Місяця березня на 22-й день.

Софія Гриньова народилася 1873 року у Москві, де її батько тим часом закінчував університет. Щасливе життя Софії у батьківському будинку виявилося недовгим. Батько помер дуже молодим, а мати, залишившись з малими дітьми на руках, спала від цієї втрати. На якийсь час вихователем дітей стала колишня гувернантка родини Гриньових, яка на той час була вже ігуменею одного з монастирів. Перебуваючи більшу частину дня в монастирських стінах, діти, повертаючись додому, продовжували жити монастирським життям. Маленька Софія зображала з себе ігуменю і, одягаючись у довгу пелерину, роздавала всім благословення, а її брат і сестра в цей час «кадили матінку настоятельку» прив’язаними до мотузок котушками з-під ниток.

Минали роки. Софія вступила до Олександро-Маріїнського інституту. Неподалік Оптиної пустелі жила бабуся Софії, і сім’я Гриньових нерідко приїжджала до неї в гості. Бували вони часто й на богослужіннях у монастирській обителі, із старцями якої преподобну у майбутньому пов’язувала тісна дружба.

Якось після служби стався дивний випадок. Юна Софія стояла серед інших парафіян, збираючись прикластися до хреста після закінчення літургії, яку служив отець Анатолій (Зерцалов). Але батюшка, даючи хрест, попросив, щоб уперед пропустили «матінку ігуменю», вказуючи рукою на дивовижну дівчинку. Це було першою ознакою її чернечого служіння. Трохи згодом преподобний Амвросій Оптинський, нічого не пояснюючи, вклонився до ніг майбутньої святої. У селі, де жило насіння Гриньових, до мами Софії підійшла якась селянка-калека і сказала, щоб та не видавала заміж свою дочку: «Я її уві сні бачила на іконостасі».

Чи звертала мати Софії увагу на всі ці пророцтва? Найімовірніше, що ні. Тому що ні вона, ні її сестра так і не змогли простити Софію за те, що вона обрала чернечу дорогу.

Доля занесла їхню родину до Києва, де Софія вступила до Київської консерваторії за класом співу. У неї був чудовий голос, і викладачі пророкували їй блискучу кар’єру оперної співачки. Заняття співом змінювалися концертами, потім йшли спектаклі, у яких Софія брала активну участь. Все її життя, здавалося, злилося в одне суцільне свято. Але щось незрозуміле, незрозуміле часто стискало серце дівчини. Серед усіх цих веселощів вона раптом ставала сумною, задумливою і мовчазною. Щось терзало її зсередини.

Одного разу, коли Софія гостила у своєї бабусі в Калузькій губернії, їй довелося взимку, в лютий мороз, йти дві версти вздовж дрімучого лісу. Місцевість була небезпечна, і всі знали, що у лісі водяться вовки. Що змусило дівчину знехтувати небезпекою, залишається невідомим. Під час цієї подорожі на неї з лісу кинувся величезний вовк. Софія була впевнена, що загине. Поки вовк наближався до неї, вона хрестила його та читала молитву. Тоді Софія пообіцяла Богу, що якщо залишиться жива, то обов’язково прийме чернецтво. На її подив, вовк зупинився, а потім повільно відійшов за дерева і зник з поля зору.

Життя йшло своєю чергою і молодість манила Софію своїми яскравими фарбами. Але одного разу, коли їй було 22 роки, настала біда. Морозним днем, перед закінченням навчання в консерваторії, замість того, щоб перечекати після уроку співу покладені півгодини в теплому приміщенні, вона відразу ж побігла додому. Дорогою зустріла знайомих і довго, жваво з ними розмовляла. А за кілька днів злягла з гнійною ангіною у найсильнішій формі. Дев’ять місяців Софія не могла розмовляти. Весь цей час вона боролася за життя. Лікарі припускали, що в неї почався туберкульоз горла.

Майбутня велика співачка згасала на очах, всі чекали її кінця, що наближається. Побачивши, що він уже недалеко, до Софії запросили священика. Після причастя дівчина заснула. І сталося диво. Прокинувшись, вона вперше за всі місяці хвороби сказала кілька слів, а її здоров’я почало відновлюватися. З цього часу її життя радикально змінилося. Софія вирішила виконати дану колись Богові обітницю.

Як і за яких обставин Софія прийняла рясофор, нам залишається невідомим. Швидше за все, це було у Свято-Троїцькій обителі, де настоятелькою була її колишня близька подруга, яка колись зайнялася бажанням створити монастир і дуже багато зробила для його заснування. Але коли прийшли, як це буває, спокуси, подруга їх не витримала і пішла, покинувши монастир.

Софія пробула в цій обителі також недовго, швидше за все через смуту, пов’язану з відходом подруги. Заснувавши в іншому, Миколаївському монастирі, Софія відразу звернула на себе увагу не тільки суворістю життя, а й особливим життєрадісним характером. Вона була дуже відкритою людиною і з великою любов’ю ставилася до всіх сестер обителі. За це її теж дуже полюбили черниці, але це ж і стало приводом для того, що Софії довелося покинути і цей монастир. Заздрість скарбниці до популярності Софії поступово призвела до того, що та буквально вижила її з обителі.

Матінка Софія підтримувала постійний зв’язок з оптінськими старцями, а старець Варсонофій Оптинський став її незмінним духовником.

На той час у самої Софії вже накопичився достатній духовний досвід, необхідні знання та вміння, які трохи пізніше допомогли їй самій керувати обителью. Крім того, вона підтримувала постійний зв’язок з оптінськими старцями, а старець Варсонофій Оптинський став її незмінним духовником.

Місцем, у якому зростала, набувала мужності та духовного досвіду душа Софії, стала покинута церква в ім’я Іоанна Милостивого, навколо якої вона обґрунтувала чернечу обитель в ім’я ікони Божої Матері «Отрада і Утіха». Цей майже зруйнований храм ставився до Дугнінського заводу Калузької губернії, куди посилали працювати колишніх арештантів. Про звичаї та духовний стан цих людей ходили найжахливіші чутки. Софія та сестри, які зібралися навколо неї, зазнали багато бід від працівників заводу, які робили все можливе, щоб вижити їх із цього місця. Але краса тієї місцевості, де була обитель, а також віра в Бога і допомога преподобного Серафима Саровського, особливо шанованого матір’ю Софією, допомогли їй і сестрам вистояти в цьому протистоянні.

Часто матінка з сестрами опинялися у безвихідному становищі, але кожного разу, після того як вони служили акафіст Саровському чудотворцю, всі проблеми дивовижно вирішувалися. Причиною тому була віра ігумені Софії, її любов до Бога та нескінченне терпіння. Ось один із таких прикладів.

Сестри монастиря довго чекали, коли у них служитиме свій батюшка, щоб їм не потрібно було щоразу просити священиків із сусідніх парафій відслужити у них святкові та недільні служби. І ось нарешті вони отримали довгоочікуване розпорядження правлячого архієрея – в їхню обитель прямував штатний священнослужитель. Черниці зраділи: прикрасили, як могли, свій невеликий монастир, виклали доріжку до храму пелюстками квітів, приготували букет довгоочікуваному батюшці. У призначену годину вони з трепетом чекали на приїзд екіпажу. Нарешті в монастирський двір в’їхала карета, з якої вивалився вщент п’яний священик. Ігуменя спокійно, ніби нічого не трапилося, з повагою зустріла батюшку, потім зібрала схвильованих і розчарованих сестер і твердо умовляла їх покладатися на промисел Божий і з повагою ставитися до священика, що прибув, слабко поважаючи його сану і неспокус.

Єрей зненавидів ігуменю всіма силами душі. Він писав на неї доноси до єпархії, підбивав проти неї сестер монастиря, робив їй всілякі гидоті. Але, зрештою, любов перемогла, і його душа поступово почала змінюватися на краще.

Багато натерпілася матінка від цього ієрея. Він бив приставлену до нього стареньку-послушницю, лаяв на весь храм співаків, лаявся у вівтарі. Сім’я цього священика від нього давно втекла через те, що він їх постійно бив у п’яному вигляді. Але ігуменя Софія все терпіла, відповідаючи батюшці лише любов’ю та повагою. Тому ж вона навчала своїх сестер.

Якось матінка бачила сон, у якому вона піднімалася все вище і вище, ведучи вгору цього священика. Єрей зненавидів ігуменю всіма силами душі. Він писав на неї доноси до єпархії, підбивав проти неї сестер монастиря, робив їй всілякі гидоті. Але, зрештою, любов перемогла, і його душа поступово почала змінюватися на краще. На той час монастир, заснований матінкою Софією, став відомим далеко за межами своєї єпархії.

Як показав час, його настоятелька мала дуже гарні організаційні здібності, глибокий розум, витриманість, духовну чуйність. Сергій Нілус у своїх щоденниках присвятив чимало рядків матінці Софії та її монастирю, який він називав «обителью любові, віри та злиднів…».

На той час упокоїлася в Богу ігуменя Покровського монастиря – велика княгиня Олександра (в чернецтві Анастасія). Покровський монастир був одним із найбільших обителів Києва. На його території діяла лікарня, оснащена за останнім словом тогочасної науки.

В обителі трудилися майже півтори тисячі черниць, було кілька церков, дитячий притулок, богадельня, працювало безліч найманих робітників. Священноначалие не могло знайти нікого, хто міг би замінити собою покійну настоятельку. Ті, хто був поставлений на її місце, дуже швидко показували свою нездатність до такої діяльності.

Якось матінка Софія вирушила до Санкт-Петербурга у справах свого монастиря. Там, волею Божою, один із членів Священного Синоду, поспілкувавшись із приїжджою ігуменею, зміг розглянути в ній той самий діамант, який вони так безуспішно шукали весь цей час. Для самої матінки Софії ця новина була несподіванкою. Вона приросла душею до своєї обителі і нікуди з неї їхати не збиралася. Багато сліз вона пролила, збираючись залишати своє дітище. Ще більше сліз пролили її духовні діти, проводжу свою улюблену матінку.

У 1917 році відбулося зречення імператора Миколи від престолу. Восени того ж року озвірілими активістами було вбито митрополита Київського Володимира. Настав смутний час безправ’я, вбивств та великої різанини.

У 1913 році матінка Софія приймає постриг у чернецтво (до цього вона була пострижена в рясофор) і призначається ігуменею одного з найбільших монастирів країни, безпосередньо пов’язаного з царською родиною. Йшла перша світова війна, в обителі був розташований лазарет, де лікувалося багато поранених солдатів. Потрібно було одночасно вирішувати безліч важливих та невідкладних справ. Але матінка Софія не тільки блискуче справлялася з усіма завданнями, вона змогла також завоювати глибоке кохання та повагу всіх насельниць та робітників монастиря. Так, за короткий час вона стала для монахинь Покровського монастиря новою матір’ю, якою була велика княгиня Олександра.

Але шлях на особисту Голгофу для ігуменя Софії вже розпочався. У 1917 році відбулося зречення імператора Миколи від престолу. Восени того ж року озвірілими активістами було вбито митрополита Київського Володимира. Настав смутний час безправ’я, вбивств та великої різанини.

Спочатку Київ займають німці, а з їхнім приходом розпочинається примарне правління гетьмана П. Скоропадського. З відходом німців у місті починають лютувати різні банди, наповнивши трупами все місто. Згодом Київ займає добровольча армія. З її відступом у двадцятих роках утверджується влада більшовиків. І все це супроводжується голодом, вбивствами, повним безправ’ям та безкарністю.

У ці страшні роки матінка Софія, проходячи разом із народом все пекло цих років, усіма силами підтримує сестер монастиря та керує життям обителі. З приходом більшовиків Покровський монастир закривають одним із перших і одразу ж заарештовують його ігуменю. Далі почалися тортури, нічні допити, переклади з однієї в’язниці в іншу, безглузді та безпідставні звинувачення.

«Я, як людина обмежена, не можу цілком відповідати ідеальному образу християнки-черниці… і думаю, що за цю невідповідність християнському ідеалу я і стою нині перед Вами – земним суддею моїм за судом і волею вищої Божої Правди…»

Матінка Софія поводилася мужньо і з гідністю. На запитання слідчого чи знає вона за що її заарештували, преподобна відповідала: «Я, як людина обмежена, не можу цілком відповідати ідеальному образу християнки-черниці… і думаю, що за цю невідповідність християнському ідеалу я і стою нині перед Вами – моїм земним суддею. по суду та волі вищої Правди Божої … ».

Ми не знаємо всіх подробиць теремних поневірянь матінки Софії. Відомо лише те, що незважаючи на всі зусилля, більшовики так і не змогли її зламати. Сам Покровський монастир невдовзі віддали оновленцям. Про те, яких парафіян зуміла виховати матінка у монастирі, говорить наступний епізод.

Коли на своє перше богослужіння до Покровського монастиря приїхав обновленський «митрополит», то туди зібралося чимало народу. Очікуючи, що до нього підходитимуть під благословення, «володар» приготувався давати руку для цілування. Перша жінка, що підійшла, плюнула в простягну руку «митрополита» зі словами «скільки взяв?». Не встиг він схаменутися, як до нього відразу підійшла друга і, плюнувши туди ж, запитала: «золотом чи радянськими?». Тут же підійшла третя і теж почала плювати в руки «архієрею». Так тривало доти, доки той не пішов у свої покої.

Після тюремних випробувань більшовики випустили матінку Софію на волю і їй удалося довго ховатися від радянської влади. Якийсь час вона жила в Ірпені на підпільній квартирі, де було влаштовано домашню церкву. Поневіряння, злидні, голод… Ще кілька разів її заарештовували, але через слабкість здоров’я та відсутність доказів опускали.

У 1934 році ігуменя Софія прийняла постриг у схиму. Якимось дивом їй вдалося уникнути арешту у 1937 році, коли проводилися масові вбивства духовенства та парафіян Православної Церкви. Останніми днями свого життя матінка Софія провела біля Покровського храму села Покров поблизу Серпухова Московської області.

Померла схіїгуменя від нападу астматичної ядухи 4 квітня 1941 року.

25 серпня 2012 року рішенням Священного Синоду УПЦ схіїгуменя Софія була зарахована до лику святих сповідників Київської єпархії.

Преподобна мати Софія, моли Бога за нас!