Преподобномученик Рафаїл (Момчилович), Шишатовацький, ігумен

Місяця серпня на 21-й день

Монастир Шишатовац, так само як і всі монастирі Сремської єпархії та Фрушської гори, від самого початку Другої світової війни і після неї був свідком геноциду сербів і винищення православ’я. Нехай цей невеличкий нарис про ігумена-мученика, преподобномученика Рафаїла (Момчиловича), стане фрагментом величезного шишатовацького і стрьомського мартиролога.

Георгій Момчилович народився 23 квітня 1875 року в сім’ї сербських селян Веліміра і Персиди Момчиловичів у селі Дероне в Бачку. Він був третьою і останньою дитиною в родині. Початкову школу Георгій закінчив у рідному селі. Коли хлопчикові виповнилося 12 років, батько відвіз його в монастир Ковіль, де він провів кілька років у монастирській школі. Потім Георгій переїхав до монастиря Боджане, де вже як послушник вивчав іконопис.

1897 року ігумен Ковільського монастиря Мирон (Джорджевич) разом із двадцятидворічним Георгієм перейшов у братство монастиря Манассія, де він незабаром прийняв чернецтво з ім’ям Рафаїл на честь преподобного Рафаїла Банатського, хіландарського ченця. Відразу після постригу його висвятили на диякона, а наступного року – на ієромонаха. Новий митрополит Сербський і Священний Синод відправили його в Росію, де ієромонах Рафаїл вивчав іконопис і служив на Сербському подвір’ї в Москві.

Три роки потому отець Рафаїл повернувся до Сербії, холодний клімат Росії послабив його здоров’я, яке вже тоді похитнулося. На рік він поїхав до Італії вдосконалювати своє знання іконопису. З Риму повернувся в Белград, деякий час трудився в монастирі Раковіца, потім два роки – в монастирі Буково і, ймовірно, 1908 року повернувся в монастир Ковіль. У 1935 році його було прийнято в братство монастиря Шишатовац. Про цей період його життя відомо не багато. Про художні іконописні твори отця Рафаїла писали більше, ніж про нього самого (його майстерність привертала увагу фахівців-мистецтвознавців).

Отець Рафаїл став ченцем Шишатовацького монастиря за кілька років до своєї мученицької кончини, приблизно 1935 року. Через три роки його обрали настоятелем. Протягом цих трьох років ним написано велику кількість ікон, кілька іконостасів і чудову галерею портретів видатних церковних діячів. Серед цих портретів варто згадати портрет патріарха Сербського Гавриїла, який мученицьки загинув у пеклі Другої світової війни. За спиною патріарха-мученика зображено майбутній храм святого Сави на Врачарі, будівництвом якого ігумен особливо опікувався, віддаючи на це всі прибутки від продажу своїх мистецьких робіт, які оцінював по-чернечому скромно. Тому й удостоїв його Господь бути соборно прославленим разом з усіма новомучениками Сербськими під склепіннями саме цього соборного храму. Так Господь прославляє вірних Своїх, вірних до смерті!

Священним Синодом у березні 1958 року за даними, наявними тоді в архіві, складено список священиків і єпископів СПЦ, загиблих на території так званої НДХ (Незалежної Держави Хорватської) від рук усташів у період з квітня 1941-го до кінця 1944 року. У мартиролозі Сремської єпархії (після війни відокремленої від Белградської архієпископії) під номером 173 розповідається про мученицьку кончину ігумена Рафаїла (Момчиловича): “25 серпня 1941 року в монастир у супроводі кількох усташів увірвався пристав Нікола Бунтак і заарештував ігумена і ще трьох ченців – Димитрія, Германа і Феофана. Отця Рафаїла з ченцями відвезли в Славонську Пожегу. У поїзді йому вирвали бороду, били, змушуючи співати пісні сербських четників. На вокзалі в Славонській Пожезі заарештовані до 9-ї години вечора чекали поїзда зі Славонського Броду, на якому привезли ще 400 заарештованих сербів із повітів Босанський Брід і Дервент. На вокзалі усташі зв’язали сербів по четверо, на чолі колони поставили отця Рафаїла з трьома ченцями і повели містом. Дорогою усташі били сербів так, що люди похилого віку, і серед них ігумен Рафаїл, спотикалися і падали; це приводило усташів у ще більшу жорстокість, їх били, вигукуючи: “А ну, четники, заспівайте свою пісню “Святий Боже”!” Потім в’язнів привели до лікарняного подвір’я, в якому було влаштовано табір, вишикували і били кожного по черзі. Після побоїв їх, ледь живих, змусили бігом бігти до бараків. Ігумен Рафаїл, змучений і понівечений, знепритомнів і впав, і ті, хто біг слідом за ним, змушені були бігти по його тілу. Ігумена-мученика, побитого до невпізнання, помістили до табірної лікарні, а за чотири дні його перевезли до Сербії, в одну з белградських лікарень. У лікарні було встановлено, що в отця Рафаїла зламано п’ять ребер, численні внутрішні синці. 3 вересня 1941 року ігумен Рафаїл помер від отриманих травм”.

З цього тексту, складеного в канцелярії Синоду на підставі наявних в архіві даних, очевидно, що преподобномученик Рафаїл (Момчіловіч) помер у бєлградській лікарні після мук, перенесених у Славонській Пожежі, і похований на одному з бєлградських цвинтарів або в якомусь із масових поховань, місцезнаходження якого тоді не було встановлено. Один Господь Всезнаючий знає місце земного спочинку новомученика, душа ж його перебуває у вічному блаженстві біля підніжжя престолу Божого.

3 вересня – день сповідницької мученицької кончини ігумена Рафаїла, який поклав душу свою за Христа, православ’я і сербство, – цей день має стати днем всенародного прославлення його святого подвигу.

Преподобномученик Рафаїл Шишатовацький під час свого земного життя займався іконописом і живописом, до свого художнього дару ставився смиренно. Найбільше він займався живописанням ікони Божої, істинного християнського чернечого лику, в самому собі. І це головне діяння свого життя завершив він мученицькою смертю за Христа, за Хрест чесний і віру православну. Тому ми прославляємо його пам’ять разом із численними мучениками – свідками Апокаліптичного Агнця, з усіма невинно потерпілими, що прийшли від великої скорботи; вони омили шати свої й вибілили шати свої Кров’ю Агнця. За це вони перебувають нині перед престолом Бога ( Об. 7:14-15).