Праведний Павло Таганрозький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця березня на 10-й день / травня на 22-й день — знайдення мощей / червня на 7-й день — прославлення

Праведний Павло Таганрозький народився 8 листопада 1792 року в сім’ї дворянина Чернігівської губернії Кролевецького повіту Павла Стожкова. У Хрещенні названий на честь св. Павла Сповідника. Батьки хотіли забезпечити своєму синові освіту і гарне суспільне становище, юнак же прагнув до спасіння і богоугодного життя в молитві та мандрівництві святими місцями. У 25 років, слідуючи словам Господа: “…все, що маєш, продай і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах” (Лк. 18:22), блаженний Павло роздав частину маєтку, який дістався йому, відпустив на волю селян і, взявши благословення батька, вирушив у заповітні мандри святими обителями.

Близько десяти років тривало його мандрівне життя, а потім він оселився в приморському місті Таганрозі, де, забувши своє дворянське походження, розмовляв простонародною говіркою, жив у землянці. Важкими роботами в порту і невпинною молитвою він очистив душу і тіло від усього пристрасного та гріховного, на ньому явно почивала благодать Божа, і він багатьом світив своїм праведним життям, і мимоволі люди, під враженням його промов і діл, глибше вдумувалися в сенс життя та згадували про Небесну Вітчизну. Вони стали йти до нього за порадами й утішенням.

Досягнувши похилого віку, він залишив важку працю в порту й оселився в маленькому домі, безперестанку молячись Богові і служачи людям. Щодня з першим ударом церковного дзвону він вирушав до собору, молився за Літургією, поправляв лампади, для чого носив із собою маленьку лавочку, а на плечах білий рушник, яким витирав святі ікони. Із храму блаженний Павло, за звичаєм, йшов базаром. Обвішаний двома білими полотняними сумками, з палицею в руках, він обходив усіх, хто торгував, зі звичайними своїми настановами і словами втіхи. Торговці подавали йому милостиню, але ні від кого він не приймав ніяких подаянь і навіть відганяв таких від себе палицею. Ночі ж, як і раніше, проводив у старанній, з колінопреклонінням, молитві. Іісусова молитва ніколи не сходила з його вуст; вчив він і всіх, хто приходив до нього, творити цю молитву і без неї ніколи нікого не впускав до себе в келію. Павло Павлович любив храми і часто жертвував на них ікони, лампади, свічки, єлей та інше. Він навчав бути вірними в малому, прищеплював любов до святині церковної і переносив це побожне ставлення на предмети, що освячують життя людини в миру: просфори, ладан, свічки.

Простий народ знайшов у блаженному великого в чеснотах святого старця. Утвердившись у непорочному житті, за законом Господнім, блаженний Павло був ніби світильником на землі, який сяє добрими ділами. Він отримав від Господа дар зцілення і прозорливості. І люди йшли до нього зі своїми скорботами, бідами та питаннями. Багато хто приходив до блаженного і благав його дозволити залишитися в нього, щоб сповнилися на них слова псалмоспівця: “З праведним Ти чиниш праведно, з мужем непорочним — непорочно, з чистим — чисто” (Пс. 17:26-27). І декого він залишав пожити у себе ніби на послуху.

Принісши в жертву Богові свої маєтки, блаженний Павло часто жертвував заради Христа плодами дворянського виховання й освіченості, і під личиною удаваної грубості майстерно приховував піднесену й благородну свою душу. Трапиться прийти до блаженного Павла якомусь відвідувачеві, котрий має нерозкаяні гріхи, — блаженний, не бентежачи того, хто прийшов, грубим одкровенням його таємниць, удавано нападає на когось зі своїх послушників: сварить, сварить, погрожує палицею, водночас називаючи гріхи відвідувача, щоб спонукати того до покаяння. Послушник же лагідно терпить і тільки повторює: “Вибачте, батюшко, винен”.

Силою благодаті Божої блаженний ясно бачив і душу людини, і її майбутнє. Наближаючись до кінця свого земного життя, блаженний дедалі більше слабшав тілесними силами, але свята душа його, як і раніше, полум’яніла любов’ю до Бога і ближніх. Як і іншим великим угодникам Божим, Господь відкрив йому день і годину його смерті. Напередодні він велів написати листа своїм близьким із проханням бути на його похороні.

Помер 10 березня 1879 року. Увечері він став украй слабким і, причастившись Святих Христових Тайн від свого духівника отця Даміана, віддав свою праведну душу Богові. У момент смерті всі присутні бачили, що обличчя угодника Божого просяяло великою радістю, з благодатної голови його по всьому тілу до самих ніг пройшла ніби жовтувата тінь, і після цього тіло стало білим, наче сніг. Усі, хто бачив це знамення благодаті Божої над блаженним Павлом, розчулилися серцем і прославили Бога за таку Його милість.

Місцеве прославлення святого відбулося в неділю 20 червня 1999 року в місті Таганрозі. Понад десять тисяч вірян Ростовської області та півдня Росії приїхали вклонитися блаженному Павлу в день його канонізації. По черзі несений усіма священниками Ростовської єпархії, ковчег зі святими мощами був урочисто перенесений із Всесвятської церкви на старому кладовищі до Свято-Миколаївського храму міста Таганрога, де архієпископом Ростовським і Новочеркаським Пантелеімоном було зачитано архієрейську ухвалу про канонізацію святого блаженного Павла Таганрозького та звершено Божественну літургію, після якої багато вірян приклалися до мощей святого. Прославлення ознаменувалося численними чудесами. Урочисте перенесення мощей було передбачено преподобним незадовго до відшестя до Господа, коли старець наспівував: “Понесли Павла на могилу, а з могили — та в собор” (у ті роки Свято-Миколаївський храм мав статус собору).

Тропарі, кондаки, молитви та величання