Преподобномученик Серафим (Богословський), ієромонах і Феогност (Пивоваров)

Місяця липня на 29-й день

З метою поширення Православної віри в Туркестанському краї і духовної просвіти азіатських кочівників, Святитель Туркестанської кафедри Преосвященний Єпископ Олександр (Кульчицький) намірився запалити на берегах Іссик-Кульського озера місіонерську дороговказну зірку. У 1882 році він приступив до освячення обраного місця і поставив дерев’яний хрест там, де передбачалося заснувати чоловічий Свято-Троїцький місіонерський монастир. Перші насельники монастиря доклали багато зусиль для зведення монастирських стін і будівель та облаштування господарства, терплячи недоброзичливе ставлення кочових племен, що оберталося нерідко відкритим нападом на послушників і потравленням монастирських пасовищ.
Примноження братії відбулося 1886 року, коли в монастир приїхали 11 ченців зі Свято-Михайлівської Закубанської пустелі, а 1894 року на береги величного Іссик-Кульського озера вирішили вирушити з острова Валаам вісім ченців на чолі з ігуменом Севастіаном, несучи із собою дух Валаамської обителі.
Кілька років по тому, вже на початку ХХ-го століття, в монастир були запрошені з Різдво-Богородицької Глинської пустелі Курської єпархії кілька ченців, серед яких були ченці Серафим, Феогност і Анатолій. Відомо, що вони були освічені ченці, які вели високе подвижницьке життя. Крім того, отець Серафим був наділений іконописним талантом і мав чудовий співочий голос, отець Анатолій був чудовим співаком і неабияким регентом, отець Феогност мав хороші адміністративні здібності.
У Свято-Троїцькому монастирі Глинські ченці зблизилися з ченцями Пахомієм та Іраклієм. Зараз, коли минуло майже століття, не представляється можливим з точністю встановити біографічні дані казахстанських подвижників і фактичну сторону описуваних подій. Достовірно відомо лише те, що до 1909 року ченці Серафим і Анатолій були покликані в катедральне місто Вірний, де удостоїлися отримати священний сан і несли своє служіння в Успенській церкві Туркестанського архієрейського дому, за яке 1912 року були удостоєні права носіння набедреника. Також вони духовно опікувалися нещодавно заснованою Іверсько-Серафимівською жіночою обителлю.
У 1916 році ієромонах Анатолій керував архієрейським хором у Вознесенському Кафедральному соборі міста Верний.
Після подій, що вразили Верний – приходу в березні 1918 року до влади більшовиків і розстрілу єпископа Пимена (Бєлолікова, пам’ять 3 вересня), ченці пішли в гори, за 8-ми верст від міста, у гірське урочище Медео, створили й улаштували скит на сопці Волохатій. Ієромонах Серафим облаштував у ньому церкву, вириту в схилі гори. Пізніше цей скит був відданий ними черницям, а братія вирішила шукати більш відокремленого місця. Таке місце знайшли вони на горі Кизил-Жар. Там вони поставили келії і вирили печери. Був і Престол.
Отець Пахомій до 1916 року був також переведений у місто Вірний і подальший його шлях Господь пов’язує з Глинськими подвижниками Серафимом і Анатолієм. Чернець Іраклій, ієромонахи Феогност і Пахомій залишалися в Іссик-Кульському монастирі до 1919 року. Отець Феогност того ж року був затверджений там на посаді благочинного і помічника духівника для мирян. Після нападу киргизів на монастир у 1916 році, було закатовано багато старих ченців. У 1919 році монастир було закрито.
Духівником скиту був ієромонах Серафим (Богословський). Народився він у місті Глухові в 70-ті роки. Мирське ім’я його Олександр. Батько його, Євфимій, був управителем у поміщика. Мати Марія була жінка лагідна і благочестива, безперестанно відвідувала храм Божий. У сім’ї було двоє дітей – Сашко і його старша сестра. Матері його було відкрито Богом, що її син прийме мученицьку кончину. Коли він був ще хлопчиком-гімназистом, вона, якось прокинувшись вранці, плакала і говорила: “Сину мій, я бачила уві сні, що ти будеш мучеником”. Вона безперестанку про нього плакала, а він дуже любив і жалів її. Якось він грав на баяні і співав церковні піснеспіви. Мати слухала. Раптом він помітив, що вона плаче і запитав: “Мамо, що ти плачеш?” Вона відповідала, що під час його співу вона бачила вінець над його головою, і ангелів із ним, і знову повторила, що смерть його буде мученицькою. Ці слова матері глибоко запали в його душу. Олександр же так міркував: “Якщо кончина моя буде мученицькою, що шукати мені в миру!”. І, досягнувши юнацького віку, пішов у Глинську пустинь.
Проживаючи в Глинській пустині, отець Серафим мав своїм духівником помічника братського духівника ієромонаха Домна (Аггєєва), духовний зв’язок з яким не припинявся і після його смерті.
Одного разу, після зречення Государя від Престолу, послушниця Феоктиста пішла до отця Серафима в ущелину. Піднялася в гору, ще двері келії не встигла відчинити, а батюшка зустрічає її на порозі й каже: “Знаю, навіщо прийшла. Мені Домн сказав: Серафиме, Серафиме, Царя прибрали і швидкими, швидкими кроками все піде до погибелі”.

У 1921 році в Кизил-Жарський скит приїхали троє червоноармійців на конях із рушницями. Отець Серафим пригостив їх чаєм і поклав спати. Сам він не спав, читав правило. Під ранок червоноармійці підійшли до нього, наставили рушницю в спину і вистрілили. Він встиг крикнути: “Анатолій!”. Потім червоноармійці доріжкою пішли до отця Феогноста, який ночами зазвичай молився в печері. Можливо, втомившись від нічної молитви, він приліг у своїй келії відпочити. Як лежав він, схрестивши на грудях руки, так і залишився – вони вистрілили йому в серце.
Наступного дня приїхала міліція. Місце оглянули й дозволили ховати. Вирили могилу, покрили її дошками і без трун, загорнувши ченців у мантію, поховали. Пізніше ієромонах Анатолій відспівав їх на Мохнатій сопці. Після всього, що сталося, отець Пахомій, отець Іраклій і отець Анатолій жити в скиту не залишилися.
Схимонах Іраклій (мирське ім’я – Сергій Матях) жив у місті Талгар, у сім’ї старости Талгарського храму І.Д. Дмитрієва. У будинку жити відмовився і побудував собі келію в саду. Останні роки батюшка жив у селі Сазонівка в добрій віруючій родині. Любив нічні молитви, спати не лягав, лише подрімає, сидячи на лавочці, і знову молиться. Отець Іраклій помер від хвороби напередодні свята Вознесіння Господнього 1937 року. Про свою кончину він був сповіщений заздалегідь.
Ієромонах Пахомій (у миру – Русин Прохор Петрович, 1880 року народження, уродженець Курської губернії) після 1921 року певний час таємно жив разом із мандрівником Віктором (Матвєєвим) у скиту на горі Горельник в урочищі Медео. Був мовчазний, коли хто просив у нього слова настанови – закликав творити Ісусову молитву.
У 1935 році його заарештували, посадили в Алма-Атинську в’язницю, де він зазнавав знущань, а в 1936 році був розстріляний. Мандрівник Віктор також прийняв мученицьку кончину близько 1936-1937 років.
Ієромонах Анатолій після 1921 року певний час жив у місті Верному, служив у Всіхсвятському храмі Іверсько-Серафимівського монастиря, який після закриття обителі деякий час був діючим. Там же він керував хором, писав музику. У середині 20-х років він пішов у Сухумі, де жив у горах, вів листування з Верненськими черницями. Незабаром вони отримали звістку про арешт і розстріл отця Анатолія.
Черниця Євдокія виконувала в монастирі послух помічниці економа. У вересні 1918 року червоний загін Мамонтова-Кіхтенка, який прибув до міста Вірний для розправи з єпископом Пименом серед інших акцій із наведення “революційного порядку”, розбирав конфлікт між монастирем і орендарями монастирської заїмки. За наклепом селян-орендарів, які звинуватили черниць у “контрреволюції”, їх розстріляли рішенням “польового суду”. Мати Анімаїса – економ монастиря – була лише поранена і вижила. Черниця ж Євдокія була вбита.
Могила преподобномучеників Серафима і Феогноста в Аксайській ущелині завжди шанувалася вірянами. У 1991 році на ній було встановлено поклінний хрест і потім зведено капличний покров. Відомо чимало випадків зцілень і чудес, що відбуваються на могилі преподобномучеників. Наразі на місці Кизил-Жарського скиту відкрився чоловічий монастир – Аксайська Серафиме-Феогностівська пустинь.
Прославлені 1993 року як місцевошановані святі Алма-Атинської єпархії. Зараховані до лику святих Новомучеників і Сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.

Тропарі, кондаки, молитви та величання