Преподобномученик Ігнатій (Лебедєв), схиархімандрит

Місяця серпня на 30-й день

Преподобномученик Ігнатій (в миру Олександр Олександрович Лебедєв) народився 28 травня 1884 року в місті Чухломі Костромської губернії в благочестивій сім’ї Олександра Костянтиновича і Марії Філософівни Лебедєвих. Олександр Олександрович закінчив Солігалічне Духовне училище, Костромську Духовну семінарію і 1903 року вступив до Казанського ветеринарного інституту. Поряд із заняттями в інституті Олександр став регулярно відвідувати богослужіння в Спаському монастирі в Казані.
Влітку 1905 року Олександр попросив батьків благословити його на чернечий шлях, на що й отримав благословення. Після цього він відвідав Свято-Смоленську Зосимову пустель, розташовану неподалік від Троїце-Сергієвої Лаври, і попросив настоятеля обителі ігумена Германа (Гомзіна) прийняти його до числа братії, але отець Герман благословив юнака спочатку закінчити інститут, а потім приїжджати в обитель. За послух Олександр повернувся в Казань для продовження освіти. Маючи твердий намір залишити світ, він і в Казані життя своє будував так, щоб воно стало приготуванням до чернецтва, усім іншим інтересам віддаючи перевагу інтересам духовним.
У 1908 році багатогрішний Олександр на виконання свого давнього і нетерплячого бажання прийшов до Смоленської Зосимової пустелі і був прийнятий отцем ігуменом Германом”. Отець Герман, приймаючи його в обитель, сказав: “Ви виконали послух – закінчили інститут, і ми виконаємо наше слово – приймемо вас до числа братії”.
Зосимова пустинь славилася своїм статутним богослужінням. Ігумен Герман вважав, що тільки тоді ченці матимуть успіх у діянні духовному, коли буде налагоджено ревне православне богослужіння. Служба в обителі була центром життя всіх її насельників. Її звершували без скорочень, неспішно, з гарним співом.
Відразу ж після вступу в обитель Олександр був визначений на свій перший послух – пасти худобу. Старцем він обрав собі ігумена Германа. У серпні 1908 року Олександр був одягнений у підрясник. Йому було доручено догляд за худобою і лікування всіх монастирських тварин. Поступово він проходив усі монастирські послухи: співав на криласі, працював в аптеці, продавав книжки та ікони в монастирській крамниці, виконував польові роботи, трудився в просфорні. Кінний двір також був у віданні Олександра, і ігумен Герман сказав одного разу одному зі своїх духовних дітей архіпастирів про смиренного послушника: “Яке у мене золото на стайні сховано!”
17 березня 1910 року Олександр був пострижений ігуменом Германом у рясофор. З благословення старця він значну частину свого часу присвячував читанню духовних книг, вивчаючи праці преподобних Симеона Нового Богослова та Ісаака Сиріна в перекладі преподобного Паїсія Величковського, про який Олександр згодом говорив, що він найбільш точний у збереженні духу преподобних отців.
У Велику середу Олександр був пострижений у мантію з ім’ям Агафон, на честь преподобного Агафона подвижника Єгипетського, пам’ять якого святкується святою Церквою 2 (15) березня.
Незабаром після постригу отець Агафон тяжко захворів на грип, який ускладнився енцефалітом. Наслідки цієї хвороби у вигляді паркінсонізму залишилися в нього на все життя. У цей час, крім звичайних своїх послухів, він виконував обов’язки письмоводія при ігумені.
2(15) грудня 1918 року єпископ Феодор (Поздєєвський) у Троїцькому соборі Данилова монастиря висвятив ченця Агафона в сан ієродиякона, а 9 жовтня 1920 року в храмі Троїцького Патріаршого подвір’я Патріарх Тихон висвятив його в сан ієромонаха.
На яких би послухах отцю Агафону не доводилося працювати, він ніколи не переривав внутрішньої духовної роботи. Уважний учень суворого старця, він виховував себе в убогості духовній, знаходячи задоволення душі своїй у суворій чернечій праці. Після висвячення в сан ієромонаха він перший час намагався цуратися людей, відвідувачів монастиря, обмежуючись лише короткими відповідями на поставлені запитання.
30 січня 1923 року помер ігумен Герман, і незабаром Зосимову пустинь було закрито. Отець Агафон з благословення ієросхимонаха Олексія (Соловйова) переїхав до Москви. Його прихистили духовні діти отця Олексія, які жили на Троїцькій вулиці, неподалік від Патріаршого подвір’я. Хоча сім’я, в якій він оселився, була багатодітною, йому дали окрему кімнату, яка стала на кілька років його келією.

У жовтні 1923 року єпископ Варфоломій (Ремов) запросив отця Агафона і деяких інших із братії Зосимової пустелі у створюване ним братство у Високопетровському монастирі. 18 травня 1924 року єпископ Варфоломій звів отця Агафона в сан архімандрита і призначив намісником монастиря. Головним діянням отця Агафона в монастирі стала сповідь ченців і прочан, які приходять у монастир. Владика Варфоломій надав йому просторий лівий клірос храму в ім’я преподобного Сергія Радонезького. Спочатку на отця Агафона очікувало двоє-троє людей, але з часом людей ставало дедалі більше і більше; він був дуже уважним духівником, і скоро навколо нього зібралася найбільша паства в Петровському монастирі. Його духівнича діяльність не у всіх, однак, знаходила співчуття. Були парафіяни, які говорили, що він рано почав старшествувати, були скорботи і від братії.
У середині 1924 року Петровський монастир було закрито, і ченці знайшли притулок в одній із московських церков на Антіохійському подвір’ї.
Незабаром єпископу Варфоломію вдалося відклопотати зачинений на той час великий холодний Боголюбський собор, який стояв зачиненим і був розташований неподалік від входу в монастир. Тут братія подвизалася протягом кількох років. У цей час архімандрит Агафон звершував літургію лише в недільні дні, в інші дні він сповідав на відведеному йому владикою лівому криласі.
Різдвяним постом 1929 року здоров’я отця Агафона різко погіршилося, і він подав прохання архієпископу Філіпу (Гумілевському), вікарію Московської єпархії, про постриг у схиму. 30 січня в день пам’яті ігумена Германа (Гомзіна) у Володимирському боковому вівтарі храму преподобного Сергія Радонезького архімандрита Агафона постригли у велику схиму з ім’ям Ігнатій на честь священномученика Ігнатія Богоносця та на пам’ять святителя Ігнатія (Брянчанінова), труди якого він здавна і глибоко полюбив. У середині грудня 1931 року отець Ігнатій був заарештований. У в’язниці його протримали десять днів.
10 квітня 1935 року схиархімандрита Ігнатія заарештували й ув’язнили в Бутирській в’язниці.
Обґрунтовуючи необхідність арешту старця, співробітники НКВС написали: “Архімандрит Агафон, розігруючи із себе юродивого (штучно трусить руками), серед вірян користувався авторитетом прозорливця та блаженного, має велику кількість послідовників (духовних дітей), які перебувають під його повним впливом, систематично відвідують його квартиру, де він опрацьовує їх у релігійному та контрреволюційному дусі. При цьому архімандрит Агафон навіює своїм шанувальникам про необхідність систематичного відвідування церкви, і в разі неможливості ходити до церкви через роботу в радянських установах він радить звільнитися з роботи.
Послідовниця архімандрита Агафона таємна черниця Агапія (Агрипина Омелянівна Дворецька) за його вказівкою у себе на квартирі проводить прийом вірян, яким вона пророкує майбутнє і дає поради, проводячи при цьому антирадянську агітацію.
Частина послідовників архімандрита Агафона після повернення із заслання, не отримавши московського паспорта, за його вказівкою оселилися під Москвою, де під його керівництвом проводять антирадянську агітацію. Так, черниця Анастасія Печникова, яка проживає в місті Можайську, проводить серед населення систематичну антирадянську агітацію, поширює неправдиві чутки про війну і швидке падіння радянської влади”.
4 червня 1935 року в лікарні Бутирського ізолятора лікарі оглянули схіархімандрита Ігнатія і дійшли висновку, що він “страждає на органічне ураження центральної нервової системи у формі енцефаліту, що виражається в скутості, різкій загальмованості рухів, маскоподібності та ускладненні мовлення… За своїм фізичним станом до праці не придатний”.
8 червня 1935 року Особлива Нарада при НКВС засудила схиархімандрита Ігнатія до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовий табір. 16 жовтня він був відправлений у Саровський табір. З табору він писав духовним дітям: “Нарешті, після тривалого мандрівництва, я на місці, яке вказав нам Господь: я в Сарові, в стінах колишньої обителі! Слава Богу за все, що сталося – це одне можемо сказати! З Ним скрізь добре, і на Фаворі, і на Голгофі! Після прочитаного мені в день народження вироку… і після 2-х спроб (1-ша – в середині, в день, коли я був виведений на побачення і на яке ніхто з вас не прийшов о 2-й годині, а лише з речами пізно ввечері; 2-га – 10/VII ст. ст.). ), і після нічного приносу сухарів у день віддання свята Воздвиження Хреста я нарешті, у день пам’яті блаженного Андрія, о пів на четверту сьомої вечора був вивезений з місця свого перебування трьома військовими і через дві доби доволі виснажливої подорожі оселився на місці. І паки – слава Богу!”

5 вересня 1938 року отець Ігнатій продиктував останній свій лист із табору, оскільки сил писати самому вже не було: “Я живий, але здоров’я моє слабеньке, страждаю кишками, занепадом загального харчування. Чим справа скінчиться – не знаю. Але шляхи людські Ісправляяяй – вся звістка. Пом’яніть у скорботах, потребах, у хворобах і помоліться. Вибачте”.
Схіархімандрит Ігнатій помер у тюремному лазареті на світанку недільного дня, 11 вересня 1938 року, о третій з половиною годині ранку, в день Усікновення глави святого Іоанна Предтечі. Через кілька днів черниця Євпраксія приїхала в Алатир, і їй показали невеличкий могильний пагорб на табірному цвинтарі, під яким було поховано схиархімандрита Ігнатія.