Страстотерпець праведний Євгеній Боткін лікар

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 4-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Євгеній Сергійович Боткін народився 27 травня 1865 року в Царському Селі Санкт-Петербурзької губернії в родині відомого лікаря-терапевта, професора Медико-хірургічної академії Сергія Петровича Боткіна. Він походив із купецької династії Боткіних, представники якої вирізнялися глибокою православною вірою і добродійністю, допомагали Православній Церкві не лише своїми коштами, а й своєю працею.

Завдяки розумно влаштованій системі виховання в сім’ї та мудрій опіці батьків у серці Євгенія вже з дитячих років було закладено багато чеснот, зокрема великодушність, скромність і неприйняття насильства. Його брат Петро Сергійович згадував: “Він був нескінченно добрим. Можна було б сказати, що прийшов він у світ заради людей і для того, щоб пожертвувати собою”.

Євгеній здобув ґрунтовну домашню освіту, яка дала йому змогу 1878 року вступити одразу до п’ятого класу Другої Санкт-Петербурзької класичної гімназії. У 1882 році Євгеній закінчив гімназію і став студентом фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Однак уже наступного року, склавши іспити за перший курс університету, він вступив на молодше відділення підготовчого курсу імператорської Військово-медичної академії. Його вибір медичної професії від самого початку мав усвідомлений і цілеспрямований характер. Петро Боткін писав про Євгенія: “Професією своєю він обрав медицину. Це відповідало його покликанню: допомагати, підтримувати у важку хвилину, полегшувати біль, зцілювати без кінця”.

1889 року Євгеній успішно закінчив академію, отримавши звання лікаря з відзнакою, і з січня 1890 року розпочав свою трудову діяльність у Маріїнській лікарні для бідних.

У двадцять п’ять років Євгеній Сергійович Боткін одружився з дочкою потомственого дворянина Ольгою Володимирівною Мануйловою. У родині Боткіних виросло четверо дітей: Дмитро (1894–1914), Георгій (1895–1941), Тетяна (1898–1986) і Гліб (1900–1969).

Одночасно з роботою в лікарні Євгеній Боткін займався наукою, його цікавили питання імунології, сутності процесу лейкоцитозу. У 1893 році він блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. Через два роки Євгеній Сергійович був відряджений за кордон, де проходив практику в медичних установах Гейдельберга і Берліна.

1897 року він був удостоєний звання приват-доцента з внутрішніх хвороб з клінікою. На своїй першій лекції він сказав студентам про найважливіше в діяльності лікаря: “Підійдімо всі з любов’ю до хворої людини, щоб разом вчитися, як бути їй корисними”. Служіння медика Євгеній Сергійович вважав істинно християнським діянням, він мав релігійний погляд на хвороби, бачив їхній зв’язок із душевним станом людини. В одному зі своїх листів до сина Георгія він висловив своє ставлення до професії медика як до засобу пізнання Божої премудрості: “Головний же захват, який відчуваєш у нашій справі… полягає в тому, що для цього ми повинні дедалі глибше й глибше проникати в подробиці та таємниці Божого творіння, причому неможливо не насолоджуватися їхньою доцільністю та гармонією і Його найвищою мудрістю”.

З 1897 року Євгеній Боткін почав свою лікарську діяльність у громадах сестер милосердя Російського Товариства Червоного Хреста. 19 листопада 1897 року він став лікарем у Свято-Троїцькій громаді сестер милосердя, а з 1 січня 1899 року став також головним лікарем Санкт-Петербурзької громади сестер милосердя на честь святого Георгія. Головними пацієнтами громади святого Георгія були люди із найбідніших верств суспільства, проте лікарів та обслуговуючий персонал відбирали до неї з особливою ретельністю. Деякі жінки вищого стану працювали там простими медсестрами на загальних підставах і вважали почесним для себе це заняття. Серед співробітників панувала така наснага, таке бажання допомагати стражденним людям, що георгіївців порівнювали іноді з першохристиянською громадою. Те, що Євгенія Сергійовича прийняли працювати до цієї “зразкової установи”, свідчило не лише про його високий авторитет як лікаря, а й про його християнські чесноти та доброчесне життя. Посада головного лікаря громади могла бути довірена тільки високоморальній і віруючій людині.

1904 року почалася російсько-японська війна, і Євгеній Сергійович, залишивши дружину й чотирьох маленьких дітей (старшому було на той час десять років, а молодшому було чотири роки), добровольцем вирушив на Далекий Схід. 2 лютого 1904 року згідно з постановою Головного управління Російського Товариства Червоного Хреста він був призначений помічником Головноуповноваженого при діючих арміях з медичної частини.

Обіймаючи цю досить високу адміністративну посаду, доктор Боткін часто перебував на передових позиціях. Під час війни Євгеній Сергійович не тільки показав себе чудовим лікарем, а й проявив особисті хоробрість і мужність. Він написав з фронту безліч листів, із яких склалася ціла книжка — “Світло і тіні російсько-японської війни 1904–1905 років”. Цю книжку невдовзі було видано, і багато хто, прочитавши її, відкрив для себе нові сторони петербурзького лікаря: його християнське, любляче, безмежно жалісливе серце і непохитну віру в Бога.

Імператриця Олександра Феодорівна, прочитавши книгу Боткіна, побажала, щоб Євгеній Сергійович став особистим лікарем Царської сім’ї. У свято Пасхи, 13 квітня 1908 року, імператор Миколай II підписав указ про призначення доктора Боткіна лейб-медиком Найвищого двору.

Тепер, після нового призначення, Євгеній Сергійович мав постійно перебувати при імператорі та членах його сім’ї, його служба при царському дворі проходила без вихідних днів і відпусток. Висока посада і близькість до царської сім’ї не змінили характеру Євгенія Боткіна. Він залишався таким же добрим й уважним до ближніх, яким був і раніше.

Коли почалася Перша світова війна, Євгеній Сергійович звернувся з проханням до государя направити його на фронт для реорганізації санітарної служби. Однак імператор доручив йому залишатися при государині та дітях у Царському Селі, де завядки їхнім старанням стали відкриватися лазарети. У себе вдома в Царському Селі Євгеній Сергійович також влаштував лазарет для легко поранених, який відвідувала імператриця з дочками.

У лютому 1917 року в Росії сталася революція. 2 березня государ підписав Маніфест про зречення від престолу. Царська сім’я була заарештована і взята під варту в Олександрівському палаці. Євгеній Сергійович не залишив своїх царственних пацієнтів: він добровільно вирішив перебувати з ними, незважаючи на те, що його посаду було скасовано і йому перестали виплачувати платню. У цей час Боткін став для царственних в’язнів більше, ніж другом: він узяв на себе обов’язок бути посередником між імператорською сім’єю і комісарами, клопочучи про всі їхні потреби.

Коли царську сім’ю було вирішено перевезти до Тобольська, доктор Боткін опинився серед небагатьох наближених, які добровільно пішли за государем на заслання. Листи доктора Боткіна із Тобольська вражають своїм справді християнським настроєм: жодного слова нарікання, осуду, невдоволення або образи, а благодушність і навіть радість. Джерелом цієї благодушності була тверда віра у всеблагий Промисел Божий: “Підтримує тільки молитва і гаряча безмежна надія на милість Божу, яка незмінно нашим Небесним Отцем на нас виливається”.

Протягом заслання в Тобольську він продовжував виконувати свої обов’язки: лікував не лише членів Царської сім’ї, а й простих городян. Вчений, який багато років спілкувався з науковою, медичною, адміністративною елітою країни, смиренно служив, як земський або міський лікар, простим селянам, солдатам, робітникам.

У квітні 1918 року доктор Боткін зголосився супроводжувати царське подружжя до Єкатеринбурга, залишивши в Тобольську своїх рідних дітей, яких палко і ніжно любив. У Єкатеринбурзі більшовики знову запропонували слугам покинути заарештованих, але всі відмовилися. Чекіст І. Родзинський повідомляв: “Взагалі свого часу після переведення до Єкатеринбура була думка відокремити від них усіх, зокрема навіть дочкам пропонували виїхати. Але всі відмовилися. Боткіну пропонували. Він заявив, що хоче розділити долю родини. І відмовився”.

У ніч з 16 на 17 липня 1918 року царську сім’ю, їхніх наближених, зокрема й доктора Боткіна, було розстріляно в підвалі будинку Іпатьєва.