Житія святих,  Липень

Праведний Євген Боткін

Місяця липня на 4-й день

Євген Сергійович Боткін народився 27 травня 1865 року в Царському Селі Санкт-Петербурзької губернії в родині відомого російського лікаря-терапевта, професора Медико-хірургічної академії Сергія Петровича Боткіна. Він походив із купецької династії Боткіних, представники якої вирізнялися глибокою православною вірою і добродійністю, допомагали Православній Церкві не тільки своїми коштами, а й своєю працею. Завдяки розумно організованій системі виховання в сім’ї та мудрій опіці батьків у серці Євгена вже з дитячих років було закладено багато чеснот, зокрема великодушність, скромність і неприйняття насильства. Його брат Петро Сергійович згадував: “Він був нескінченно добрим. Можна було б сказати, що прийшов він у світ заради людей і для того, щоб пожертвувати собою”.

Євген здобув ґрунтовну домашню освіту, яка дала йому змогу 1878 року вступити одразу до п’ятого класу 2-ї Санкт-Петербурзької класичної гімназії. У 1882 році Євген закінчив гімназію і став студентом фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Однак уже наступного року, склавши іспити за перший курс університету, він вступив на молодше відділення підготовчого курсу імператорської Військово-медичної академії, що відкрився. Його вибір медичної професії від самого початку мав усвідомлений і цілеспрямований характер. Петро Боткін писав про Євгена: “Професією своєю він обрав медицину. Це відповідало його покликанню: допомагати, підтримувати у важку хвилину, полегшувати біль, зцілювати без кінця”. 1889 року Євген успішно закінчив академію, отримавши звання лікаря з відзнакою, і з січня 1890 року розпочав свою трудову діяльність у Маріїнській лікарні для бідних.

У 25 років Євген Сергійович Боткін одружився з дочкою потомственого дворянина Ольгою Володимирівною Мануйловою. У родині Боткіних виросло четверо дітей: Дмитро (1894-1914), Георгій (1895-1941), Тетяна (1898-1986), Гліб (1900-1969).

Одночасно з роботою в лікарні Є. С. Боткін займався наукою, його цікавили питання імунології, сутності процесу лейкоцитозу. У 1893 році Є. С. Боткін блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. Через 2 роки Євген Сергійович був відряджений за кордон, де проходив практику в медичних установах Гейдельберга і Берліна. 1897 року Є. С. Боткін був удостоєний звання приват-доцента з внутрішніх хвороб із клінікою. На своїй першій лекції він сказав студентам про найважливіше в діяльності лікаря: “Підійдемо всі з любов’ю до хворої людини, щоб разом вчитися, як бути їй корисними”. Служіння медика Євген Сергійович вважав істинно християнським діянням, він мав релігійний погляд на хвороби, бачив їхній зв’язок із душевним станом людини. В одному зі своїх листів до сина Георгія, він висловив своє ставлення до професії медика як до засобу пізнання Божої премудрості: “Головний же захват, що його відчуваєш у нашій справі… полягає в тому, що для цього ми повинні дедалі глибше й глибше проникати в подробиці та таємниці Божого творіння, причому неможливо не насолоджуватися їхньою доцільністю та гармонією і Його вищою мудрістю”.

З 1897 року Є. С. Боткін почав свою лікарську діяльність у громадах сестер милосердя Російського Товариства Червоного Хреста. 19 листопада 1897 року він став лікарем у Свято-Троїцькій громаді сестер милосердя, а з 1 січня 1899 року став також головним лікарем Санкт-Петербурзької громади сестер милосердя на честь святого Георгія. Головними пацієнтами громади святого Георгія були люди з найбідніших верств суспільства, проте лікарі та обслуговуючий персонал добиралися в ній з особливою ретельністю. Деякі жінки вищого стану працювали там простими медсестрами на загальних підставах і вважали почесним для себе це заняття. Серед співробітників панувала така наснага, таке бажання допомагати стражденним людям, що георгіївців порівнювали іноді з першохристиянською громадою. Той факт, що Євгена Сергійовича прийняли працювати в цю “зразкову установу”, свідчив не тільки про його підвищений авторитет як лікаря, а й про його християнські чесноти та доброчесне життя. Посада головного лікаря громади могла бути довірена тільки високоморальній і віруючій людині.

1904 року почалася російсько-японська війна, і Євген Сергійович, залишивши дружину і чотирьох маленьких дітей (старшому було на той час десять років, молодшому – чотири роки), добровольцем вирушив на Далекий Схід. 2 лютого 1904 року постановою Головного управління Російського Товариства Червоного Хреста його призначили помічником Головноуповноваженого при діючих арміях з медичної частини. Обіймаючи цю досить високу адміністративну посаду, доктор Боткін часто перебував на передових позиціях. Під час війни Євген Сергійович не тільки показав себе чудовим лікарем, а й проявив особисті хоробрість і мужність. Він написав із фронту безліч листів, з яких склалася ціла книжка – “Світло і тіні російсько-японської війни 1904-1905 років” Цю книжку незабаром опублікували, і багато хто, прочитавши її, відкрив для себе нові сторони петербурзького лікаря: його християнське, любляче, безмежно жалісливе серце і непохитну віру в Бога. Імператриця Олександра Феодорівна, прочитавши книгу Боткіна, побажала, щоб Євгеній Сергійович став особистим лікарем Царської сім’ї. У великодню неділю, 13 квітня 1908 року, імператор Микола II підписав указ про призначення доктора Боткіна лейб-медиком Найвищого двору.

Тепер, після нового призначення, Євген Сергійович мав постійно перебувати при імператорі та членах його сім’ї, його служба при царському дворі протікала без вихідних днів і відпусток. Висока посада і близькість до Царської сім’ї не змінили характеру Є. С. Боткіна. Він залишався таким же добрим і уважним до ближніх, яким був і раніше.

Коли почалася Перша світова війна, Євген Сергійович звернувся з проханням до государя направити його на фронт для реорганізації санітарної служби. Однак імператор доручив йому залишатися при государині та дітях у Царському Селі, де їхніми стараннями стали відкриватися лазарети. У себе вдома в Царському Селі Євген Сергійович також влаштував лазарет для легко поранених, який відвідувала імператриця з дочками.

У лютому 1917 року в Росії сталася революція. 2 березня государ підписав Маніфест про зречення від престолу. Царська сім’я була заарештована і взята під варту в Олександрівському палаці. Євген Сергійович не залишив своїх царствених пацієнтів: він добровільно вирішив перебувати з ними, незважаючи на те, що посаду його було скасовано, і йому перестали виплачувати платню. У цей час Боткін став для царствених в’язнів більше, ніж другом: він узяв на себе обов’язок був посередником між імператорською сім’єю і комісарами, клопочучи про всі їхні потреби.

Коли Царську сім’ю було вирішено перевезти до Тобольська, доктор Боткін опинився серед небагатьох наближених, які добровільно пішли за государем на заслання. Листи доктора Боткіна з Тобольська вражають своїм справді християнським настроєм: жодного слова нарікання, осуду, невдоволення або образи, але благодушність і навіть радість. Джерелом цієї благодушності була тверда віра у всеблагого Промислу Божого: “Підтримує тільки молитва і гаряча безмежна надія на милість Божу, що незмінно нашим Небесним Отцем на нас виливається”. У цей час він продовжував виконувати свої обов’язки: лікував не тільки членів Царської сім’ї, а й простих городян. Вчений, який багато років спілкувався з науковою, медичною, адміністративною елітою Росії, він смиренно служив, як земський або міський лікар, простим селянам, солдатам, робітникам.

У квітні 1918 року доктор Боткін зголосився супроводжувати царське подружжя в Єкатеринбург, залишивши в Тобольську своїх рідних дітей, яких палко і ніжно любив. У Єкатеринбурзі більшовики знову запропонували слугам покинути заарештованих, але всі відмовилися. Чекіст І. Родзинський повідомляв: “Взагалі у свій час після переведення в Єкатеринбург була думка відокремити від них усіх, зокрема навіть дочкам пропонували виїхати. Але всі відмовилися. Боткіну пропонували. Він заявив, що хоче розділити долю родини. І відмовився”.

У ніч із 16 на 17 липня 1918 року Царську сім’ю, їхніх наближених, зокрема й доктора Боткіна, було розстріляно в підвалі будинку Іпатьєва.

Знайшли помилку