церкви.