Преподобномученик Анатолій (Смирнов), ієромонах

Місяця липня на 29-й день

Отець Анатолій був високоосвіченим ченцем, який вів подвижницьке життя. Він був чудовим співаком і неабияким регентом, писав духовну музику. На початку XX століття о. Анатолій серед інших ченців Глинської пустелі (преподобномученики ієромонахи Серафим (Богословський) і Феогност (Пивоваров)) був запрошений до Свято-Троїцького чоловічого місіонерського монастиря, який було засновано 1882 р. на березі озера Іссик-Куль з метою поширення Православ’я в Туркестанському краї та духовної просвіти азійських кочівників єпископом Олександром (Кульчицьким).
У Свято-Троїцькому монастирі Глинські ченці зблизилися з ченцями Пахомієм (Русиним) та Іраклієм. Зараз, коли минуло майже століття, не представляється можливим з точністю встановити біографічні дані казахстанських подвижників і фактичну сторону описуваних подій. Достовірно відомо лише те, що до 1909 року ченці Серафим і Анатолій були покликані в катедральне місто Верний (нині Алма-Ата), де удостоїлися отримати священний сан і несли своє служіння в Успенській церкві Туркестанського архієрейського будинку, за що 1912 року були удостоєні права носіння пов’язки. Також вони духовно опікувалися нещодавно заснованою Іверсько-Серафимівською жіночою обителлю. Відомо, що в 1916 році ієромонах Анатолій керував архієрейським хором у Вознесенському Кафедральному соборі міста Верний.
Після подій, що вразили Верний – приходу в березні 1918 року до влади більшовиків і розстрілу єпископа Пимена (Бєлолікова, пам’ять 3 вересня), ченці пішли в гори і за 8-ми верст від міста, в гірському урочищі Медео, створили й облаштували скит на сопці Мохнатій. Ієромонах Серафим облаштував у ньому церкву, вириту в схилі гори. Пізніше цей скит віддали черницям, а братія вирішила шукати більшого усамітнення. Нове місце для скиту було знайдено на горі Кизил-Жар і було вказано Богом: під час пошуку ченці зупинилися на ніч в Аксайській ущелині поблизу пасіки біля підніжжя Кизил-Жарської гори і раптом побачили на горі яскраве світло. Піднявшись на гору, оглянули місце, звідки з настанням сутінків виходило неземне сяйво і, повернувшись, говорили: “Яке чудове це місце! Як там радісно! Яка там святість, краса яка, яка благодать!”.
Тут вони і поставили келії на відстані приблизно 100 метрів одну від одної, вирили три печери – одну для зберігання продуктів, дві інші для молитви. (Печери ці існують і понині.) Служили у великій дерев’яній келії отця Анатолія.
В Аксайських горах ченці косили сіно, вирощували картоплю, біля джерела поруч зі скитом садили гвоздики…
Одного разу о.Серафим бачив у тонкому сні таке: “Йдуть вони втрьох – о. Анатолій, о. Феогност і о. Серафим ущелиною і бачать – храм стоїть, краси незвичайної. Зайшли в нього всі втрьох, але о. Анатолій вийшов із храму і втік. І висять у цьому храмі 5 палаючих панікадил. Ось одне з них, центральне панікадило, заколисалося, заколисалося, обірвалося і впало на підлогу. Друге панікадило захиталося і впало. Третє панікадило захиталося, але не впало, втрималося, а два панікадило висіли нерухомо”. Цей сон виявився згодом віщим.
Літо 1921 р. було дуже дощовим і вирішилося найсильнішою повінню, що сталася в день святкування Тихвінської ікони Божої Матері. У серпні 1921 р. всі п’ятеро ченців Аксайського скиту пішли в місто Верний у Микільську церкву на свято цілителя Пантелеймона. Двоє з них залишилися в місті, а троє повернулися в скит. Вранці 11 серпня 1921 р. були вбиті озброєними червоноармійцями-грабіжниками ієромонахи Серафим і Феогност, а о. Анатолій, попереджений о.Анатолієм. Анатолій, попереджений о. Серафимом, втік на пасіку по допомогу і залишився живий. Він і відспівував, і ховав, і служив сорокоуст за убієнними ченцями. Після всього, що сталося, о. Анатолій, о.Пахомій, о. Пахомій, які залишилися живими. Анатолій, о. Пахомій і о. Іраклій жити в скиту не залишилися.
Ієромонах Анатолій після 1921 року певний час жив у місті Верному, служив у Всіхсвятському храмі Іверсько-Серафимівського монастиря, який після закриття обителі деякий час був чинним. Там же він керував хором і писав музику. У середині 20-х років він пішов у Сухумі, де жив у горах і вів листування з Верненськими черницями. Незабаром вони отримали звістку про арешт і розстріл отця Анатолія.