Преподобна Олександра Дивєєвська

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 13-й день / червня на 14-й день — Собор Дивєєвських святих / у другу неділю вересня — Собор Нижегородських святих (перехідне)

Преподобну Олександру в миру звали Агафія Семенівна. Походила вона зі старовинного рязанського роду дворян Степанових, відомого з середини XVI століття. Агафія народилася в благочестивій сім’ї Симеона і Параскеви наприкінці 1720-х – початку 1730-х років. Батько рано помер, і мати сама виховувала її в дусі благочестя.

Параскева Андріївна в юних роках видала Агафію заміж за сина сусідів-поміщиків Мельгунових. Яків Мельгунов служив прапорщиком у Муромському піхотному полку. Агафія Семенівна недовго була заміжня. Її чоловік рано помер (близько 1755–1756 років), залишивши її з маленькою дочкою на руках. Маючи великі маєтки і сімсот душ селян, великий капітал, будучи молодою, з приємною зовнішністю і ясним розумом, Агафія Семенівна обрала шлях служіння Богу.

За прикладом дружини рідного дядька її чоловіка, яка, овдовівши, прийняла чернецтво в Рязанському Богоявленському монастирі, Агафія Семенівна зі своєю донькою вирушила до Києва і з благословення старців вступила до Києво-Флорівського монастиря.

Одного разу матінка Олександра сподобилася бачити Пресвяту Богородицю, Яка повеліла їй заснувати обитель на Півночі, на місці, яке Вона вкаже, і там жити до кінця днів своїй. Свята розповіла про видіння Києво-Печерським старцям, які порадили їй приховати свій постриг та під колишнім ім’ям вдови Агафії Семенівнb Мельгунової вирушити в дорогу згідно з велінням Богоматері.

Відомості про те, де й скільки часу мандрувала матінка Олександра, з роками були втрачені. У 1760 році вона йшла із міста Мурома до Саровської пустині. Не доходячи дванадцять верст, свята зупинилася на відпочинок у селі Дивєєво. Вона вибрала собі місцем відпочинку галявину біля західної стіни невеликої дерев’яної церкви. Втомлена, вона заснула сидячи й в легкій дрімоті удостоїлася побачити Божу Матір і почула від Неї таке: «Ось те саме місце, яке Я повеліла тобі шукати на півночі Росії, і ось тут живи і догоджай Господу Богу до кінця днів твоїх, і Я завжди буду з тобою і завжди відвідуватиму місце це. І, як зірки небесні і як пісок морський, примножу Я тут тих, хто служить Господу Богу і величає Мене, Матір Світла, і Сина Мого Іісуса Христа!» Коли видіння закінчилося, мати Олександра прокинулася і пішла до Саровської пустині у великій радості.

Спільножительна Саровська пустинь справила сильне враження на матір Олександру. Суворе благочиння, тривала церковна служба, простота, убогість і суворість ченців, старовинний стовповий спів за чином Афонської Гори, убогість їжі та вся обстановка захопили душу матері Олександри.

Познайомившись зі старцями, Агафія Семенівна відкрила їм душу свою і попросила від них поради й настанови.

Саровські старці порадили їй цілком віддатися волі Божій і виконувати все, що вказала Цариця Небесна. Матушка Олександра, слухняна волі і вказівкам Цариці Небесної, збиралася переїхати на проживання до Дивєєвого. Але це село було тоді вельми незручним для життя черниці, яка шукає молитовного спокою. Постійний шум від великої кількості робітників на відкритих тут заводах, які видобували залізну руду, сварки, бійки, розбої, — все це надавало місцевості особливого характеру, неприязного для всього мирного, святого і Божественного. Крім того, з нею була малолітня донька, для якої були необхідні деякі життєві умови. Тому саровські старці порадили матері Олександрі, щоб виконати волю Богоматері, оселитися у двох верстах від Дивєєвого, у селі Осинівка.

Агафія Семенівна оселилася в селі Осинівка. Тут незабаром захворіла і померла її дев’ятирічна або десятирічна дочка. Це сталося близько 1764 року. Мати Олександра побачила в смерті своєї єдиної доньки ще одну вказівку Божу і підтвердження достовірності всього сповіщеного їй Царицею Небесною. Порвалася остання ланка, що зв’язувала її зі світом.

Тоді Агафія Семенівна вирішила відмовитися від усього свого майна й остаточно розпорядитися своїми маєтками. Для цього вона вирушила до них.

Чимало часу знадобилося їй для влаштування справ. У 1766–1767 роках вона продала всі свої рязанські маєтки. Свята звільнилася від усяких земних турбот та значно збільшила свій і без того великий капітал. Потім вона частину його подала як вклади в монастирі й церкви для поминання батьків, доньки й рідних, а головне, поспішила на допомогу туди, де треба було побудувати храми Божі.

Агафія Семенівна повернулася в Дивєєво наприкінці 1767 року. Саровські старці благословили їй оселитися у парафіяльного дивєєвського священника Василія Дертєва, який жив удвох з дружиною. Йому було близько сорока років (1727 року народження), але він був уже відомий в окрузі своїм духовним життям. На його подвір’ї Агафія Семенівна збудувала собі келію і прожила в ній двадцять років, зовсім забувши своє походження і ніжне виховання.

У духовних питаннях мати Олександра в усьому радилася з Саровськими старцями. Вона дуже шанувала старця Назарія, ігумена Валаамського. Його мальовничий портрет висів у келії матінки Олександри, і вона щоденно за всякої справи йому кланялася. Згодом вона стала звертатися до саровських подвижників ієромонахів Пахомія та Ісаї.

На той час у Дивєєвому був парафіяльний дерев’яний храм в ім’я святого первомученика й архідиякона Стефана. Він був холодний, призначений для служіння тільки в теплу пору року. Матінка Олександра з благословення саровських старців зайнялася благоустроєм дивєєвської церкви. Спочатку вона приступила до ремонту головної частини Стефанівської церкви, а потім прибудувала боковий вівтар в ім’я святителя і чудотворця Миколая, який був освячений у 1772 році, а також теплий боковий вівтар в ім’я Казанської ікони Божої Матері, освячений у 1775 році.

Під час невтомної молитви Богородиця відкрила матінці Олександрі, що слід потурбуватися про побудову кам’яної парафіяльної церкви на честь Її Казанської ікони. Саровські старці з отцем Пахомієм, помолившись, благословили праведницю на побудову церкви. Коли було отримано дозвіл, матінка Олександра приступила до будівництва храму на тому самому місці, де з’явилася їй Цариця Небесна.

Після спорудження храму вона з’їздила до Казані, де отримала список із чудотворної Казанської ікони Божої Матері, і до Києва, аби випросити для церкви частки святих мощей. Мощі їй вклали в срібний і позолочений хрест.

Більшу частину свого капіталу Агафія Семенівна пожертвувала до Саровської пустині. Її внесок у будівництво Успенського собору в Сарові, розпочате в 1770 році і відкладене в голодні роки, дав змогу завершити цю богоугодну справу. Преподобний Серафим свідчив, що «собор споруджено старанністю матінки Олександри».

Милостиня матінки Олександри була завжди таємна; вона служила всім, чим тільки вміла і як могла. Зокрема, вона допомагала багатьом дівчатам-сиротам у миру: щоб зберегти їх чистими від гріха, наділяла їх приданим, і вони могли вийти заміж. Бідним нареченим свята вишивала головні убори — сороки та красиві рушники.

Протягом дванадцяти років від часу закінчення благоустрою дерев’яної церкви у свята й недільні дні Агафія Семенівна ніколи не йшла із церкви просто додому, а після закінчення Літургії завжди зупинялася на церковній площі й повчала селян, кажучи їм про християнські обов’язки та про гідне шанування святкових і недільних днів.

Зовнішність матінки Олександри відома зі слів її послушниці Євдокії: «Одяг Агафії Семенівни був не лише простий і бідний, а й багатошвейний, і притому взимку і влітку один і той самий; на голові вона носила холодну чорну кругленьку вовняну шапочку, опушену заячим хутром, бо вона часто страждала від головного болю. На польові роботи ходила в постолах, а під кінець свого життя ходила вже в холодних чобітках. Матінка Агафія Семенівна була середнього зросту, вигляду веселого; обличчя у неї було кругле, біле, очі сірі, ніс короткий, цибулиночкою, ротик невеликий, волосся в молодості було світло-русяве, обличчя і ручки — повні».

За шість місяців до кончини матінки Олександри настав час влаштувати чернечу громаду, щоб виконати все наказане Божою Матір’ю. Для цього з’явилася особлива нагода. У 1788 році одна із поміщиць села Дивєєвого, пані Жданова, начувшись про Агафію Семенівну, пожертвувала їй тисячу триста квадратних сажнів своєї землі поруч з церквою. За порадою Саровських старців і з дозволу єпархіального начальства матінка Олександра побудувала на цій землі три келії з надвірною будовою та огородила простір дерев’яною огорожею; одну келію зайняла сама, іншу надала для відпочинку мандрівникам, які йдуть через Дивєєво в Саров, і третю призначила для запрошених жити трьох послушниць.

Мати Олександра до кінця своїх днів вела життя богоугодне, подвижницьке, вкрай суворе, у постійній праці й молитві, керуючи сестрами в дусі лагідності. Суворо виконуючи всі труднощі Саровського уставу, вона в усьому керувалася порадами отця Пахомія.

Велика стариця Олександра з особливою повагою зверталася до ще юного на той час послушника, ченця, а потім ієродиякона Серафима, вбачаючи в ньому виконавця розпочатої нею Божої справи.

У червні 1789 року, передчуваючи наближення своєї кончини, мати Олександра побажала прийняти на себе великий Ангельський образ. Отець Ісая, прибувши в Дивєєво, постриг її в схиму і нарік їй ім’я Олександра.

Через кілька днів після постригу отець Пахомій зі скарбником отцем Ісаєю та ієродияконом Серафимом вирушили за запрошенням до села Леметь, розташованого за шість верст від нинішнього міста Ардатов Нижегородської області, на похорон благодійника поміщика Олександра Соловцева й заїхали дорогою в Дивєєво провідати матінку Олександру.

Вона була хвора і, отримавши від Господа сповіщення про швидку кончину свою, просила отців-подвижників пособорувати її. Великі старці з любов’ю звершили над нею таїнство Єлеосвячення. Потім, прощаючись з ними, мати Олександра віддала отцю Пахомію останнє, що мала, і благала поминати її в Сарові за упокій, не залишати й не кидати недосвідчених послушниць її, а також подбати свого часу про обитель, обітовану їй Царицею Небесною.

Старці попрощалися, поїхали, а чудова стариця, схимонахиня Олександра, померла 13 червня, у день святої мучениці Акилини, у віці не більше шістдесяти років.

Отець Серафим у духовно-повчальних бесідах своїх із тими, хто приходив, часто говорив: «Матушка Агафія Семенівна великою жінкою і всім нам благодійницею була, і така рясна була в ній благодать Божа, скажу вам, що удостоїлася дару духовного. Вона мала сліз джерело безперестанне таке, що, коли вона була тут, у Сарові, під час служб церковних, коли вона ставала в теплому соборі, навпроти чудотворної ікони Животворного Джерела, із очей її текли не сльози, а джерела сліз, немовби вона сама ставала тоді благодатним джерелом цих сліз! Велика і свята жінка була вона, матінка Агафія Симеонівна, вельми велика і свята!»

Отець Серафим передрікав, що згодом, з Божого веління, повинні в обителі спочивати відкритими святі мощі матері Олександри, та наказував усім щодня вранці й увечері ходити і вклонятися її могилі, вимовляючи: «Пані наша і мати, прости мене і благослови! Помолися, щоб і мені було прощено, як тобі прощено, і пом’яни мене біля Престолу Божого!»

Після закриття Дивєєвського монастиря в 1927 році келію матінки Олександри, як і могилу її, знищили, і на їхньому місці влаштували площу, залиту асфальтом.

Жителі села Дивєєвого зберігали вдячну пам’ять про засновницю обителі і протягом майже двохсот років відзначали її дні пам’яті поминальними обідами.

У 1991 році після проведених археологічних розкопок могилу матінки Олександри було відновлено за вцілілим під асфальтом фундаментом каплиці. Також було відновлено могили похованих поруч з нею схимонахині Марфи і черниці Єлени. На могилах було встановлено дерев’яні хрести.

Чесні мощі матінки Олександри були знайдені у свято Воздвиження Хреста Господнього 26–27 вересня 2000 року і перенесені до церкви Різдва Богородиці, де й спочивають, як передбачив великий старець преподобний Серафим.

У 2000 році преподобна Олександра Дивєєвська була прославлена в лику місцевошанованих святих Нижегородської єпархії, а визначенням Архієрейського Собору 2004 року її було причислено до лику загальноцерковних святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання