Праведні отроки Яків та Іоанн Менюзькі

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 24-й день

Святі Яків та Іоанн, отроки Менюзькі, були дітьми благочестивих батьків, Ісидора і Варвари, які займалися землеробством в одному із селищ Медведського погосту Новгородської губернії в останній половині XVI століття (близько 1570 року). Отроками ці святі названі тому, що в зовсім юному віці, коли старшому із них було п’ять років, а молодшому було три роки, їх спіткала смерть.

Одного разу восени Ісидор, збираючись з дружиною своєю Варварою на звичайну роботу, убив барана і, приготувавши його як слід для споживання, пішов разом з дружиною в поле, котре було недалеко від будинку, залишивши своїх дітей самих. І вони, побачивши дію, вчинену батьком над бараном та сприйнявши її як звичайну гру або забаву, задумали й самі позабавитися так само. Старший брат сказав тоді молодшому: «Брате, зробімо й ми так само, як і батько наш зробив», — та, через нерозумність свою, не передбачаючи поганих наслідків, що можуть бути від того, взяв палицю й ударив нею в голову молодшого брата свого, котрий одразу ж від удару впав на землю й помер.

Побачивши померлого брата свого, Іоанн дуже злякався і, не знаючи, що робити, сховався, як немовля, в печі за дровами, заздалегідь покладеними до неї для просушування. Коли батько і мати повернулися ввечері з роботи своєї та знайшли мертвим молодшого сина свого, вони гірко плакали й ридали. До того ж вони ніде не могли відшукати старшого сина свого, через що голосили ще дужче.

Родичі й сусіди, переконавшись у дійсності сумної події, вельми дивувалися і сумували з батьками. Зрештою, всі дещо заспокоїлися. Після цього мати, за звичаєм, запалила в печі дрова, не знаючи й не передбачаючи, що за ними ховається її син. Коли дрова в печі прогоріли, Варвара зазирнула до неї і побачила там свого сина, який був уже мертвий, але зовсім цілий та не ушкоджений від вогню.

Всеблагий Господь, Який дивиться з висоти Своєї всевидячим оком Своїм на все, що живе на землі, знаючи незлобивість і невинність цих дітей, захотів у них прославити ім’я Своє. Він вшанував нетлінням нескверні й непорочні тіла їхні та причислив їх до лику святих Своїх — одного як невинно вбитого, а іншого як такого, що прийняв за вбивство мученицьку від вогню кончину.

Почувши крик і плач своєї дружини Варвари, Ісидор, чоловік її, негайно поспішив до неї і, побачивши так само, як і вона, сина свого, котрий лежав у печі мертвий, але цілий та не ушкоджений вогнем, сповнився страху й жаху. На його крик і плач знову зібралися родичі й сусіди, які, дивлячись на таке преславне диво, вельми дивувалися і славили Бога, Котрий створив його. А оскільки звістка про це чудо швидко і далеко рознеслася, то ім’я Боже стало прославлятися і в інших місцях.

Оплакавши, врешті, дітей своїх, Ісидор і Варвара вбрали їх у похоронні одежі, поклали до гробів і за християнським обрядом поховали їхні тіла біля парафіяльної церкві в ім’я святителя і чудотворця Миколая, що в Медведському погості.

Через кілька днів після поховання отроків Іоанна та Якова гроби їхні з’явилися на воді на одному малому озерці, розташованому за два поприща від Менюзького монастиря. Тамтешні жителі, які мали звичай полювати в лісах на птахів і звірів, одного разу вирушили на таке полювання вранці. Однак, заблукавши в лісі й не можучи ніяк знайти дорогу додому, не лише ввечері того дня, а й наступного дня не повернулися, залишаючись у лісі. Шукаючи й на третій день дорогу, мисливці прийшли до згаданого озерця і побачили, що в ньому плавають два гроби. Переконавшись після уважного огляду в тому, що це ті самі гроби, в яких нещодавно були поховані Яків та Іоанн, мисливці стали благати святих отроків вказати їм шлях. Раптом вони побачили невелику стежину, якою і дійшли до осель своїх.

Після прибуття додому мисливці відразу розповіли своїм сусідам про все, що сталося з ними. Зібралися священники навколишніх погостів зі своїми причтами і в супроводі безлічі народу вирушили до вказаного мисливцями озерця. Виявилося, що на ньому справді плавали знайомі їм гроби, тому й вирішено було взяти ці гроби і нести знову до тієї церкви святителя Миколая, біля якої вони були поховані. Проте мисливці сказали, що святі отроки, які з’явилися їм уві сні, бажають бути похованими не на кладовищі біля цієї церкви, а в порожньому місці на Менюші, де колись був монастир. Виконуючи волю праведних Якова та Іоанна, гроби принесли на вказане місце, де з належною честю поклали біля малого струмочка, який там протікав. Невдовзі над ними побудували каплицю.

Всеблагий Господь сподобив цих святих отроків дару чудотворення, і багато хто отримував зцілення від різних недуг та хвороб біля їхніх гробів. Одним із таких людей був чернець на ім’я Макарій, який проходив із міста Пскова до Новгорода повз те місце, де спочивали мощі святих отроків Іоанна та Якова. Раптом його спіткала люта хвороба, на порятунок від якої не було жодної надії. У такому тяжкому і гіркому становищі він сяк-так дістався до мощей святих, помолився перед ними зі всією старанністю і вірою — і одразу отримав зцілення.

Сповнений глибокої вдячності до святих отроків за отриману від них милість, чернець цей наважився залишитися біля їхніх мощей та вирішив знайти кошти для відновлення колишнього Менюзького монастиря. Задля цього він, сповіщаючи всіх шанувальників святині про отримане ним біля мощей зцілення від хвороби своєї, благав їх про пожертвування на створення церкви. З милості Божої і по молитвам святих угодників Його, на подаяння паломників і шанувальників святині йому вдалося збудувати храм над мощами праведних отроків Якова та Іоанна. Згодом же цим ченцем було відроджено Троїцький Менюзький чоловічий монастир.