Преподобна Марія Єгипетська

День пам'яті (н. ст.)

Місяця квітня на 1-й день / перехідне святкування в 5-ту Неділю Великого посту

«Таємницю цареву пристойно зберігати, а про діла Божі сповіщати похвально» (Тов. 12:7), – так сказав архангел Рафаїл Товиту, коли звершилося чудесне зцілення його сліпоти. Дійсно, не зберігати царевої таємниці страшно і згубно, а замовчувати преславні діла Божі – велика втрата для душі.

«І я, – говорить святий Софроній, який написав житіє преподобної Марії Єгипетської, – боюся мовчанням утаїти Божі діла і, згадуючи, що рабу, котрий закопав у землю даний від Бога талант, загрожує нещастя (Мф. 25:18-25), не можу не розповісти святу повість, що дійшла до мене. І нехай ніхто не подумає, – продовжує святий Софроній, – що я наважився писати неправду; коли в когось з’явиться сумнів у цій чудесній події, нехай знає: не подобає мені говорити неправду на святе. Якщо ж знайдуться такі люди, які, прочитавши це писання й будучи вражені славною подією, не повірять, то нехай буде до них милостивим Господь, тому що вони, розмірковуючи про неміч людської істоти, вважають неможливими ті чудесні діла, котрі звершуються зі святими людьми. Однак потрібно вже починати розповідь про славну подію, що відбулася в нашому роді.

В одному палестинському монастирі в околицях Кесарії жив преподобний монах Зосима. Відданий у монастир із раннього дитинства, він подвизався в ньому до 53 років, аж доки його не збентежив помисел: “Чи знайдеться хоча б у найдальшій пустелі святий чоловік, який перевершив би мене в подвигах та молитві?”

Лиш тільки він подумав так, йому з’явився Ангел Господній та сказав: “Ти, Зосимо, за людською мірою непогано подвизався, але серед людей нема жодного праведного (Рим. 3:10). Щоб ти зрозумів, скільки є ще інших та вищих способів спасіння, вийди з цієї обителі, як Авраам із дому батька свого (Бут. 12:1), і йди в монастир, розташований біля Йордану”.

Зараз же авва Зосима вийшов із монастиря і слідом за Ангелом прийшов у Йорданський монастир та оселився в ньому.

Тут побачив він старців, які істинно просяяли в подвигах. Авва Зосима став наслідувати святих монахів у духовному житті.

Так минуло багато часу, й наблизилася свята Чотиридесятниця. В монастирі був звичай, заради якого і привів сюди Бог преподобного Зосиму. В першу неділю Великого посту служив ігумен Божественну літургію, всі причащалися Пречистого Тіла й Крові Христових, споживали потім малу трапезу і знову збиралися в церкві.

Сотворивши молитву та встановлене число земних поклонів, старці, попросивши один в одного прощення, брали благословення в ігумена і під спільний спів псалма “Господь – просвітлення моє і Спаситель мій, кого убоюся? Господь – Захисник життя мого, кого устрашуся?” (Пс. 27:1) відчиняли монастирські ворота та йшли в пустелю.

Кожен із них брав із собою помірну кількість їжі, хто скільки потребував, деякі ж і зовсім нічого не брали в пустелю й живилися корінцями. Монахи переходили за Йордан і розходилися якнайдалі, щоб не бачити, як хто постить і як подвизається.

Коли закінчувався Великий піст, монахи поверталися в монастир на Вербну неділю із плодами своїх діл (Рим. 6:21, 22), випробувавши свою совість (1Пет. 3:16). Й ніхто ні в кого не питав, як він трудився і як подвизався.

Тогоріч і авва Зосима, за монастирським звичаєм, перейшов Йордан. Йому хотілося глибше зайти в пустелю, щоб зустріти когось зі святих і великих старців, які спасаються там і моляться за світ.

Він йшов через пустелю 20 днів і одного разу, коли він співав псалми 6-го часу і творив звичайні молитви, раптом праворуч від нього немовби з’явилася тінь людського тіла. Він жахнувся, думаючи, що бачить бісівську примару, але, перехрестившись, відігнав страх і, закінчивши молитву, повернувся до тіні й побачив оголену людину, що йшла пустелею. Тіло її було чорне від сонячної спеки, а вигоріле коротке волосся побіліло, як руно агнця. Авва Зосима зрадів, тому що за ці дні не бачив жодної живої істоти, й відразу пішов до неї.

Але як тільки нагий пустельник побачив, що йде до нього Зосима, то мерщій почав від нього втікати. Авва Зосима, забувши про свою старечу неміч і втому, пришвидшив ходу. Та незабаром він, знемігшись, зупинився біля висохлого струмка й почав слізно благати подвижника, який віддалявся: “Чого ти втікаєш від мене, грішного старця, що спасається в цій пустелі? Зачекай мене, немічного й негідного, і подай мені твою святу молитву та благословення, заради Господа, Який не гордував ніколи ніким”.

Невідомий, не обертаючись, крикнув йому: “Прости, аввo Зосимo, не можу з’явитися перед тобою: адже я жінка, й нема на мені, як бачиш, ніякого одягу, щоб прикрити тілесну наготу. Але якщо хочеш помолитися за мене, велику та окаянну грішницю, кинь мені прикритися свій плащ, тоді зможу підійти до тебе під благословення”.

“Не знала би вона мого імені, якби святістю та невідомими подвигами не здобула дару прозорливості від Господа”, — подумав авва Зосима й поспішив виконати сказане йому.

Прикрившись плащем, подвижниця повернулася до Зосими: “Чого надумав ти, аввo Зосимo, говорити зі мною, жінкою грішною та немудрою? Чого бажаєш ти в мене навчитися і, не шкодуючи сил, приклав стільки трудa?”

Він же, схиливши коліна, просив у неї благословення. Так самісінько й вона схилилася перед ним, і довго обоє один в одного просили: “Благослови”. Нарешті подвижниця сказала: “Аввo Зосимo, тобі личить благословити й помолитися, тому що ти вшанований саном пресвітерським і багато років, стоячи перед Христовим престолом, приносиш Господеві Святі Дари”.

Ці слова ще більше злякали преподобного Зосиму. Із глибоким зітханням він відповів їй: “О, мати духовна! Очевидно, що з нас двох ти більше наблизилася до Бога і вмерла для світу. Ти знаєш мене на ім’я та назвала пресвітером, ніколи раніше не бачивши. Тобі й слід благословити мене, Господа заради”.

Поступившись нарешті завзятості Зосими, преподобна сказала: “Благословенний Бог, що бажає спастися всім людям”. Авва Зосима відповів “амінь”, і вони підвелися із землі. Подвижниця знову сказала старцеві: “Навіщо прийшов ти, отче, до мене, грішниці без жодної чесноти? Втім, видно, благодать Духа Святого настановила тебе послужити одну службу, потрібну моїй душі. Скажи мені спочатку, авво, як живуть нині християни, як ростуть і благоденствують святі Божі Церкви?”

Авва Зосима відповів їй: “Вашими святими молитвами Бог дарував Церкві та нам усім цілковитий мир. Але почуй і ти благання негідного старця, мати моя, помолися, заради Бога, за весь світ і за мене, грішного, щоб не було мені безплідним це пустельне ходіння”.

Свята подвижниця сказала: “Скоріше тобі слід, авво Зосимо, маючи священний чин, за мене і за всіх молитися. На те тобі й сан дано. Втім, усе, що велиш мені, охоче виконаю як послух Істині й від чистого серця”.

Сказавши так, свята повернулася на схід і, звівши очі та піднісши руки до неба, почала пошепки молитися. Старець побачив, як вона піднялася в повітрі на лікоть від землі. Від цього дивовижного видіння Зосима впав ниць, ретельно молячись і не сміючи вимовити нічого, крім “Господи, помилуй!”

Йому прийшов у душу помисел – чи не привид це вводить його в спокусу? Преподобна подвижниця, обернувшись, підвела його із землі та сказала: “Чого тебе, авво Зосимо, так бентежать помисли? Не привид я. Я – жінка грішна й негідна, хоч і огороджена святим Хрещенням”.

Сказавши це, вона осінила себе хресним знаменням. Бачачи й чуючи це, старець впав зі сльозами до ніг подвижниці: “Благаю тебе Христом, Богом нашим, не затаюй від мене свого подвижницького життя, але розкажи його все, щоб зробити явною для всіх велич Божу. Тому що вірю Господеві Богові моєму. Ним же й ти живеш, для того й був я посланий у цю пустелю, щоб усі твої посницькі діяння зробив Бог явними для світу”.

І свята подвижниця сказала: “Стидаюся, отче, розповідати тобі про безсоромні мої діла. Тому що будеш тоді втікати від мене, закривши очі й вуха, як утікають від отруйної змії. Але все-таки скажу тобі, отче, не змовчавши ні про що з моїх гріхів, ти ж, благаю тебе, не припиняй молитися за мене, грішну, щоб знайти мені відвагу в День Суду”.

Ось що розповіла пустельниця про себе:

“Народилася я в Єгипті й ще за життя батьків, y 12 років, покинула їх і пішла в Aлександрію. Там втратила я свою цноту й віддалася нестримному і ненаситному любодіянню. Понад 17 років віддавалася я гріхові та робила все це безкоштовно. Я не брала грошей не тому, що була багата. Я жила вбого й заробляла прядінням. Думала я, що весь сенс життя полягає в угамуванні плотської похоті.

Провадячи таке життя, я одного разу побачила безліч народу, що йшов з Лівії та Єгипту до моря, щоб пливти в Єрусалим на свято Воздвиження Святого Хреста. Захотілося й мені поплисти з ними. Але не заради Єрусалима й не заради свята, а – прости, отче, – щоби було більше з ким віддаватися розпусті. Так сіла я на корабель.

Тепер, отче, повір мені, я сама дивуюся, як море стерпіло мою розпусту й любодіяння, як земля не розкрила своїх уст і не звела заживо в пекло мене, яка спокусила та погубила стільки душ… Але, видно, Бог бажав мого покаяння, не бажаючи смерті грішника і з довготерпінням очікуючи навернення.

Так прибула я в Єрусалим і весь час аж до свята, як і на кораблі, займалася скверними ділами.

Коли наступив день святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, я, як і раніше, ходила, вловлюючи душі юних у гріх. Побачивши, що всі дуже рано пішли в церкву, де знаходилося Животворяще Древо, я пішла разом зі всіма і ввійшла в церковний притвор. Коли настав час святого Воздвиження, я хотіла ввійти з усім народом у церкву. З великими труднощами діставшись дверей, я, окаянна, намагалася втиснутися всередину. Але заледве я ступила на поріг, як мене зупинила якась Божа сила, не даючи ввійти, і відкинула далеко від дверей, тоді як усі люди йшли безперешкодно. Я думала, що, можливо, через жіноче слабосилля не могла протиснутися в юрбі, та знову спробувала ліктями розштовхувати народ і пробиратися до дверей. Як я не намагалася – ввійти не змогла. Як тільки моя нога торкалася церковного порога, я зупинялася. Всіх приймала церква, нікому не забороняла ввійти, а мене, окаянну, не пускала. Так було три або чотири рази. Я виснажилася, і тоді відійшла та стала в кутку церковного притвору.

Тут я відчула, що це гріхи мої не дають мені побачити Животворяще Древо, мого серця торкнулася благодать Господня, я заридала й почала в покаянні бити себе в груди. Підносячи до Господа зітхання від щирого серця, я побачила перед собою ікону Пресвятої Богородиці і звернулася до Неї з молитвою: “О, Діво, Владичице, Яка породила плоттю Бога-Слово! Знаю, що негідна я споглянути на Твою ікону. Справедливо мені, блудниці небаченій, бути відкинутою від Твоєї чистоти й бути для Тебе мерзотою, але знаю й те, що для того Бог і став людиною, щоб прикликати грішників до покаяння. Допоможи мені, Пречиста, щоби було мені дозволено ввійти в церкву. Не заборони мені бачити Древо, на якому плоттю був розіп’ятий Господь, Який пролив Свою невинну Кров і за мене, грішну, за відкуплення моє від гріха. Повели, Владичице, нехай відкриються й мені двері святого поклоніння Хресного. Будь мені доблесною Заступницею перед Народженим від Тебе. Обіцяю Тобі з цього часу вже не опоганювати себе більш ніякою плотською скверною, але, як тільки побачу Древо Хреста Сина Твого, відречуся від світу і негайно піду туди, куди Ти як Заступниця настановиш мене”.

І коли я так помолилася, відчула раптом, що молитва моя почута. У розчуленні, надіючись на Милосердну Богородицю, я знову приєдналася до тих, які входили у храм, і ніхто не відтіснив мене й не заборонив мені увійти. Я йшла зі страхом та трепетом, поки не дійшла до дверей та сподобилася бачити Животворящий Хрест Господній.

Так пізнала я таємниці Божі й те, що Бог готовий прийняти тих, хто кається. Впала я на землю, помолилася, поцілувала святиню і вийшла з храму, поспішаючи знову стати перед моєю Заступницею, де дала я обітницю. Прихиливши коліна перед іконою, так молилася я перед нею:

“О, Благолюбива Владичице наша, Богородице! Ти не погордувала молитвою моєю негідною. Слaва Богові, Який приймає Тобою покаяння грішників. Настав тепер мені час виконати обіцянку, в якій Ти була Поручителькою. Нині, Владичице, направ мене на шлях покаяння”.

І от, не скінчивши ще своєї молитви, чую голос, який мовби говорить здалеку: “Коли перейдеш за Йордан, то знайдеш блаженний спокій”.

Я негайно увірувала, що цей голос був заради мене, та, плачучи, вигукнула до Богородиці: ” Владичице, не покинь мене, грішницю скверну, але допоможи мені”, – і одразу ж вийшла із церковного притвору й пішла геть. Одна людина дала мені три мідні монети. За них я купила собі три хлібини та у продавця довідалася шлях на Йордан.

Коли заходило сонце, я дійшла до церкви святого Іоанна Хрестителя біля Йордану. Вклонившись насамперед у церкві, я негайно спустилася до Йордану й омила його святою водою обличчя та руки. Потім я причастилася в храмі святого Іоанна Предтечі Пречистих і Животворящих Таїн Христових, з’їла половину однієї зі своїх хлібин, запила святою йорданською водою і проспала цю ніч на землі в храмі. Вранці ж, знайшовши неподалік невеликий човен, я переправилася в ньому через річку на другий берег і знову гаряче молилася Наставниці моїй, щоб Вона направила мене, як Їй Самій буде угодно. Відразу ж після цього я й прийшла в цю пустелю”.

Авва Зосима запитав у преподобної: “Скільки ж років, мати моя, минуло відтоді, як ти оселилася в цій пустелі?” – “Думаю, – відповіла вона, 47 років пройшло, як вийшла я зі Святого Міста”.

Авва Зосима знову запитав: “Яку маєш чи яку знаходиш ти собі їжу тут, мати моя?” І вона відповіла: “Було в мене дві з половиною хлібини, коли я перейшла Йордан, помалу вони засохли і скам’яніли, і, споживаючи потрохи, багато років я харчувалася ними”.

Знову запитав авва Зосима: “Невже без хвороб була ти стільки років? І не приймала жодних раптових спокус?” – “Повір мені, авво Зосимо, – відповідала преподобна, – 17 років провела я в цій пустелі, немов з лютими звірами борючись зі своїми помислами… Коли я починала споживати їжу, відразу ж приходив помисел про м’ясо та рибу, до яких я звикла в Єгипті. Хотілося мені й вина, тому що я багато пила його, коли була у світі. Тут же, не маючи часто простої води та їжі, я люто страждала від спраги й голоду. Терпіла я й сильніші нещастя: мене опановувало бажання любодійних пісень, вони немовби причувалися мені, бентежачи серце і слух. Плачучи й б’ючи себе в груди, я згадувала тоді обітниці, які давала, йдучи в пустелю, перед іконою Святої Богородиці, Поручительки моєї, і плакала, благаючи відігнати помисли, що мучили душу. Коли в міру молитви й плачу звершувалося покаяння, я бачила звідусіль осяйне Світло, і тоді замість бурі мене огортала велика тиша.

Блудні ж помисли, прости, авво, як буду сповідати тобі? Пристрасний вогонь розпалювався всередині мого серця й всю обпалював мене, збуджуючи похоть. Я ж із появою окаянних помислів падала на землю і немов бачила, що переді мною стоїть Сама Пресвята Поручителька й судить мене, котра переступила дану обіцянку. Так не вставала я, лежачи ниць день і ніч на землі, поки знову не звершувалося покаяння і мене не оточувало те ж блаженне Світло, яке відганяло злі замішання та думки.

Так жила я в цій пустелі перші 17 років. Темрява за темрявою, лихо за напастю обступали мене, грішну. Але відтоді й донині Богородиця, Помічниця моя, у всьому скеровує мене”.

Авва Зосима знову запитав: “Невже ти не потребувала ані їжі, ані одягу?”

Вона ж відповіла: “Хліб мій закінчився, як я казала, за ці 17 років. Після того я почала харчуватися корінням і тим, що могла знайти в пустелі. Одяг, що був на мені, коли перейшла Йордан, давно роздерся й зотлів, і мені багато потім довелося терпіти й горювати і від спеки, яка мене обпалювала, і від зими, коли я дрижала від холоду. Скільки разів я падала на землю як мертва. Скільки разів у безмірному борінні перебувала із різними напастями, лихами та спокусами. Але відтоді й до нинішнього дня сила Божа невідомо й різноманітно берегла мою грішну душу і смиренне тіло. Живилася і вкривалася я словом Божим, яке все втримує (Втор. 8:3), тому що чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих (Мф. 4:4; Лк. 4:4), і ті, що не мають схованки, туляться до скелі (Іов. 24:8), якщо скинули стару людину з її ділами (Кол. 3:9). Коли згадувала, від якого зла і яких гріхів визволив мене Господь, у тому знаходила я їжу невичерпну”.

Коли авва Зосима почув, що й зі Святого Письма слова говорить напам’ять свята подвижниця – із книг Мойсея та Іова і з псалмів Давидових, – тоді запитав преподобну: “Де, мати моя, навчилася ти псалмів та інших Книг?”

Вона посміхнулася, вислухавши це питання, і відповідала так: “Повір мені, чоловіче Божий, жодної не бачила я людини, крім тебе, відтоді, як перейшла Йордан. Із книг і раніше ніколи не вчилася, ні співу церковного не чула, ні Божественного читання. Хіба що Саме Слово Боже, живе і всетворче, навчає людину всякої мудрості (Кол. 3:16). Утім, доволі, вже все життя моє я розповіла тобі, але із чого починала, тим і закінчую: благаю тебе втіленням Бога Слова – молися, святий авво, за мене, велику грішницю.

І ще благаю тебе Спасителем, Господом нашим Іісусом Христом – все те, що чув ти від мене, не кажи нікому доти, доки Бог не візьме мене вiд землі. І зроби те, про що я зараз скажу тобі. Наступного року, у Великий піст, не ходи за Йордан, як велить ваш чернечий звичай”.

Знову здивувався авва Зосима, що й чин їхній монастирський відомий святій подвижниці, хоча він перед нею не промовив про це жодного слова.

“Пробудь же, авво, — продовжувала преподобна, — у монастирі. Втім, якщо й захочеш вийти з монастиря, ти не зможеш… А коли наступить святий Великий Четвер Тайної Вечері Господньої, вклади у святу Чашу Животворящого Тіла й Крові Христа, Бога нашого, і принеси мені. Чекай же мене на тому боці Йордану, скраю пустелі, щоб я, прийшовши, причастилася Святих Таїн. А авві Іоанну, ігумену вашої обителі, так скажи: пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, роблячи це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе (1Тим. 4:16). Утім, не хочу, щоб ти тепер сказав йому це, але коли вкаже Господь”.

Сказавши так і попросивши ще раз молитов, преподобна повернулася й пішла в глибину пустелі.

Цілий рік старець Зосима пробув у мовчанці, нікому не сміючи відкрити явлене йому Господом, і належно молився, щоб Господь сподобив його ще раз побачити святу подвижницю.

Коли ж знову наступила перша седмиця святого Великого посту, преподобний Зосима через хворобу змушений був залишитися в монастирі. Тоді він згадав пророчі слова преподобної про те, що не зможе вийти з монастиря. Через декілька днів преподобний Зосима видужав, але все-таки залишився до Страсної седмиці в монастирі.

Наблизився день спомину Тайної Вечері. Тоді авва Зосима виконав наказане йому – пізнього вечора вийшов iз монастиря до Йордану й сів на березі в очікуванні. Свята зволікала, і авва Зосима благав Бога, щоб Він не позбавив його зустрічі з подвижницею.

Нарешті преподобна прийшла і стала по той бік річки. Радіючи, преподобний Зосима підвівся і славив Бога. Йому спала думка: як вона зможе без човна перебратися через Йордан? Але преподобна, хресним знаменням перехрестивши Йордан, швидко пішла по воді. Коли ж старець хотів вклонитися їй, вона заборонила йому, крикнувши iз середини річки: “Що робиш, аввo? Адже ти – ієрей, носій великих Таїн Божих”.

Перейшовши річку, преподобна сказала авві Зосимі: “Благослови, отче”. Він же відповів їй із трепетом, жахнувшись від чудесного видіння: “Воістину правдивий Бог, Який обіцяв уподібнити Собі всіх, що очищаються, наскільки це є можливо для смертних. Слaва Тобі, Христе Боже наш, що показав мені через святу рабу Свою, як далеко відстаю від міри досконалості”.

Після цього преподобна просила його прочитати “Вірую” та “Отче нaш”. Після закінчення молитви вона, причастившись Святих Страшних Христових Таїн, простягла руки до неба й зі сльозами і трепетом промовила молитву святого Симеона: “Нині відпускаєш рабу Твою, Владико, за словом Твоїм з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє”.

Потім знову преподобна звернулася до старця і сказала: “Прости, аввo, виконай ще одне моє бажання. Йди тепер у свій монастир, а наступного року приходь до того висохлого потоку, де ми перший раз розмовляли з тобою”. “Якби міг я, – відповів авва Зосима, – постійно за тобою ходив би, щоби бачити твою святість!” Преподобна знову просила старця: “Молися, заради Господа, молися за мене і згадуй моє окаянство”. І, хресним знаменням осінивши Йордан, вона, як і перед тим, пройшла по водах та зникла в темряві пустелі. А старець Зосима повернувся в монастир у духовній радості та трепеті, в одному картаючи себе, що не запитав імені преподобної. Але він сподівався наступного року довідатися нарешті її ім’я.

Минув рік, і авва Зосима знову вирушив у пустелю. Молячись, він дійшов до висохлого потоку, на східному боці якого побачив святу подвижницю. Вона лежала мертва, зі складеними, як і належить, на грудях руками, обличчям звернена до сходу. Авва Зосима омив сльозами її стопи, не відважуючись торкатися тіла, довго плакав над покійною подвижницею і почав співати псалми, які належить співати після смерті праведних, і читати похоронні молитви. Але він сумнівався, чи угодно буде преподобній, щоб він поховав її. Тільки він це подумав, як побачив, що біля її голови написано: “Поховай, аввo Зосимo, на цьому місці тіло смиренної Марії. Моли Господа за мене, котра преставилася в перший день місяця квітня, в саму ніч спасительних страждань Христових, після причастя Божественної Тайної Вечері”.

Прочитавши цей напис, авва Зосима здивувався спочатку, хто міг написати це, тому що сама подвижниця не знала грамоти. Але він був радий нарешті довідатися її ім’я. Зрозумів авва Зосима, що преподобна Марія, причастившись Святих Таїн на Йордані з його рук, в одну мить пройшла свій далекий пустельний шлях, яким він, Зосима, прямував 20 днів, й одразу відійшла до Господа.

Прославивши Бога та омочивши сльозами землю й тіло преподобної Марії, авва Зосима сказав собі: “Пора вже тобі, старче Зосимо, виконати звелене тобі. Але як зможеш ти, окаянний, викопати могилу, нічого не маючи в руках?” Сказавши це, він побачив неподалік у пустелі повалене дерево, що лежало, взяв його й почав копати. Та занадто суха була земля: скільки не копав він, обливаючись потом, нічого не міг зробити. Випроставшись, авва Зосима побачив біля тіла преподобної Марії величезного лева, що лизав її стопи. Старця опанував страх, але він осінив себе хресним знаменням, віруючи, що залишиться неушкодженим молитвами святої подвижниці. Тоді лев почав лащитися до старця, і авва Зосима, запалюючись духом, наказав левові викопати могилу, щоб віддати землі тіло святої Марії. За його словом лев лапами викопав рів, у якому й було поховане тіло преподобної. Виконавши заповідане, кожен пішов своєю дорогою: лев – у пустелю, а авва Зосима – в монастир, благословляючи і хвалячи Христа, Бога нашого.

Прийшовши в обитель, авва Зосима розповів монахам та ігуменові, що бачив і чув від преподобної Марії. Усі дивувалися, слухаючи про велич Божу, й зі страхом, вірою та любов’ю постановили творити пам’ять преподобної Марії та вшановувати день її смерті. Авва Іоанн, ігумен обителі, за словом преподобної, з Божою допомогою виправив у обителі те, що належало. Авва Зосима, проживши ще богоугодно в тому ж монастирі й майже доживши до 100 років, закінчив тут своє тимчасове життя, перейшовши в життя вічне.

Так передали нам чудову повість про життя преподобної Марії Єгипетської древні подвижники славної обителі святого всехвального Предтечі Господнього Іоанна, розташованої на Йордані. Повість ця спочатку не була ними записана, а передавалася благоговійно святими старцями від наставників до учнів.

“Я ж, – каже святитель Софроній, архієпископ Єрусалимський, перший, хто описав її життя, – що прийняв своєю чергою від святих отців, усе записав”.

Бог, Який творить великі чудеса й великими дарами воздає всім, хто з вірою до Нього звертається, так винагородить і тих, хто читає, слухає, хто передав нам цю повість, і сподобить нас благої участі з блаженною Марією Єгипетською та з усіма святими, які богомисленням і трудами своїми угодили Богові протягом століть. Віддамо ж і ми славу Богові Цареві вічному, щоб і нас сподобив у День Судний милості Христа Іісуса, Господа нашого, Йому ж належить всяка слaва, честь, і держава, і поклоніння з Отцем, і з Пресвятим і Животворящим Духом, нині і присно і навіки, амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання