Праведний Олексій Московський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 9-й день / вересня на 16-й день – перенесення мощей / у неділю перед 26 серпня — Собор Московських святих (перехідне)

Протоієрей Олексій Мечьов народився 17 березня 1859 року в благочестивій родині Олексія Івановича Мечьова, регента митрополичого хору Чудового монастиря в Кремлі. Його народження сталося за молитовного сприяння святителя Філарета Московського. У день пам’яті святого Олексія, чоловіка Божого, він звершив Божественну літургію в Олексіївському монастирі і звернув увагу на свого улюбленого регента, убитого горем. Дізнавшись, що у Олексія Івановича Мечьова вмирає під час пологів дружина, святитель Філарет утішив його словами: «Помолімося разом … Бог милостивий, все буде добре. Народиться хлопчик, то й назви Олексієм на честь святого Олексія, чоловіка Божого, якого сьогодні святкуємо». І отець Олексій все життя обожнював пам’яттю святителя Філарета, згадував його турботу про їхню сім’ю, вважав його найвищим зразком пастирства і сам ішов за прикладом святителя в своїй самопожертві і безжальної до себе вимогливості під час виконання пастирського обов’язку.

Навчався майбутній батюшка спершу в Заіконоспаському училищі, а потім в Московській духовній семінарії. Бажаючи віддати себе на служіння людям, він збирався після семінарії вступити до університету та стати лікарем, але мати бажала бачити його священником, і юнак із послуху матері взяв на себе обов’язки псаломщика при церкві Знамення Божої Матері на Знам’янці. Тут йому довелося багато потерпіти від настоятеля, який був суворий до псаломщика, ображав і навіть бив його. Лагідний Олексій зносив все з терпінням і згодом дякував Богові за те, що дав йому пройти таку школу, а свого настоятеля, отця Георгія, згадував як вчителя з великою любов’ю.

У 1884 році Олексій Мечьов одружився з Анною Петрівною Молчановою і незабаром був висвячений на диякона. Молодий диякон отримав призначення до церкви святого великомученика Георгія, що в проїзді Політехнічного музею.

Отець Олексій любив свою сім’ю. Анна Петрівна також ніжно любила чоловіка, цілком його розуміла і співчувала у всьому, була йому першим помічником на шляху до Христа,. Її дружніми зауваженнями він дорожив і слухав їх так, як дехто слухає свого старця, а також негайно виправляв помічені нею недоліки.

19 березня 1893 року диякон Олексій Мечьов прийняв сан священника. Рукопоклав його преосвященний Нестор, керуючий Московським Новоспаським монастирем. Відтоді все життя отця Олексія було нерозривно пов’язане з маленьким храмом святителя Миколая в Кленниках в самому центрі Москви, де він прослужив тридцять років.

Приступаючи до пастирського служіння, отець Олексій Мечьов поставив перед собою чітку мету: усунути розрив, що утворився між народом і Богом, пом’якшити людські душі, зробити їх здатними до сприйняття багатого скарбу православної літургійної та аскетичної традиції. Повертаючи людям скарб святоотцівського духовного досвіду, молодий священник почав з того, що встановив в своєму храмі щоденне звершення утрені і Літургії. Спочатку вони звершувалися тільки вранці, але незабаром доповнив його і вечірнім богослужінням. «Мені хотілося дати Москві, — говорив згодом батюшка, — один храмик, де кожен віруючий іменинник за бажання міг би почути в день свого Ангела величання своєму святому».

Як визнавав сам отець Олексій, він вісім років щодня служив Літургію в порожньому храмі. І сила його любові розтопила кригу байдужості. Про те, яка була ця любов, свідчить один випадок, що стався на початку його пастирства. У переддень Різдва Христового його запросили причастити хвору. Після закінчення ранкового богослужіння батюшка пішов за зазначеною адресою. Насилу знайшов він десь на горищі маленьку обідрану кімнату, зовсім порожню. Тут лежала важко хвора жінка, а біля неї сиділи і повзали на підлозі бліді, напівголодні діти. Ця крайня убогість вразила отця Олексія. Він прийшов просто із храму, при ньому були гроші, і, йдучи, він не замислюючись залишив там свій гаманець. Додому повернувся без копійки. Домашні стали просити грошей, щоб купити що-небудь до свята. Зробивши вигляд, що вкрай зайнятий, батюшка велів почекати; тим часом сам впав у роздуми: чи правильно він вчинив, нічого не залишивши для себе… там діти і тут діти; там злидні і тут бідність. Він став старанно молитися. Знову просять грошей, велить почекати. Вже під вечір, незадовго до початку всенічної, пролунав дзвінок: принесли грошовий пакет і записку з проханням поминати таких-то і таких-то родичів. Батюшка був вражений цією милістю Божою за виявлену милість, і як сам назавжди утвердився у вірі, так і в інших потім зміцнював віру у Промисел Божий.

Поступово про отця Олексія все більше і більше дізнавалися струджені та обтяжені, які шукали підтримки і розради. До храму святителя Миколая потягнулися прочани зі всієї Москви, батюшку стали запрошувати на треби в різні кінці міста. У всі святкові та недільні дні батюшка виголовував повчання, зазвичай на теми денних Апостольських і Євангельських читань або житія святого. В устах отця Олексія Слово Боже набувало всієї притаманної йому Божественної сили, проникало в найпотаємніші схованки душі і викликало відповідний відгук у почуттях провини і покаяння.

Пастирська праця отця Олексія не обмежувалася стінами храму: він також працював у Товаристві народного читання та відкрив у себе церковну школу для бідних дітей своєї парафії. Навколо нього згуртувалося поступово чимало духовних дітей. До десятиріччя служіння батюшки церква святителя Миколая в Кленниках була вже капітально відремонтована старанністю заможних прихожан, були придбані нові, добротні облачення. Всякий, хто входив до неї, відчував, ніби несподівано потрапив до земного раю, де все радіє щирою, простою, святою радістю. Живим виразником цієї радості був сам батюшка, сам лише його вид знімав з серця весь лід гріха, руйнував всі перегородки, котрі розділяють людей. Він прагнув дати своїм парафіянам те, що люди, спраглі до духовного життя, шукали і знаходили в монастирях, він прищеплював любов до богослужіння і навчав суворої науки самозречення, наставляючи на шлях діяльної любові до ближніх.

У 1902 році отця Олексія спіткало важке особисте горе: померла його матушка Анна Петрівна, залишивши чотирьох малолітніх сиріт. Згодом батюшка так згадував про пережиту ним скорботу: «Господь відвідує наше серце скорботами, щоб розкрити нам серця інших людей. Так було і в моєму житті. Сталося у мене велике горе: втратив я подругу життя мого після багатьох щасливих років спільного життя. Господь узяв її — і для мене померк весь світ. Замкнувся я у себе в кімнаті, не хотів виходити до людей, виливав свою скорботу перед Господом». Із цієї внутрішньої кризи убитого горем священника вивів праведний Іоанн Кронштадський, який повернув його на ниву служіння людям. Близька до отця Олексія сім’я запросила отця Іоанна, котрий приїхав до Москви, до себе в будинок, і тут відбулася зустріч двох пастирів.

Після першої зустрічі з отцем Іоанном отець Олексій мав нагоду і співслужити йому в одній із московських церков. Благодать Божа, яка спочивала на отці Іоанні, по-новому освітила весь життєвий шлях отця Олексія.

Святий праведний Іоанн Кронштадтський звів отця Олексія на новий щабель пастирського подвигу, і смиренний батюшка ніс його два десятиліття до кінця своїх днів в роки революцій і Першої світової війни. Незабаром після кончини матушки Анни він взяв на себе обов’язки законоучителя в приватній жіночій гімназії Є. В. Вінклер. Його колеги в цій гімназії згадували згодом, з якою любов’ю і турботою ставився батюшка до учениць, як вміло долав формалізм, перетворюючи свій урок на живу бесіду про християнську моральність.

Для сиріт і дітей незаможних батьків отець Олексій влаштував притулок та початкову школу на нижньому поверсі свого храму; завдяки його турботам діти брали участь в житті храму й згодом виходили в життя корисними працівниками. Батюшка вів у своїй школі уроки закону Божого, здійснював влітку разом з дітьми подорож до Троїце-Сергієвої лаври. Він також спілкувався з дітьми у себе на квартирі, завжди використовуючи любов і ласку як найдієвіший засіб виховання.

Керувати душею людини допомагала отцю Олексію і його прозорливість, заснована на духовному досвіді. Коли він починав говорити зі своїм співрозмовником, то останній помічав, що все його внутрішнє життя, з помилками, гріхами, можливо, злочинами, відоме до кінця отцю Олексію, що його погляд якось фізично бачить все, що не лише не відобразилося у зовнішніх подіях і вчинках, а навіть і не вийшло із глибини помислів та переживань. Отець Олексій розумів і бачив чуже життя, а також здатний був знаходити його розгадку, невідому часто самому співбесіднику.

Революційні події 1917 року пробудили від духовної сплячки всі верстви суспільства, народ пішов до храмів. Маленький храм в центрі Москви, де служив відомий батюшка, все більше і більше приймав тепер під свій молитовний покров людей, які втратили майно, забезпеченість і грунт під ногами, зневірених, які погрузли в гріхах, які забули Бога. Вони зустрічали тут сердечну привітність, співчуття і любов, отримували підтримку, доторкалися до Божественного світла, радості і миру Христового. В їхні душі вселялася надія на милість Божу.

Після закриття Кремля настоятель Чудового монастиря владика Арсеній (Жадановський) благословив своїх духовних чад окормлятися у отця Олексія і влитися до маросейської громади. У ці роки причт храму святителя Миколая, де служив отець Олексій, поповнився молодими ревними священниками, серед яких був і отець Сергій Мечьов, син батюшки, котрий прийняв сан в 1919 році. Тепер кожен священнослужитель раз на тиждень вів бесіду в храмі. Отець Олексій розмовляв по понеділках, роз’яснюючи діяльний шлях християнського подвигу на прикладах із життя святих, а з кінця 1919 року вів додаткові бесіди по середах у себе на квартирі.

Чисельне зростання громади та поповнення її «Чудовськими сестрами» дозволило отцю Олексію зробити свій парафіяльний храм ще більш схожим на «монастир в миру», ввести в ньому уставне богослужіння. Він доручив Чудовським співати й читати в церкві і поступово підвів богослужіння в своєму храмі до монастирського чину.

Пастирське служіння отця Олексія простягалося далеко за межі парафії святителя Миколая. За порадою до нього звертався святитель Тихон, патріарх Московський, коли поставало питання про висвячення кого-небудь, оскільки старець знав усіх. Святитель завжди зважав на його відгук.

Восени 1921 року в церкві святителя Григорія Богослова була відкрита Народна Духовна Академія міста Москви, займатися в якій міг кожен охочий. Батюшка прочитав тут вступну лекцію: «Висота пастирського служіння і яким повинен бути священник», яка немовби підбивала підсумок його власного життєвого подвигу. Старець докладно розвивав думку, що основою пастирського служіння є молитва, любов до парафіян, розумінння їхніх потреб і ревне богослужіння. Заняття в Академії тривали недовго, невдовзі їх довелося припинити.

Восени 1922 року отець Олексій був викликаний до Державного політичного управління (ДПУ). За його відсутності отець Сергій і його духовні діти гаряче молилися за батюшку в храмі. Батюшка повернувся, але прийом відвідувачів було тепер припинено зовсім. Говорили, що отець Олексій хворий і не приймає.

Настав 1923 рік. Батюшці ставало все гірше. Всі, хто бачив батюшку тієї зими, помічали, що він був якимось особливим, світлим, світився особливо духовним, неземним, нетлінним світлом, з яким поєднувалася така ж неземна, тиха радість. Протягом Великого посту, крім читання канону святого Андрія Критського, батюшка служив тільки один раз, в день своїх іменин (17 березня за старим стилем). Коли його повели додому ледве живого, вдома його чекав повторний виклик до ДПУ. Довго не знали, чим це закінчиться. Однак батюшка знову повернувся і розповів: «… Вони моєї задишки злякалися, боялися, що помру у них, тому так скоро відпустили …» Він легко вимовляв ці слова, але було видно, як важко йому дався цей другий допит.

Все піклування про паству і церкву старець вже відкрито передавав своєму синові, отцю Сергію. В один із останніх днів травня за богослужінням батюшка багато плакав, він служив свою останню Літургію. Після служби отець Олексій всіх благословляв іконочками; ідучи, обернувся на вівтар, тричі перехрестився і вклонився, попрощався зі своїм храмом. В цей останній місяць свого життя він прагнув швидше виїхати до Вереї, де зазвичай відпочивав влітку. Тепер він їхав туди вмирати.

У п’ятницю 9/22 червня отець Олексій помер. Звістка про смерть старця прийшла до Москви в суботу, і тільки в середу вранці скромні похоронні дроги з білим гробом зупинилися біля храму. На руках духовних дітей гроб був внесений до храму під спів «С духи праведных…» Увечері служили дві заупокійних цілонічних, щоб дати можливість помолитися всім. Всю ніч храм не закривався. Церковні громади Москви на чолі з пастирями приходили безперервно; співали панахиди і прощалися з покійним до самого ранку.

15/28 червня в десять годині розпочалася Літургія, яку здійснював настоятель Данилового монастиря єпископ Феодор (Поздєєвський) у співслужінні тридцяти священників і шести дияконів. У своєму заповіті отець Олексій звертався до владики Феодора з проханням відслужити по ньому Літургію та чин відспівування. Владика Феодор був тоді у в’язниці, але, випущений на свободу 7/20 червня, зміг 15/28 червня виконати бажання старця.

На відспівування вийшло близько вісімдесяти осіб духовенства. Закінчилося воно о четвертій годині дня. Наприкінці було прочитано слово батюшки до його духовних дітей і виголошено кілька надгробних промов. Всім дали можливість попрощатися. Духовні діти йшли за своїм старцем до самого Лазарівського кладовища.

Для зустрічі покійного на кладовище прибув святитель Тихон, за кілька годин до цього звільнений із ув’язнення. Патріарх відслужив літію за покійним; коли гроб опустили в могилу, він перший кинув на нього землю і став благословляти народ. Повну панахиду відслужив син батюшки отець Сергій. Зі всієї Москви зібрався народ на це велике духовне торжество. З одного боку, була сильна скорбота через втрату незамінного пастиря, а з іншого, всіх охопила радість з нагоди несподіваного звільнення патріарха. І отець Олексій немовби для того помер, щоб Церкві дарована була ця радість.

Отець Олексій за життя часто говорив своїм чадам, щоб вони приходили до нього на могилку і ділилися з ним своїми духовними потребами, духовними запитами і проблемами. І багато хто йшов на Лазарівське кладовище на його могилку. Потім, коли в 1934 році тіло батюшки було перенесено на Введенське кладовище, стали ходити туди. Приходять до праведника люди і понині.