Преподобні Сергій і Варвара Оятські, батьки преподобного Олександра Свірського

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 15-й день / травня на 21-й день — Собор Карельських святих / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Новгородських святих і Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідні)

Преподобні Сергій і Варвара, праведні батьки преподобного Олександра Свірського, були жителями стародавньої Обонезької п’ятини Новгородської землі. Ці місця віддавна населяли племена карелів і весі (вепсів), які ще в XI столітті прийняли православну віру. До них за своїм родом належали і преподобний Олександр, і його батьки.

У миру преподобних звали Стефан і Васса. Жили вони в селі Мандери, яке розташовувалося на річці Ояті навпроти стародавнього Введенського Островського монастиря. Найімовірніше, народилися вони не пізніше 1420 року. Стефан був благочестивим і богобоязливим чоловіком, ділився своїм майном з жебраками та любив творити добрі справи. Його дружина Васса в доброму житті не відставала від свого чоловіка.

Подружжя їхнє відразу ж було благословенне чадючістю, але настав час, коли Бог за Своїм Промислом довго не давав їм радості народження дитини, хоча подружжя і прагнуло до цього всією душею. Страждаючи від тривалого безпліддя, обоє дуже сумували. Просячи Бога про дарування сина, подружжя покладало на себе багато обітниць, і ще старанніше робило добрі діла.

Якось, вставши опівночі на молитву, Васса стала з непорушною вірою молити Бога про народження сина. Після цього подружжя пішло до найближчої від того місця церкви у Введенському монастирі і перебувало в ньому довгий час, молячись Пресвятій Богородиці. Одного разу вночі, коли обидва вони молилися і нікого навкруги не було, почули вони голос: «Радійте, добре подружжя! Ось дарував вам Бог отрока утіхи тезоіменитого, бо в його народженні утіху Церквам своїм подасть!» Зауваживши час видіння, вони повернулися до свого дому.

Через деякий час, дізнавшись, що Васса зачала, подружжя зрозуміло, що видіння було істинним. Сповнившись радості й благоговіння, Стефан і Васса відтоді вирішили між собою утримуватися від подружніх стосунків, що й зберігали до кінця свого життя.

15/28 червня 1448 року, коли Свята Церква святкує пам’ять пророка Амоса, ім’я якого означає «утіха», народилося довгоочікуване немовля. Його назвали на честь святого пророка Амосом, бо й його народження стало великою втіхою, спершу для його батьків, а потім і для всіх вірних.

Просвітлений Божественним Хрещенням, Амос ріс і зміцнювався духом. Настав час навчати його грамоти, і Амос був відданий на навчання святим книгам. Однолітки його вчилися успішно, йому ж знання ніяк не давалося, незважаючи на те, що і наставник, і учень старанно працювали над вивченням грамоти. Маючи з дитинства дар глибокої віри, Амос звик у всіх своїх скрутах завжди звертатися до Божественної допомоги і часто приходив у монастир для молитви. Одного разу, прийшовши до обителі, отрок став молитися перед іконою Богородиці. І ось, під час молитви в церкві він почув голос, який говорив йому: «Встань, не бійся, а що просив, те отримаєш!» Відтоді Амос уже досягав успіху в навчанні.

Стефан же і Васса, як оповідає житіє, так його любили, що не могли на нього надивитися. Але не лише батьки, а й все оточення говорило, що отрок досягне висот християнської досконалості. І, справді, з дитинства прагнучи до чернечого способу життя, він уже в ранні роки привчив своє тіло до суворості й самообмеження. Їв він тільки хліб, і то не досита, а спав дуже небагато, віддаючи години нічного відпочинку молитві.

Минув час, і Амос прийшов у вік, коли вже було прийнято одружуватися. Батьки хотіли за звичаєм знайти йому наречену, щоб поєднати його сімейними узами з якоюсь гарною дівчиною. Але Амос мріяв тільки про чернече життя.

Одного разу з дорученням від свого ігумена до сусіднього з Мандерами села прийшли ченці Валаамського монастиря. Від них Амос дізнався про святу подвижницьку обитель, що знаходиться на віддаленому острові Ладозького озера.

Незабаром Амос попросив благословення батьків піти до села, розташованого неподалік, і просив не турбуватися, якщо він затримається. Сам же вирушив у Валаамський монастир, не маючи з собою нічого, крім одягу і невеликого запасу хліба.

Стефан і Васса, не маючи звісток про сина, довго його шукали, і, не знайшовши, гірко оплакували його, як уже померлого. По всіх околицях було оголошено, щоб за винагороду повідомили про місцеперебування юнака його батькові. Але минуло довгих три роки, а жодних звісток про Амоса не надходило. Праведні батьки були невтішні у своєму горі, в душі продовжуючи сподіватися на його повернення.

І ось одного разу із Карелії прийшли до Мандер якісь люди зі звісткою, що Амоса бачили в обителі Святого Спаса на Валаамі бачили Амоса, який прийняв чернечий постриг. Не маючи більше сил чекати і не боячись дальності шляху, старий Стефан вирушив на Валаам шукати свого сина. Прийшовши до ігумена монастиря і дізнавшись, що син його тут, Стефан просив про зустріч із ним. Олександр засмутився і не хотів виходити, розуміючи, що батько проситиме його повернутися додому. Стефан же вирішив, що ігумен ховає від нього сина. Не терплячи розлуки, він з гнівом кричав ігуменові, щоб показав йому сина, інакше він уб’є себе просто біля воріт монастиря. Тоді Олександр погодився на зустріч з батьком.

Стефан, побачивши сина виснаженим від великої праці та стриманості, обійняв його і гірко плакав. Потім, трохи заспокоївшись, став умовляти Олександра повернутися додому. Преподобний, хоч і сумував сильно через батьківське горе, однак бачив, що любов людська затьмарює те, що необхідне й корисне для спасіння душі. Тому Олександр відповідав батькові: «Одне тобі хочу сказати: піди в дім свій з миром та, прийшовши до монастиря Пресвятої Богородиці в Остров, пострижися там, і спасіння душі своєї отримаєш. А якщо цього не зробиш, істинно тобі кажу, більше обличчя мого не побачиш». І ще довго умовляв Олександр батька, але той не хотів його слухати і з гнівом пішов. Не могло батьківське серце від сильної любові до сина і болю душевного прийняти ці слова.

Тоді преподобний Олександр став молитися, щоб Господь пом’якшив батьківське серце і допоміг у мирі прийняти Божественну волю. Молитва праведника була скоро почута: Стефан повернувся до сина і сказав йому, що вчинить за його порадою. Після розмови з сином Стефан пішов до свого селв.

Повернувшись у свій дім, він не став відкладати виконання свого наміру, а, швидко влаштувавши всі домашні діла й передавши господарство своїм дітям, пішов у Введенський Оятський монастир. Тут він був пострижений з ім’ям Сергій і залишив всі турботи про житейське. Праведна Васса, мати преподобного Олександра, яка звикла у всіх добрих ділах слідувати за своїм чоловіком, постриглася в тому самому монастирі з ім’ям Варвара.

Недовго прожили після цього преподобні ченці Сергій і Варвара. Принісши молитовну мудрість останніх років своєї старості до тихої обителі, вони мирно померли там, де стільки благодіянь отримали у своєму житті по молитвам до Бога.

Преподобний Олександр ніколи не забував своїх праведних батьків. Він, уже будучи ігуменом заснованого ним монастиря, відправляв сімох зі своїх учнів до Введенсько-Оятського Островського монастиря для підтримання благоустрою в обителі. Преподобний Олександр називав Островський монастир «монастир моїх батьків». Цікаво й те, що в монастирі до революції в місцевому ряді іконостасу Введенської церкви зліва від Царських воріт перебувала ікона Пресвятої Богородиці Одигітрії, перед якою за переданням молився святий Олександр Свірський. Вона завжди була особливо шанованою в монастирі.

До початку XVIII століття гробниці преподобних перебували на нижньому поверсі Введенської церкви під боковим вівтарем на честь святих апостолів Петра і Павла. Лежали вони під спудом. 1721 року за указом Петра I мощі святих, які збереглися лише у вигляді кісток, були оглянуті архімандритом Свірського монастиря Кирилом. Після цього для них були побудовані нові дерев’яні гробниці в Преображенському приділі Богоявленської церкви, куди й поклали з честю мощі святих, яких іменують у старовинних описах «чудотворцями». Імовірно, від мощей преподобних відбувалися якісь чудеса, відомості про які до нашого часу не збереглися. Над гробницями стояли ікони з їхнім зображенням, а поруч зберігалися вериги, які вони носили за життя. Преподобний Сергій носив на собі залізний параман вагою близько трьох з половиною кілограмів, а преподобна Варвара виснажувала свою старечу плоть двома хрестами на ланцюгах вагою в один кілограм.

У 2003 році там, де стояв величний Богоявленський собор, зруйнований у роки безбожництва, було знайдене місце поховання преподобних батьків. На ньому влаштовано гробниці з їхнім зображенням. До відновлених гробниць преподобних Сергія і Варвари знову нескінченним потоком приходять численні прочани. А 2006 року на пожертви шанувальників святих Сергія і Варвари побудовано кам’яну каплицю, усередині якої, окрім образу самих преподобних, перебувають шість клейм із фрагментами із їхнього житія.

З 2007 року окреме святкування преподобним Сергію та Варварі з благословення митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Володимира встановлено 15/28 червня.

Тропарі, кондаки, молитви та величання