Преподобномученик Феодор (Богоявленський), ієромонах p1anuthn0lvs02dd13bctb913el3
Житія святих,  Липень

Преподобномученик Феодор (Богоявленський), ієромонах

Місяця липня на 6-й день

Преподобномученик Федір (Богоявленський) (у миру – Олег Павлович Богоявленський) народився 26 грудня 1905 р. у Тегерані. Дворянин, син російського консула в Персії. У 1923-26 рр. навчався на медичному факультеті Московського університету, активний учасник літературно-філософського гуртка, а також діяльності з боротьби з безпритульністю. Служив зв’язківцем і санітаром у Червоній армії, де регулярно сидів на гауптвахті за молитву перед їжею. З 1930 р. – монах (постриг на честь Федора Студита), ієродиякон. У 1933 р. художником Павлом Коріним з нього був написаний портрет під назвою “Молодий монах” – ескіз до картини “Русь минає”. Заарештований у 1933 р., засуджений до трьох років табору, був помічником тюремного лікаря. Асистував при більш ніж 100 операціях, приймав пологи, але лікував не тільки тілесно, а й духовно, зміцнюючи словом хворих і вмираючих. Звільнений, у 1937 р. висвячений на священика в Москві. Заарештований знову в 1941 р., відмовлявся назвати своїх духовних дітей і людей, з якими близько спілкувався. Пройшов через тортури, був понівечений. Завдяки його стійкості, дворічне слідство зайшло в глухий кут, і всі, кого притягували у справі, були звільнені. Помер у в’язниці м. Балашова 19 липня 1943 р., не витримавши пережитих страждань і тяжких умов ув’язнення.

Про поїздку в Саровський монастир:
“Далеко позаду біліє Арзамас. А попереду – поля і пагорби; і здається мені, що ці поля мають скінчитися за найближчим пагорбом, і тоді відкриється зовсім інший світ. Який? Я й сам не знаю, тільки видається він мені глибоко відмінним від того, який залишився позаду. Але ось дорога піднімається на пагорб, відкриваються нові далі, а іншого світу все ще немає.

Повільно, дуже повільно рухаємося ми. На нашому возі, звісивши великі чоботи й сиву бороду, сидить дід. Підкидаються і борода, і чоботи на вибоїнах, і зрідка охає він. Не вперше він у цих місцях, і тому не дивиться уважно вдалину, не ловить сонця світлого промінь і дивовижну світову появу; та й на всі боки він мало дивиться, а сидить на возі, втупивши бороду в землю, і терпляче чекає кінця шляху, роздумуючи про свою селянську долю. Знає він і міст, що провалився, і червоний гостинний двір, і дріб’язкову крамницю біля самої монастирської стіни, і ченців – тих самих навколишніх селян. Усе це знає він, і все ж трясеться дід на возі сімдесят верст у надії, що там, у монастирі, він усе знайде, що потрібно для його душі…”

Знайшли помилку