Праведні Яків та Іоанн, отроки Менюзькі

Місяця червня на 24-й день

Святі Іоанн і Яків, отроки Менюжскіе, були діти благочестивих батьків – Ісидора і Варвари, які займалися землеробством в одному з селищ Медведського погосту Новгородської губернії та повіту, за царювання государя і великого князя Іоанна Васильовича IV, за святого митрополита Московського Філіпа та за архієпископа Новгородського Пімена, в останній половині XVI століття (близько 1570 р.) Отроками ці святі названі тому, що вони у юності, а навіть можна сказати, в дитинстві, коли старшому з них було 5 років, а молодшому 3 роки, були застигнуті в дитинстві, коли старшому з них було 5 років, а молодшому – 3 роки. ) Отроками ці святі названі тому, що вони в отроцтві і навіть, можна сказати, в дитинстві, коли старшому з них було 5 років, а молодшому – 3 роки, були захоплені раптовою і незвичайною смертю. І ось як це було.

Одного разу, восени, Ісидор, збираючись із дружиною своєю Варварою на звичайну роботу, убив барана і, приготувавши його як слід для вживання в їжу, пішов разом із дружиною в поле, яке не на великій відстані від будинку, залишивши своїх дітей одних – без усякого нагляду. І вони, побачивши згадане діяння свого батька над бараном і сприйнявши його за звичайну гру або забаву, задумали й самі позабавитися так само. Старший брат сказав тоді молодшому: “Брате, зробимо й ми так само, як і батько наш зробив”, і, через нерозумність свою, не передбачаючи поганих наслідків, які можуть бути від того, взяв палицю й ударив нею в голову молодшого брата свого, який негайно ж від удару впав на землю й помер. Побачивши померлого брата свого, Іоанн дуже злякався і, не знаючи, що йому робити в такому разі, сховався, як немовля, в печі за дровами, які заздалегідь було в неї покладено для просушування, з нагоди дощової осені. Повернувшись увечері з роботи своєї і знайшовши мертвим молодшого сина свого, батько і мати гірко плакали і ридали. Коли ж вони ніде не могли відшукати і старшого сина свого, то ще більше посилили свої ридання, чим і привернули до свого дому родичів і сусідів своїх, які, переконавшись у дійсності сумної події, багато дивувалися й сумували з батьками, тож усі нарешті дещо заспокоїлися. Після цього мати, за звичаєм, запалила в печі дрова, не відаючи і не думаючи про те, що за ними ховається син її. Коли дрова в печі прогоріли, і Варвара зазирнула в неї, то побачила там свого сина, який був уже мертвий, але абсолютно цілий і неушкоджений від вогню.

Всеблагий Господь, що дивиться з висоти своєї всевидячим оком своїм на все, що живе на землі, знаючи незлобивість і невинність цих немовлят, захотів у них прославити ім’я Своє, вшанувавши нетлінням не скверні й непорочні тіла їхні та співпричисливши їх до лику святих Своїх, – одного, як неповинно вбитого, а іншого, як такого, що прийняв за вбивство мученицьку від вогню кончину. Почувши крик і плач своєї дружини Варвари, Ісидор, чоловік її, негайно поспішив до неї і, побачивши так само, як і вона, сина свого, який лежав у печі мертвий, але цілий і неушкоджений від вогню, сповнився страху і жаху. Чому до плачу і крику своєї дружини приєднав і він свій крик великий. На цей крик знову зібралися родичі й сусіди, які, дивлячись на таке преславне диво, вельми дивувалися і славили Бога, що створив його. А оскільки звістка про це чудо швидко і далеко рознеслася, то ім’я Боже почало прославлятися і в інших місцях. Оплакавши, нарешті, дітей своїх, Ісидор і Варвара вбрали їх у похоронні шати, поклали до трун і за християнським обрядом поховали їхні тіла при їхній парафіяльній церкві в ім’я Святителя і чудотворця Миколи, що в Медведському цвинтарі.

Через кілька днів після поховання отроків Іоанна та Якова, труни їхні з’явилися плаваючими на одному малому озерці, яке розташоване за два приїзди (або версти) від Менюзького монастиря. І ось як це явище оголосилося.

Околишні селяни, які мали звичай полювати в лісах на птахів і звірів, одного разу вирушили на таке полювання вранці з тим, щоб, як і раніше, повернутися з нього додому ввечері. Але, заблукавши в лісі й не мігши ніяк відшукати дороги до дому, не тільки ввечері того дня, а й наступного дня не повернулися додому, залишаючись у лісі. Продовжуючи і на третій день відшукувати там дорогу, мисливці прийшли, нарешті, до згаданого озерця і побачили в ньому плаваючими дві труни. Переконавшись після уважного огляду в тому, що це ті самі труни, в яких так недавно були поховані Іоанн і Яків, мисливці почали благати святих отроків про вказівку їм шляху або дороги, і раптом їхнім очам випала на очі невеличка стежина, якою вони й дійшли до осель своїх.

Після прибуття додому, мисливці негайно сповістили своїм сусідам про все, що сталося з ними. Зібралися священики навколишніх цвинтарів зі своїми причтами і в супроводі безлічі народу вирушили до вказаного мисливцями озерця. Виявилося, що на ньому справді плавали знайомі їм труни, тому й вирішено було взяти ці труни і нести знову до тієї церкви святителя і чудотворця Миколи, при якій вони були поховані. Але оскільки водночас мисливці-поселяни пред’явили, що святі отроки, які з’явилися їм уві сні, бажають бути похованими не на цвинтарі біля цієї церкви, а в порожньому місці на Менюші, де колись був монастир, то труни з мощами, які лежать у них, і принесли на те місце, на якому з належною честю поклали біля малого струмочка, який там протікає, де над труною їхньою незабаром побудували каплицю.

Всеблагий Господь сподобив цих святих отроків дару чудотворення, і багато хто з тих, хто припливав до трун їхніх, почали отримувати зцілення від різних недуг і хвороб. І ось випадок такого зцілення, який, через кілька після цього років, з волі Божої, особливо послужив до прославлення святих отроків і до створення церкви на місці поховання їх.

Одного ченця, на ім’я Макарій, який проходив із міста Пскова до Новгорода повз те місце, де спочивали мощі святих отроків Іоанна та Якова, раптово спіткала люта хвороба, на порятунок від якої не було жодної надії. У такому тяжкому і гіркому становищі він сяк-так дістався до мощів святих, помолився перед ними з усією ретельністю і вірою – і негайно отримав зцілення. Переповнений глибокою вдячністю до святих отроків за отриману від них милість, чернець цей наважився залишитися при мощах їхніх з наміром ужити всіх своїх старань на вишукування коштів для відновлення колишнього Менюзького монастиря. З цією метою він, сповіщаючи всім шанувальникам святині про отримане ним при мощах зцілення від хвороби своєї, благав їх про пожертвування на створення церкви, яку, з ласки Божої і за молитвами святих угодників Його, і вдалося йому влаштувати над мощами цих святих отроків Іоанна та Якова на доброзичливі даяння паломників і шанувальників святині. Цим ченцем згодом було відроджено Троїцький Менюжський чоловічий монастир.